Зад у теплі, або Де шукати щастя – 5 "безвізових" книжок

Героїв цих книжок грабують в рідному місті, вони шукають розради в старих записниках, і в Антарктиді їм не сховатися від того, що вони вважають коханням. То де шукати цю саму "останню територію", яку прийнято боронити до останнього подиху? Якого, у свою чергу, вистачає лише на те, щоб дмухнути на сірник перед тим, як, запаливши, взятися до читання.

Мідж Реймонд. Мій останній континент – Х.: Фабула, 2017

Цей дебютний роман американської письменниці, який мав шалений успіх – про ще більш складні умови життя в екстремальному контексті полярної екзотики. І відстань між двома домівками – не єдине в любовно-пригодницькій оповіді, що роз’єднує серця. "Ми з ним живемо на протилежних узбережжях і протягом тих восьми місяців на рік, що проводимо поза Антарктидою, підтримуємо зв’язок емейлами, скайпом або телефоном, – починається історія героїв. – У цьому сенсі ми схожі на пінгвінів: кожне живе своїм окремим життям, ходить своїми стежками, аж доки не зустрінуться на гніздуванні, роль якого в нас виконують оці експедиції на антарктичний півострів, де ми стаємо табором і відновлюємо сім’ю". У такий спосіб люди стають схожі на об’єкти своїх власних дослідів, а природа в романі – ландшафту і  стосунків – набуває рис мало не однієї з діючих осіб. "Дуже складно підтримувати стосунки, народжені серед пінгвінів — істот, чиї власні шлюбні звичаї нагадують океан, до примх якого вони постійно намагаються адаптуватися", – дізнаємося ми про специфіку "арктичного" кохання не лише згаданих птахів.Сюжет розвивається поволі, тривога нагнітається з кожним розділом роману, в якому насправді – звичне життя двох гідів на круїзних судах, які доправляють туристів в Антарктиду. Але ж назви розділів про трудові будні двох закоханих, які також займаються науково-дослідною роботою – "Три роки до кораблетрощі", "Два роки до кораблетрощі" не дають забути про трагічний фінал. Хай там як, але суть роману – наче у великій картині Ярошенка – про те, що "всюди життя", навіть в арктичній пустелі, заселеній не лише пінгвінами, але й тими, з ким доводиться співіснувати, оскільки "обидва судна наштовхнулися на об’єкт, про існування якого екіпаж знав, але не зміг його побачити чи, може, не схотів цього зробити".

Орхан Памук. Химерність моїх думок. – Х.: Фоліо, 2017

Нова книга Памука – це ціла енциклопедія турецького життя за сорок років, починаючи від 1970-х і до наших днів. У свій час Джойс сподівався, що якщо його рідний Дублін зруйнують, місто можна буде відновити за "Уліссом". Те ж саме з детальною топографією Стамбула в романі сучасного турецького класика, а також його повсякденним життям на вулицях і площах. Перші відеосалони, крамниці і ятки, базарні закони і життєвий розклад рознощиків їжі – про все це розповідає головний герой, нічний торговець. А вже строкатий вир життя у цій книжці – сімейні клани, що займають цілі вулиці – змусив автора навіть скласти дерево родоводу на початку роману. Але головне, звичайно, згаданий герой – злидар, який залежить від сусідів, і від поліції, і від нічних грабіжників. І прокричати про свої біди й печалі він може тільки вночі, на пустельних вулицях міста. "У дванадцять років він приїхав до Стамбула і все життя прожив тільки там, у столиці світу, – починає його історію автор. – У двадцять п'ять років він вкрав у своєму селі одну дівчину; це був дуже дивний вчинок, який визначив усе його життя. Він повернувся в Стамбул, одружився, у нього народилися дві дочки. Він постійно працював на різних роботах, торгуючи то йогуртом, то морозивом, то пловом, то служачи офіціантом. Але він ніколи не переставав вечорами торгувати бузою на вулицях Стамбула і вигадувати дивні думки". До речі, буза – традиційний напій зі слабким, як у кефірі, вмістом алкоголю – символи старого світу. Колись алкоголь в Туреччині був заборонений, і на вулицях торгували тільки бузою, а тепер, коли спиртне фактично дозволено, її ніхто не купує. Але саме в торгівлі цим стародавнім напоєм полягає життя героя, що дбає за традиції та зберігає пам'ять старого міста. Навіть якщо для оточуючих він "щось таке з далекого минулого, мода на яке давно минула".

Патрік Модіано. Щоб не загубитися в місті. – К.: Видавництво Жупанського, 2017

Автор цього роману, який був удостоєний Нобелівської премії в 2014 році, не раз казав, що йому здається, ніби він пише одну й ту саму книгу. І дійсно, незважаючи на відмінності в сюжетах, всі романи і повісті французького письменника і сценариста присвячені пам'яті, спогадам, безпам'ятству. І якщо раніше він визнавав, що "одержимий минулим" (а саме – "ганебною епохою окупації"), і всі його сюжети – це час, то в новому романі культового автора мова від самого початку про його альтер-его, з яким пам'ять грає в дивні ігри. За сюжетом, автору кількох романів, що мешкає в паризькій квартирі, цілком до вподоби його життя відлюдника. Але все летить шкереберть, і колишньому спокою приходить кінець, коли загадковий молодик повертає героєві його власний записник з адресами. Телефон одного з призабутих персонажів з минулого життя дуже цікавить благодійника, який повернув записник, але не пам'ять її власникові. Непевні спогади про цю людину, а також про жінку, яка була чи то під час передачі записника, чи то в минулому бідного забудькуватого героя, відтепер турбують і героя, і читача. Які з них реальні, а які навіяні романами, прочитаними в юності? Загадковий юнак, який, віддавши записника, зник (але його привид з’являється до письменника), молода жінка, яка залишилася, і з якою герой намагається згадати минуле – все це вибудовує захоплюючу роману конструкцію-лабіринт. Пройти його до кінця під силу справжнім любителям ігор з пам'яттю.

Bandy Sholtes. Остров Sziget, или Труселя Iggy Попа. – К.: Люта справа, 2017

Герой-авантюрист цього дивного "напівфестивального роману", наче славний Остап Бендер, продає очманілим туристам-меломанам шматки туалетного паперу по двадцять баксів – вуха чистити, ну і на концерті щоб не оглухнути, але суть не в цьому. Головне, все це продається, і папір, і лайно, і сама книга. "Первыми подошли сгибающиеся от смеха хорваты, – повідомляють нам статистику продажів. – Зрачки – размером с блюдечко. Они сказали по-английски, что после magic mushrooms мои бумажные "уши" им очень хорошо зашли. Уходя, искренне благодарили. Под грибами невозможно благодарить неискренне". Що далі? А далі – ще більше, і вже назви розділів цієї дивакуватої "грибної" книжки здатні привабити і одночасно відвернути. Всі ці казки часів недорозвиненого соціалізму могли складати наші дорогі друзі з ближнього зарубіжжя, звідки вони передавали концерти з польського Сопота і балет з Фрідріхштадтпаласт в НДР. Утім, переповідає їх автор з Ужгорода, веселий і дивний адепт панк-літератури.  "Идут два Jim Morrison-а. Встречают шатающуюся чувиху с незажжённой сигаретой в губах, в майке Doors и говорят ей: – Слушай, девочка, у нас проблема… Смотри, я - Jim Morrison, и он - Jim Morrison. Что нам делать? А чувиха отвечает: 1. – Вы что, не видите, что я пьяная?! 2. – Come on, baby, light my fire!.. 3. – Да? А я вообще Frank Zappa!"

Кендзі Міядзава. Ресторан, де виконують побажання. – Л.: Кальварія, 2016

Казки з цієї збірки японського майстра розкривають казковий світ, створений "святим Кендзі", як називали його ще за життя – світ, сповнений глибокої мудрості й тихого щастя. У ньому живуть болотяними і лиси, за якими ті полюють, а вполювавши, дивуються із щасливої посмішки навіть мертвої жертви. Лісовий кіт сперечається з жолудями, дикий виноград закохується у веселку, пихаті жаби удають з себе мудрих вчителів, а ресторан, де виконують побажання виявляється лісовою марою. Утім, задоволення від читання цих казок аж ніяк не примарне – мабуть їх автор таки справді був бодхисатвою, святою людиною: гроші роздавав бідним, за долю власних творів не дбав, пишучи свої притчі лише для учнів. Не дивно, що за життя Міязака видав лише дві збірочки, які залишилися непоміченими, натомість після його смерті у 1933 році виявилось, що доробок майстра складає вісімнадцять томів, які увійшли до золотого фонду світового письменства.