Секс у Парижі та вітрини Пирятину – 5 перекладів липня

Про те, що щастя є, його не може не бути, ми чули давно і надійно. Утім, різниця між його сприйняттям та формами, яких воно набуває у різних географічних широтах, не дає нам зосередитися на власному задоволенні. Бабуся, панове, буває щасливіша за онуку, а справжній поет знаходить свою Святу Землю навіть на Полтавщині.

Елінор Браун. Світло Парижа. – Х.: Фабула, 2017

Здається, мета в автора цього романтичного чтива – показати, як мрії можуть здійснюватися за будь-якого часу, чи то у далеких 1920-х, а чи за нашого сьогодення, і ще невідомо, де саме вони були найпалкіші. Наприклад, за сюжетом "Світла Парижу", який одразу по виході став бестселером, різницю між бажаннями юних панночок показано на прикладі бабусі та її онуки, викладачки у школі мистецтв а Америці нашого часу. Нудні години в музеї, щоденний догляд за собою, учнями, погодою, життям, що ніяк не складеться. Натомість розділи, в яких розповідається про таку саму молодість бабусі героїні, що минала в "епоху джазу", і в якій була чарівна подорож до Парижу, мабуть, найбільш захопливі в романі. Варто згадати, як у нещодавніх хроніках світського життя згадувалося про дівчину, що пронесла на випускну вечірку під виглядом клатчу пляшку спиртного. Буквально те саме відбувається на випускному балі в історії юності невгамовної бабусі. І якщо в її онуки, наче в бідканнях Христі Алчевської, "всього й принад, що вік той молодий", то в її бабці молодість римувалася щонайменше з романтикою, а щонайбільше – з веселим безумством, яке й, власне, було життям. Аж на грані еротики, куди іноді схиляється дія цього роману. "Вони цілувалися, аж її губи спухли, запаморочення від шампанського перетворилося на запаморочення від жадання, і вони обоє лежали на ліжку, не припиняючи цілуватися, і її руки на його тілі були такими ж сміливими, як і його на її. Вони так і заснули разом, їхні вуста були близько, руки зімкнені в інтимнім потиску, він зігрівав її, а вона відчувала,що її романтичні фантазії здійснилися".

Семюел Беккет. Мерсьє та Кам’є. – Брустури: Дискурсус, 2017

Роман найвідомішого з європейських стилістів і батька театру абсурду, який все життя уникав преси і камер, насправді не грішить динамікою сюжету. Це герметичне чтиво для посвячених, і насамперед – у творчість автора "В очікуванні Ґодо". Тож не дивно, що тут з’являються Діді та Ґоґо, а також Уот, герой однойменного роману Беккета. Що ж до згаданого Вальзера, то "фірмовою" ознакою його стилю була "прогулянка", яка відбувалася лише в уяві автора – чи не те саме практикують герої цього роману, перекладеного Іваном Кричфалушієм. "Фізично вона минала досить легко, без морів і кордонів, які потрібно було б перетинати, – розпочинає автор розповідь про мандрівку двох своїх героїв. – Мерсьє і Кам’є не покидали дому. В цьому їхнє щастя". Для особливо нетямущих і нетерплячих читачів, яким складно підкоритися магії тексту, після кожного розділу роману подається конспект попереднього, і так до самісінького фіналу, який, звісно, не має логічного кінця. "- Ось ми й тут, – сказав Мерсьє. – Тут? – сказав Кам’є".

Карл Май. Віннету І. – Л.: Астролябія, 2017

Колись давно для втілення у кінематографічне життя пригодницьких епопей великих американських романтиків у нині вже неіснуючій НДР було збудоване ціле дерев’яне місто з прилеглими дикими територіями. Саме там розгорталися події з романів про індіанців, якими захоплювалися і діти, і дорослі. Цього разу перед нами основа пригодницького епосу, перший роман з циклу відомого німецького письменника Карла Мая (1842–1912) про великого Віннету, який змагається проти блідолицих. Тож автентичні події, ситуації та побутові деталі розкриваються перед нами саме у цій книжці, де мова про колонізацію Дикого Заходу триває під акомпанемент карколомних пригод. Саме тут найулюбленіший з героїв-індіанців Віннету зустрічає свого друга Шатерхенда, землеміра із Західної залізниці, відомого, як Вбивча Рука.

Велв Чернін. Верлібри. – Л.: Кальварія, 2017

Автора цієї незвичної збірки, дитинство якого минуло в Пирятині на Полтавщині, називають одночасно старомодним і ультрасучасним. По-перше, він пише архаїчною мовою їдиш, ризикуючи зробитися посміховиськом, оскільки в Ізраїлі, де він мешкає від 90-х років, всі говорять сучасною мовою, тобто на івриті. Утім, образна, стилістична та мовна поліфонія (збірка перекладена автором українською, а сам він народився у Москві) дозволяє говорити про неабияку співзвучність часу теперішньому. Власне, між цими двома світами – "острівним" і "материковим", старозавітним і модерним – і живе ліричний герой "Верлібрів". Що у першому із світів? "Спершись спиною / На пишноту та багатство вітрин, / Там сидів торговець-єврей, / А перед ним лежало його життя: / Два привезених з Росії самовари, / Старі плоскогубці та десятки пачок – / Сигарети для жебраків". А вже в другому світі, поєднаному зі старим життям споконвічною ностальгією – можливість вилетіти за межі будь-якого часового і територіального виміру. "Такий начебто поріг Святої Землі, / який можна переступити / і ввійти. / На якому можна затриматися, / коли піти захочеться".

Гіоргі Кекелідзе. Гурійський щоденник. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2017

Історія автора в цій екзотичній документальній прозі переплітається з історією цілого народу. І не лише тому, що для цього самого народу молодий грузинський поет, прозаїк, публіцист і науковець Гіоргі Кекеладзе зробив як на його вік вже чимало. 28-річний хлопчина, будучи директором Парламентської бібліотеки, створює цифровий фотолітопис країни і цифрову бібліотеку вітчизняної літератури, відкриває куточки грузинської книжки в бібліотеках Нью-Йорка і Парижа, їздить у гірські села, привозячи мешканцям стоси нових видань, бере участь у теле- і радіодебатах, викладає в національному університеті і, звісно, пише книжки. Про що зокрема ця? Про батьківщину автора, яку він описує з таким захватом, гідним Маркеса і Гоголя, що одразу хочеться все кинути, і хоча б поринути, а не податися у дивосвіт його краю. Автора недаремно називають грузинським Борхесом, його історії розплітаються безліччю стежок-пригод, що ведуть у сад задоволення від тексту. Гостинність, застілля, казки і притчі, що лунають на кожному кроці у цій дивовижній Гурії, де "навіть у Бога вірять по-своєму: гурійці так швидко хрестяться, що сам Всевишній не встигає цього помітити".  Не обійшлося в тексті й без сексу. "Секс у Гурії називають словом "май", – зауважує автор. – Це слово можна порівняти зі словом "майя", що ведійською мовою означає "ілюзія". Однак ви можете посперечатися зі мною і сказати, що "май" — це теж щось інше. Давайте посперечаємось..."