Мир, якого не маємо?

Війни є прокляті матерями.
Горацій

Три з половиною роки тому слово "мир" з біблійної метафори, здається, назавжди перетворилося для нас, мешканців України, на нагальну життєво необхідну потребу. Таку саму як вода для застряглого в пустелі. Чи повітря для заблукалого десь під хмарами, у високості гірських хребтів. Схоже, більше не викликатиме усмішок на наших виборчих дільницях "старозавітня" теза бабусь 90-х і 2000-х: "Аби як, тільки б не було війни". Наші пращури виявилися єдиними, хто пророчо розумів страшний зміст слова "війна" – і відтоді всі ми страшенно зістарилися, навік долучившись до жадоби серць сивих. Мир перестав бути "повсякденною реальністю", перетворившись на тягуче щоденне передчуття зводок із майданів та фронтів. Наші діти більше не ходять до школи з відчуттям спокою, забезпеченого державою. Підвалини суспільства, для яких мир є безцінним даром і єдиним підґрунтям, затремтіли. Розділившись на партії війни або миру ми тоді кинулися рятувати країну, кордон, репутацію – зрештою, саму можливість забезпечити прийдешнім онукам та правнукам мир: як волонтери, як бійці, як політики, як молитовники, як співчувальники самим собі.

Ще на початку цього року мир, попри всі домовленості про припинення вогню, попри стабілізацію конфлікту на Донбасі в певних межах, все ще залишався для українців від заходу до сходу рожевою казковою мрією. І, попри можливості залучення невдовзі блакитних касок ООН, лишається, правду кажучи, такою і досі. А відтак кожен Міжнарождний день миру (21 вересня) – для українців є не просто свято. Це день сподівань на повернення найпотрібнішого людині – гарантій свободи не бути вбитим, зниклим безвісти, розбомбленим завтра. Ця свобода – дорога. Її ми позбавлені.

Двадцять шість років тому, буквально напередодні терактів 11 вересня, Генеральна Асамблея ООН проголосила Міжнародний день миру як день загального припинення вогню і відмови від усілякого насильства. Сподіваємося, що саме сьогодні (і – з сьогодні) його справді на наших теренах поменшає. Однак сподівання – це не весь вклад, який ми можемо внести у справу миру особисто. Здобуття миру можна порівняти зі шлюбом: для того, щоб він став міцним не завжди достатньо бажання, хоча для формальностей запису про цей стан цілком достатньо і самого прагнення. Але мир – це не тільки закон нормального співіснування держав і людей, це ще й законодавство здорового початкового стану, в умовах якого держава і суспільство здатні приймати здорові рішення про майбутнє в будь-якій галузі та брати на себе здорові зобов`язання, які вони здатні будуть ефективно реалізувати. На сьогодні ми не просто звикли до стану війни – на фронтах і в душах ми змирилися з неоголошеним, та проте фактичним воєнним станом. Ми зробили його власним внутрішнім законом. Постає питання: якщо "воєнне бачення" щоденних проблем – закон, то яким чином виконуватимуться всі приписи та закони, написані задля блага суспільства мирного? Якщо для нас не є благом те або інше, бо у власних рішеннях, вчинках, постановах ми маємо постійно озиратися на війну, то виникає питання: як же цю війну припинити? І логічною була б відрповідь: ні, в такому разі ніяк.

Не потрібно забувати, що будь-який закон, будь-яке рішення – то є передовсім певний компроміс між абсолютом правильного і можливістю реального втілення. В етичному сенсі закон національного співжиття за війни чи співмешкання за миру – це лише якийсь мінімум етики та моралі, а не ідеалістичний максимум. Це означає, що аби, скажімо наша оновлена поліція, почала справді служити на благо народу, не достатньо високої зарплатні, її дисциплінованості і відданості командиру/начальнику. Потрібне прагнення поліціянта служити передовсім і лише закону (навіть ціною звільнення і смерті), а не авторитету високого начальства чи власної зарплатні. Однак необхідно ще, аби ті, кого він охоронятиме сподівалися на його служіння, а не на власну думку про те, що правоохоронні органи приречені на помилку.

Так само і у відношенні миру на нашій землі. Не всі українці новобранці ховаються від військкоматів: я бачив десятки людей, які вже їдуть на війну, як на свято – їх не меншає. І це вельми тривожно, не менш тривожно, ніж повна відсутність патріотизму чи російськомовний український патріотизм (мовляв, ми патріоти, але українську вчити не хочемо/не можемо/не вміємо). Бо якщо ми "зжилися" з війною, тому що вона дозволяє пишатися нашими героями, волонтерами і солдатами, якщо вона нам подобається, бо можемо завдяки їй щось приховати чи щось на неї списати, якщо вона – єдиний ресурс для виживання нашої родини в добу безробіття, це означає, що "мінімальні" закони воєнної етики нам не допоможуть.

В Україні День миру закріплено відповідно до Указу Презедента України № 100 від 5 лютого 2002 року. Цей день покликаний все-таки змусити людей не тільки задуматися про мир, але зробити щось заради нього. Банально, але факт: нам допоможе лише мир, спочатку виплеканий у наших громадських серцях. А це означає, що ми повинні бути готовими вибачити багато що і багато кому (якщо не все і всім), маємо готуватися любити своїх ворогів і не згадувати про помилки ні їм, ні своїм речникам у період війни. Що маємо бути відкритими до переговорів. Кинути за плечі і забути всі жахи лихоліття та його образи. А не вказувати, в надії історичного виправдання, на тіні від війни і зради. Це важко. Але іншого виходу немає. Аби отримати безхмарне мирне небо над головою, ми маємо надто масштабно до цього і на всіх рівнях власної душі готуватися. Щодня, щосекунди, щохвилини ми маємо продукувати в серцях здатність до позитивного: до любові, а не зненависті.

Той відносний мир, який сьогодні все ще існує у всесвітній День миру на наших на вигляд мирних вулицях, – це синиця в руці. А синиця, як висловивсяґ один мудрець, може проклювати руку, яка його тримає, і та гнитиме. Ні, нам потрібен журавель у небі: гіпернадійний, гіперконкретний, гіперантивоєнний – гіперактивний справжній мир.