"Чорний понеділок", нові Майдани і повернення диктаторів

Якось влітку 2006 року ми з моїм другом стояли у Василькові (Мосійчук тоді ще не брав хабарів, він просто відпрацьовував гонорари, редагуючи тамтешню газету) і, проводжаючи поглядом автівки, що прямували на Київ, немов у майбутнє, міркували про долю держави. Після гучної та, як здавалося, остаточної перемоги демократії, було природно зазирнути у власне майбутнє, так би мовити, востаннє.

Замість того, щоб нарешті почути, що нам із ним особисто зробити сьогодні, аби завтра наших дітей (а бажано-навіть онуків) було щасливим, я спостеріг у промові друга інше.

"Все пропало!", – сказав друг, який провів на помаранчевому Майдані осінь та зиму сезону 2004-2005. Революція, перемігши, себе спростувала і виродилася. Однак надія є. Як завжди, на майбутнє. Чи треба підтримати Ющенка або хоч кого-небудь із тих, хто зараз при владі? Ні, підтримувати нікого не можна, це смішно – резюмував співбесідник, допиваючи каву. Усі вони, виявилося, безчесні, безпринципні і, головне, безтолкові. Такі, якими були і попередники. "Сьогоднішні партії – політичний металобрухт. Ми повинні дочекатися, друже. Зміниться ще кілька поколінь політиків. Мине якихось десять або трішки більше років, і біля керма держави стануть абсолютно інші люди. Отоді-то й настане час вірити у майбутнє", – палко резюмував співбесідник.

Я не знаю, скільки потрібно було чекати років, та, схоже, після другого Майдану пророцтво друга з Василькова справдилося: до влади прийшли абсолютно інші люди. Щоб настав час мріяти про майбутнє ще раз.

Як я, як він, як багато хто з вас, ми просиділи майже десять літ, склавши руки – живучи власним приватним життям і проблемами. Не контролюючи владу, не допомагаючи їй (в тому числі – на місцях, де невдовзі знов вибори),і, коли чесно, не дуже то й вдаючись у подробиці того, що саме вона робить. Унаслідку півтора року тому, хоча покоління ще до кінця не встигли змінитися, до влади все одно прийшли принципово інші, про яких ми майже нічого не чули усередині минулого десятиріччя.

Сказати, що нам пощастило, – неправда. Тому що завдяки цим грандіозним змінам – приходу ерим революціонерів на схилах Києва – проблем не зменшилося – ні в особистому, ні в громадському, ні в політичному житті. Нація, згідно з Вікіпедією, за 25 років скоротилася з 52 шановних мільйонів до 42. Те саме відбулося й з мапою України – Україна вже не є територіально більшою від Франції (чим пишалися на уроках школярі 90-х і 2000-х) і другою після Росії у Європі. Однак факт фактом: біля керма держави, як мріяв васильківський земляк Мосійчука, стоять "принципово інші".

Наскільки "інші", не завжди ясно з дій, орієнтовних на успіх ніяк не сьогодні. Поки що нові законотворчі ініціативи парламентарів, обороноздатні потуги президента та, найголовніше, ціла плеяда нестандартних рішень уряду не принесли Україні в особі її народу ні суттєвого полегшення, ні гарантованого майбутнього, ні навіть елементарної стабільності, під бренд якої "колишні" вигравали не одні вибори. Єдина реальна справа, яка кидається у вічі – спроба запроторити Ігоря Мосійчука за ґрати вдруге, надовго і, здається, по ділу. Звичайно, я маю великі сумніви як щодо справедливості цього рішення – цькувати Ляшка справою Мосійчука, так і щодо того, що подібні мосійчуки, які на хвилі Революції Гідності змогли потрапити до парламенту, там потрібні. На мій погляд, не тільки блоку Порошенка, як він уже робив свого часу після виборів, а всім парламентським партіям час переглянути минуле і теперішнє деяких своїх членів, аби мінімізувати подібні нонсенси з хабарями у майбутньому. Тільки тоді можна буде частково повірити в леґенду, що фактів злих намірів нової влади по відношенню до власного народу нема, що вона не тільки вийшла з, а й працює на народ.

Останній конфлікт між Ляшком і президентом дуже показовий: і він, на жаль, не вичерпується простим людським бажанням пана Олега коли-небудь сісти в президентське крісло чи постаттю Ігора Мосійчука. Що беруть хабарі (точніше, мають таку можливість) всі депутати, ще не доведено і навряд чи правда. Навіть якщо Ігор Мосійчук сяде за ґрати, і навіть якщо це рішення буде справедливим, нічого не зміниться. Схема дій нових парламентарів вписується в поняття про інерцію дій, сприйняту ними, в добрих і злих справах, від колишніх. Однак якщо те, що розповідає про українського президента Ляшко в частині його стосунків із Фірташем виявиться правдою, унаслідку чого для демократичного президента існуватиме лише одна альтернатива – відставка, бо інша – імпічмент, то це набагато більше розгойдало б човен нинішньої державної пливби.

Навряд чи у когось є бажання повторювати майдани. І втім чорний понеділок 31 серпня засвідчив: майдани можливі. Як і повернення диктаторів, тільки з іншими обличчями. Чи є у нас час стояти над шляхом у майбутнє, пити каву і очікувати "наступних, чесних, непідкупних і справедливих", як ми робили тоді у Василькові з другом майже десять років тому, я не знаю. Але схоже, існує революційна інерція, інерція Майданів. І вона не тільки позитивна, а й невідпорна, а часом – і руйнівна. Проблема тільки в тому, чиї і скільки доль ще буде зруйновано. Або на жертовник Революцій ляжуть ще кілька доль, хай навіть і не бездоганних майданерів, або – сотні, тисячі і десятки тисяч доль українців, яких ми називаємо пересічними. Не хотілося б, щоб під час теперішніх, та і майбутніх політичних сутичок – у медіа, в кабінетах, та навіть у кулуарах обраних, всіма рухала прагматична, але цинічна логіка: краще нехай постраждає хтось один, такий собі козел відпущення. Тому що ця логіка – нехристиянська (саме вона слугувала одним із мотивів віддання на розіп'яття Христа), а отже, як на мене, не припустима.