Пігулки від помсти, зневіри і переворотів

Ми не можемо не звертати уваги на неправомірні вчинки інших, та при цьому ми не уповноважені ставати виконавцями приписів закону. У нас немає права замикати моральний цикл… І хоча ми не відчуваємо духовної заборони на боротьбу з несправедливістю, чистота нашої моралі починає руйнуватися саме тієї миті, коли ми намагаємося відновлювати справедливість.

Едвард Джон Карнелл

Кажуть, навесні наш організм особливо потребує пігулок, зокрема вітамінів. Початок весни засвідчує: мабуть, це стосується і організму держави та нашого з вами громадянського людського суспільства.

Справді, так складається, що через три роки війни (з кимось, кого не озвучуємо в офіційних оголошеннях воєн), поневірянь (не тільки біженців, а всього українського народу), спротиву чомусь (всередині душі і на її зовнішньому боці) ніхто, поклавши руку на серце не може гарантувати: завтра ми прокинемося, і в нас "розпочне бути все гаразд".

Виглядає на те, що всі безнадійно втомилися. І прорвало. Прорвало на зневіри і блокади. Навіть виявилося, за словами одного з тих, хто поза активним політикумом, що ті, хто отримав повноту влади завдяки Революції Гідності поступово стають "не гідними" її. Виявилося, що, приміром, попри війну наша економіка залежала від окупованих територій. Виявилося, що ми просто не здатні перетерпіти, пересидіти, перечекати, пережити, переплавити в своєму серці зростання, за словами генпрокурора Юрія Луценка, планки не розкритих злочинів до 45% (після наших показово-"стаханівських" доби Майдану – всього 25%).

І ми не просто зневірилися. Ми активно (і мабуть, давно) почали жадати для своїх ворогів – справедливої небесної відплати. Для тих, хто не здатен стабілізувати життя в країні – влади, яка, нагадаю, завжди "злочинна" – помсти. Для себе – уже не мирного неба над головою, а кардинальних змін… хоч би у власному місті, домі, родині. Хоч у побутових дрібницях, якщо не кардинальних.

У моєму місті минулого року почали поновлювати і реконструювати береги річки, занедбані ще два десятки літ тому. Випиляли сотні кубометрів "лісу", розчистили русло екскаваторами. Почали зміцнювати береги. Вонючий смітник узимку перетворився на акуратне затишне місце. Сьогодні по всьому берегу уже валяються сотні пляшок – часами вони попідтикані в таких несподіваних місцях, що вигребти їх екскаватори уже не допоможуть. І питається, хто це ладнатиме; за що, за яку Україну, за який добробут і за який мир на межі розмежування щодня гинуть люди, якщо ті, хто залишається тут, якраз у долині миру, зовсім не цінують – того, що робиться заради них зараз, робиться не через пересит ресурсами і можливостями, а радше – усупереч обставинам. Що і де захищається, якщо самі ж і ламаємо.

Але від цієї логіки занадто сильно пахне помстою, щоб уважати її прийнятною. "Печерна смердюча гіркота не може вижити на високогірних шляхах віри в прийдешню благодать. Образи харчуються ницими туманами жалощів до себе, страху і порожнечі", – сказав мудрець.

Питання нинішнього гіркого присмаку від того, що триває з нами вже давно, лежить не в площині кількох правд, як нас переконують час від часу політологи. Наприклад, безумовно праві ті, хто хоче тривання блокади. Але давайте подивимося, чому? Тому що послуговуються етикою воєнного часу, яка передбачає компроміс із ворогом лише в питанні обміну військовополоненими, але аж ніяк не товарообігом. Та коли подивитися на цю саму ситуацію з точки зору етики доби миру і мирних теренів (на яких, до речі, так і не оголошено воєнний стан), то абсолютно злочинно якраз не займатися торгівлею з (не)окупованими теренами і закривати ресурсозалежні від них підприємства тут, у зоні миру.

Пригадується, як наприкінці минулого місяця мені випало бесідувати з екс-афґанцем із Росії Олександром. Поводився він дружньо. Запевняв у абсолютній лояльності щодо українців "російської глибинки" (та у повній відсутності більшості кримчан входити до складу України). Час від часу бив себе в груди і кричав мені в обличчя: "Поверь, ведь мы вас любим. У нас не могут понять за что, вы, украинцы, так ненавидите россиян?" Час від часу відзначав власну політичну незаангажованість і "агресивний стиль бесіди" з мого боку. Настала мить, я подивився простісінько в Сашині щирі очі і відказав: "А дійсно, ти правий. Адже ні вам – війни, ні воєнного стану в себе на теренах ми не оголошували. Офіційно всього цього напруження між нами просто не існує".

Так що з правдою – у нас усе нормально, вона одна. Це етичні підходи в усіх різні.