Віталій Квітка

письменник

Какашка для бомажки, або Бал Першовересня в контексті національної освіти

мнения

29 Августа 2017, 08:04

- Сім гривень за бант, кума, це вже "чересчур". Ні, мать хай вона йде в "прошлогодньому"…

Репліка в приміській маршрутці напередодні настання осені

Наближається радісно-моторошне свято – 1 вересня, День знань. Радісне – символізує-бо яскраве, гарне майбутнє, яке є для нас водночас і чудесним неймовірним теперішнім – наших любих безцінних дітей, які знову підуть до школи, аби ставати, як міркуємо, розумнішими, освіченішими, культурнішими, одне слово – ще ліпшими. Моторошне – тому що перетворює останні дні серпня в "гонитву озброєнь" межи батьками – за вбранням, зачісками, манікюром та рештою святкових причандаль.

Попри те, що ми вже достатньо декомунізувалися та, здавалося б, євроінтегрувалися, у нашому менталітеті залишилося ще чимало звичок, м`яко кажучи, дивних, немодних як на Європу. Одна з них – розглядати перші та останні дзвоники як паради дрескодів батьківсько-учнівського добробуту (втішаючи себе простим українським "аби не гірше ніж у людей"). Це коли часом ми одягаємо першаків на кшталт героїв серіалів про "нових українців", перетворюючи дітей на таких собі маленьких "дядьків та тьотьків". На копії нас самих. Ніби стверджуючи власний, а не дитячий статус у суспільтсві, ніби надолужуючи згаяне чи не доотримане, коли ми самі були дітьми. Тому-то наші теперішні вересневі шкільні "лінійки" іноді нагадують середньовічні бали – хіба що без шампанського, масок, мазурки, катання на човнах та феєрверків.

"Винне" зокрема радянське минуле. Людську індивідуальність так заганяли колись у підпілля коричневими одностроями (синіми, якщо вдалося дістати "московську" форму) уніформи та чорних (білих на свята) фартушків з обов`язковими бантами, що коли в 1990-х з`явилася воля, батьки кинулися культово змагатися: чия дитина більша писанка. Хоча уніформа, яка є поганою в плані знеособлення дитини і перетворення народу на сіру масу, має одну перевагу: замість матюкливого нахабства, і не тільки підліткового, яке стає нормою школяра ХХІ сторіччя, вона сприяла вихованню сякої-такої скромності, що не є зайвим для людини у громаді.

Але головне в питанні шкільної форми, яке в Україні так і не вирішена на загальнодержавному рівні і присутня тільки на свята (дедалі частіше дрескодом стає елемент вишиванки і національного вбрання) – зручність школяра, здатність в ній вільно почуватися і в цьому природному стані розкрити максимум власних можливостей в освіті. Якщо лляна вишиванка, яка є зручним та екологічно надзвичайно здоровим одягом може стати такою щоденною формою – це прекрасно. Однак я, приміром, досі почуваюся в краватці беззахисним і ніби веденим на розстріл – отож форма одягу насправді справа індивідуальності.

Усе, що насправді потрібно – нам і нашим дітям від Дня знань та всіх наступних днів у освітньому році – це не паради, виставки і навіть грамоти та кубки. А достатні знання, які стали б гарантією гідного розвитку талантів наших дітей і професії у майбутньому. А ще – гарне і справді морально надійне напередодні "путівки в життя" виховання і правильні ментальні навички, які дозволяли б, з одного боку, юній особі вписуватися в євроментальний контекст, а з іншого, як і кожної європейської нації, зберігати власну автентику.

Загалом наша освітня система, на жаль, досі, особливо загальноосвітня, має недоладності. Зокрема, гадаю, головна проблема,  що після здобуття Незалежності Україна не мала і не могла мати жодної власної автентичної освітньої системи. Ми могли в питанні виховання та освіти власних нащадків вибирати з двох "зол". Або взяти на озброєння радянську освітню систему, яка передбачає накачуванням школяра різноплановими універсальними знаннями, більшість із яких в майбутньому йому не знадобиться, або повністю покластися на методику американської системи, за якої акцент при навчанні дитини робиться на окремих навичках, дарах і талантах, відповідно розширено, та й то поступово, аби не травмувати дітей перевантаженням, вивчаються лише окремі предмети, а про чималу кількість решти світових універсалій за бажанням учня даються дуже загальні поняття. Недолік радянської освіти полягає в анекдоті, коли після школи виявляється, що в більшості набутих знань, за які були отримані оцінки, до глибокої старості взагалі апріорі непотрібні. Одні з них є зайвими, інші – мало не шкідливими в подальшому професійному рості. Та при цьому правила "без бомажки ти какакшка" ніхто не скасував: ні тоді, ані зараз. Недолік євро-американської системи: "накачавшись" з дитинства в певних дисциплінах, у разі, коли людина захоче змінити професію чи кваліфікацію у зрілому віці, через відсутністиь елементарних знань в окремих царинах їй доведеться повторити освітній шлях від самого початку.

Ніхто не намагається переробити "Мерседес", щоб він нагадував "Форд" тільки тому, що таке теоретично можливе: просто послуговуються тією або іншою автівкою. Однак українська освіта обрала обидва шляхи. У наших загальносвітніх закладах існують тестово-оціночні системи, подібні до західного зразка, та школи за талантами: з посиленим вивченням або хімії та біології, або математики, або гуманітарних предметів. Водночас в усіх них обов`язковим є "накачування" по повній програмі в силі СРСР знаннями з інших предметів: не запитуючи ні згоди лікарів, ні в батьків, ні в учнів. Доходить до абсурду: майбутні математики мають знати історію не згірше аніж Михайло Грушевський, а майбутні жадани та донцови мають розумітися на фізиці не згірш від Складовської-Кюрі. Моя донька "має вивчати" історію за…конспектом вчителя, який запевняє, що підручника не достатньо. Це добре, що наші шкільні вчителі рівня професорського складу Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Запитується: що нашим дітям по закінченні школи робити у виші, коли українська література в нестарших класах загальноосвітніх закладів сягає рівня доцентських дисертацій?

Не дивно, що нині добряча половина мріє не про кар`єру космонавтів, юристів та інженерів (хоча, крім програмістів, найуспішніше Україна продукує на власний та світовий ринок якраз "петеушних" пекарів, водіїв, трактористів та штукатурів), але мерів та співаків. І та і друга професія, на думку опитаних мною дітей, не потребує ні видатних табелів, ні гучних сертифікатів, ні університетсько-шкільних 10-12 балів за історію, літературу, алгебру чи хімію. А ті з абітурієнтів, в кого нічні та вечірні заняття з накачування інтелектуальних м`язів по суті вже вкрали дитинство, і які все-таки виживають як медалісти та хорошисти до випускних класів, згодом "загнані" шаленим і непродуманим темпом освітніх програм, вступивши до вишу, десь так на своє 20-річчя вже перетворюються на втомлених життям дочасних пенсіонерів власних знань. Невідомо, навіщо знущатися з власного генофонду, запроваджуючи в школах непомірні програми буквально з усіх предметів. Що це дасть теперішнім школярам: базову освіту, як вважають самі освітяни(а що їм іще вважати, вони за це зарплатню отримують), чи втому й відразу від життя, як свідчить практика?

Усе ж, попри проблеми й дилеми, традиційно Першовересень відкриває для нас навчальний рік – новий яскравий сезон громадського життя – у який і ми разом із дітьми чогось навчимося, нового, незбагненного, незнаного, несподіваного і невідворотного. У цьому його сіль і суть. Ми знову і знову щиросердо радіємо, попри всі і будь-які недоліки і "проколи" системного характеру. І сподіваємося, що всім нам, дітям та батькам, у наших чаяннях допоможе Бог. Будьте благословенними та повсякчас прекрасними, любі діти-люди!

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...

Комментарии

осталось символов: 1000 Правила комментирования