Поки наша влада навчиться, життя закінчиться!

Пройшло більше року – досить багато часу з моменту, коли у нас з’явилося нове мислення, нові програми, нова влада. Поки трохи з сумом і розчаруванням повертаюся назад і згадую обіцянки: "У нас така програма", "Ми тільки прийдемо – не те, що на завтра, а на вчора зробимо все". Ти чекаєш, чекаєш, чекаєш… Потрапляєш в ілюзії і віриш, що все так і буде.

Я не один такий, що вірив. Єдине, що мене відрізняє від тих, хто вірить, – це мій оптимізм, який дає можливість спробувати самому щось реалізувати: Новий рік у Софії, фестиваль писанок, парад вишиванок…

Зараз ми говоримо про День Києва. І я собі думаю: що змінилося? Коли ми відчули, що це – день народження міста? Коли ми вшанували видатних киян, коли зустріли делегації з міст-побратимів, які б сіли в нашому одному гостинному колі? Що запропонувала влада, бо вона є організатором і направляючим поштовхом для інших?

Де на сьогоднішній день я міг би подивитися план заходів? Де цей "святковий стіл", що чекає мене у Києві? Цього не знайдеш на жодному сайті, а якщо знайдеш, то тільки від журналістів, які збирають те, що спонтанно, емоційно викинули в загальний кошик громадські організації, волонтери, творчі колективи, які хочуть зреалізувати себе, об’єднати Київ.

Я пам’ятаю, як прийшов на засідання комісії з питань культури, коли вона щойно була обрана. Я виступив, і на цьому все закінчилося. Скільки я не пробував розворухати, щоб була програма і можна було щось спільно робити, їм було не до цього. Деякі керівники, які поприходили на посади, кажуть: ми спочатку подивимося, що ви можете. А хочеться сказати: покажіть, що ви за своє життя змогли! Але їм влада дозволяє так ставити питання.

Зараз у представників влади, з якими ми спілкуємося і які відповідають за ці напрямки, потрохи з’являється розуміння. Потрохи. Але чи ми отримаємо у найближчій перспективі такі документи, як програма заходів, програма розвитку туризму, розвитку культурної спадщини? Я собі кажу відповідь: ні. Ми поки всі, в тому числі і наша громадська організація, вчимо владу. Багато людей прийшли нових, свіжих, які зовсім не орієнтуються у цьому напрямку. Не можу сказати, що вони зовсім не вчаться. Вчаться потрошки. Але вони нікуди не спішать. Вони обложені бюрократією, посадовими інструкціями. Поки ми їх навчимо, прийде уже нова влада, і вже нову владу треба буде вчити.

Той самий Львів же зміг зробити так, щоб кошти, які виділено на День міста, цілком віддавали на засадах конкурсу організаціям, які хотіли б займатися святом. Не залишаючи собі нічого. Бо коли розпорядником коштів є самі управління культури, вони не завжди можуть ефективно організувати і використати їх, адже багато заходів фінансується для галочки. Через це ми говоримо зараз про привабливі міста і не можемо сказати, що Київ є таким. А Київ, навпаки, мав би показати, що тут безпечно і цікаво. Це індикатор для інвесторів і в інших галузях, в тому числі промисловості.

За кордоном також все інакше. Я подорожую по виставках ландшафтної архітектури, квіткових парадах, інших бізнесових заходах. Я дивлюся на їх сайт, і на рік вперед знаю програму, тему. Я можу замовити квиток, я можу підготуватися. Якщо мені це цікаво, я готовий інвестувати в це місто, в цю країну. Натомість я отримаю емоційне, інтелектуальне збагачення. Між нами – велика прірва в плані сервісу, надання ідеї і її виконання.

Як потрібно підготувати День Києва? Спочатку влада має делегувати розробку стратегії самого святкування. Це не було зроблено. Має бути один орган, який би розробив сам захід, нанизав, як в намисто, всіх, хто може, хоче і готовий допомогти.

На сьогодні розпорядження стосовно Дня Києва ще й досі не видано. І буде видано не раніше 12 – 15 травня, а 30 – уже день міста. Є стільки різних питань, які можуть реалізуватися виключно на підставі розпорядження. До цього з тобою ніхто серйозно розмовляти не буде. Тому що у нас всі хочуть документ. Немає документа – немає, про що говорити. По цьому завчасно виданому розпорядженню має готуватися сценарний план, який чітко покаже досягнення видатного міста. Щоб підготувати святкування, потрібно хоча б за півроку створити оргкомітет. І має бути один генеральній замовник – або громадська організація, або фірма, або комунальне підприємство.

В ідеалі має бути так, щоб кожен автомобіль на в’їзді в столицю вітали інспектори ДАІ. Щоб людина розуміла, що тут на неї чекає прекрасне свято, добродушні мешканці, підготовлений обслуговуючий персонал в ресторанах і кафе, прибрані вулиці і накриті столи.

Має бути карта, але не міста Києва, а Дня Києва, де позначено основні заходи. Хочете тихий відпочинок на природі – у нас є 136 парків, з яких буде, наприклад, 10, в яких відбудуться найцікавіші заходи. В кого фестиваль електронної музики головне – наприклад, на Чайці розкриваємо для молоді заходи.

Також треба популяризувати Гімн Києва – "Як тебе не любити, Києве мій". Ми маємо розкрити його так, щоб всі міжнародні фестивалі позаздрили, що в Києві є сцена на 1000 метрів, і на ній може виступити будь-який танцювальний колектив. Ми знаємо англійський вальс, віденський вальс, але столиця бального танцю може бути і у нас. Саме на це приїдуть і інші люди, які люблять вальс.

Цього року ми починаємо день Києва не так, як замріяно. Але робимо все максимально за своїми можливостями. Цього разу спробуємо зробити візуалізацію Дня Києва, співпрацюємо з підприємцями, торговими організаціями. Хочемо роздати наглядну агітацію – наліпки на вікна, вітрини. Ми готуємо киян, всю спільноту через туристичні сайти, готельні мережі. Ми готуємо до того, що коли людина приїжджає, вона потрапляє в Європу. Цього року ми за основу взяли вальс і бальні танці. Такого ніде в світі не побачиш – чотири дні поспіль духові оркестри будуть змінюватися з симфонічними, естрадно-симфонічними, джазовими, гратимуть вживу. Це те, чого люди давно не бачили. Це буде доступно всім, а не тільки людям вибраних смаків.

Ми також запустили в роботу відеокліп про видатних киян, він буде поширений в кінотеатрах. На телебаченні у нас немає можливості заплатити кошти. В кліпі ми показуємо видатних людей, які народилися або жили в Києві, скільки хорошого вони принесли у наше місто: Патон, Лобановський, Солов’яненко. Ми прагнемо показати, що нічого нереального в житті немає, якщо ти прагнеш щось зробити. Якщо ти можеш, і є умови.

Створенню умов у нас, на жаль, не сприяє влада. Але у нас є досвід: не чекайте від них, бо може життя закінчитися, а вони все ще будуть вчитися. Тому треба вже самим робити, брати на себе відповідальність, створювати тиск на владу. Треба об’єднуватися всім тим, хто вболіває за наше місто. Не замислюватися, кому дістанеться більший шмат пирога – слави і успіху. Треба просто працювати, працювати і працювати. Тільки тоді ми зможемо сказати, що ми – місто, якому бракує уваги від Європи.