Дияволи, розбійники і Андрухович – 5 книжок з кримінальним сюжетом

Про більшість сюжетів цих книжок можна було б сказати словами одного з їх авторів. "Про національні та культурні виклики сучасності. Про жагу до життя і невідворотність смерті. Про щастя бути людиною". Якби кримінальні особливості кожної нації з культурою і сучасністю включно не вносили в текст свої корективи.

Роберт Вальзер. Розбійник. – К.: Видавництво Жупанського

Цей роман відомого швейцарського письменника, який останні роки свого життя провів у божевільні, і творчістю якого захоплювалися Гессе і Музіль, даремно називають химерним. Та й криміналу тут майже нема, хіба що з боку ворожого суспільства, ну й зазвичай самого героя, який, на думку людей, "злочинно" поводиться зі своїм життя. Будучи написаний 1925 року, "Розбійник" через нерозбірливий почерк вийшов друком лише у 1972-му. Що ж до химерності, то це скоріше абсолютно не складне авангардне чтиво, аніж герметичний текст. Утім, за життя автор не мав широкого читача, його стиль нагадував суміш канцеляризму з поезією дрібниць, і порівняти його можна хіба що з Андрієм Платоновим. Необов’язкові, буденні речі він описував із завзятістю поета, при цьому ані стиль, ані сюжет, ані герої для нього були не важливі. По суті, автобіографічна сага про будні загадкового персонажа, оповідача, літератора, якому лише редактори, що розуміли, з ким насправді мають справу, а також дрібні меценати рятували від голодної смерті.

Юрій Андрухович. Рекреації. Як ми вбили Пятраса. – Х.: Фабула, 2017

У 1990-му році, коли писався цей культовий роман (виданий сьогодні з додатком армійських оповідань, саме в яких не бракує кримінальної дійсності буднів), до Свята Воскресаючого Духу, на який їде компанія українських поетів, залишався якийсь рік. Утім, до того часу, коли широка громадськість в Україні, не кажучи вже про жертовну нашу діаспору, змогла спокійно, без трепету душевного і здригання національно-патріотичних підвалин сприйняти факт виходу друком "Рекреацій" Юрія Андруховича, було ще далеченько. Згадаймо, ким був Андрухович на початку 1990-х років, як не справжнім літературним скандалом, бурею в склянці з дистильованою водою, тобто на шпальтах впущеного в Україну діаспорного журналу "Сучасність", де вийшов його перший роман. Обурені читачі погрожували припинити передплату, подати до суду за моральні збитки, врешті-решт, просто повіситися, як погрожувала одна поважна пані, якщо редакція не припинить публікацію непристойного чтива. Що ж такого було в "Рекреаціях", що аж так збурило громадськість? Невже таки кепкування з національних святинь, ганьблення славної пам’яті дідів-прадідів і знущання з тієї самої діаспори у вигляді головного злодія, що везе наших друзів "крайслером-імперіалом" до славного міста Чортополя? І що в ній залишилося для нас сьогодні, коли добапостмодернізму минула, ігрища в літературі та кіно в стилі "Ми з майбутнього" вже мало кого обходять, а про горезвісний путч, який Андрухович передбачив у своєму романі, в Україні вже взагалі ніхто не пам’ятає. Натомість в Європі автора роману знають давно і надійно, тож найвища літературна премія, нехай навіть "за мир у всьому світі", сподіваємося, не за горами.

Ирина Лобусова. Дъяволы с Люстдорфской дороги. – Х.: Фолио, 2017

У цьому "одеському" романі чимало згадок про відповідну "кримінальну" класику жанру. Та чи й може бути інакше, якщо авторка – спадкова одеситка, яка вже видавала книжку про нерозкриті вбивства письменників. Ось і цього разу своєрідні цитати з відповідних творів додають оповідної "родзинки" до містичного детективу авторки. Так, сцена з відірваною головою в цирку нагадує Булгакова, опис міста на військовому положенні – від червоних до коричневих окупантів – нагадує атмосферу в прозі Бабеля, Катаєва, а також фільму "Ліквідація". Але головне тут – заїжджі гастролери, після виступу яких у місті стали зникати дівчата. Містичне фентезі, як бачимо, сполучається з детективом і навіть трилером, який веде нас мало не в стародавні часи, коли поблизу Києва – так-так, про це місто так само у цьому романі – жили змії Гориничі та солов’ї-розбійники. Саме їхнє "бешкетництво"  нагадує зокрема історія про бісівську корчму, в якій подорожнім купцям перерізали горло, а трупи скидали у Дніпро. Але історія продовжується вже сьогодні, оскільки "предприимчивый делец из Киева, решивший осесть в этих краях, пристроил к дому второй этаж, расширив гостиницу, увеличил обеденный зал, достроил хорошую конюшню и заказал огромную вывеску "Постоялый двор "У Русалки"", показав тем самым, что плюет на страшные слухи и пытается использовать их для улучшения своего бизнеса".

Володимир Рафеенко. Долгота дней. – Х.: Фабула, 2017

…Починається ця історія з жахливого випадку на головній площі міста. "В этот самый момент боевики вскрыли вторую машину. И вот тут началось. Как только дверцы фургона распахнулись, оттуда выскочили четыре колорадских жука, каждый размером в две с половиной собаки Баскервилей. Выставив вперед мускулистые среднегруди, размахивая, как саблями, кинжалами боковых обоюдоострых ног, они меньше чем за пять минут нашинковали человек пятнадцать из числа ни в чем не повинных Z-граждан. Коли ж до правди, то новий роман плюс новели донецького автора, який переїхав до Києва  – про "умовне місто Z на сході України", з якого його герой втік було в столицю, оскільки надто тісним і жорстоким виявився "рускій мір", який окупував його рідні краї. По суті, це хроніка подій, зав'язана на історії чергового бідаки-фотографа, який, не вірячи в долю, довго придивлявся до передвоєнного шабашу диких гастролерів на чолі з російськими "відпускниками", аж поки страшна трагедія увірвалася в його особисте життя. Может, правы они, – міркував він спочатку. – Может, Запад во всем виноват? Может, и виноват. Но почему-то Запад по-прежнему оставался на западе. А вот с востока народу приезжало все больше. Бандиты и городские сумасшедшие вступили в свои права. По ночам стрельба и мародерство, днем лозунги, митинги и плакаты. Сушкин со страхом глядел на вооруженных людей. Они наглели от драйва, который придают оружие и власть. Чувствовали себя героями оттого, что громадный город взят ими без боя". Таким чином, у цьому романі – про кохання, смерть, втечу від долі, яку, як відомо, конем не об’їдеш.

Олег Шинкаренко. Череп. – К.: Люта справа, 2017

Фантастика у даному випадку не лише в тому, що автор-журналіст "прорвався" в літературу своїм романом в "однойменному" жанрі, адже вона, ця сама фантастика, як слушно зауважує Юрій Макаров у передмові, завжди вважалася другорядним чтивом. Натомість цього разу це навіть не вигаданий фантастичний сюжет у цілком буденних українських реаліях, а поєднання "того, що маємо" в одному флаконі сучасного роману. "Череп" – це весела і страшна суміш про село і місто, російських зайд і вітчизняних хвойд, одночасно памфлет і фантасмагорія, а також безперечна пародія на Леся Подерв’янського. Звичний буддизм куркульської філософії тут поєднаний із не менш трафаретними пригодами "руського міра", що верхи на танку, розмальованому, як матрьошка, в’їздить у наше сьогодення. Звісно, один геополітичний міф грузне в болоті другого, а разом виходить гарячий, просто таки палаючий ринковий виріб на злобу дня. "- Ти не чув, що там горить? – питається в романі Іван Череп в свого діда-гуру, такого собі Тисячолітнього Миколая з прози не лише Подерв’янського, але й Загребельного. – Та що там горить. Ясно, що там горить. Це всім давно відомо. У цьому нічого нового немає. Вже ж і не перший день горить, можна до того й звикнути, — відповів Панкрат, не відриваючи погляд від газети". Від цієї "фантастики" так само важко відірватися, але ще важче не надірватися, зрозумівши, що й з журналістського сміху проза буває.