Щорічне народження Христа і підзабутий "Різдвяний романс"

Якось вмить змінилася атмосфера в супермаркетах. У ній уже дуже ясно відчувається Різдво. Про цей кураж настання чогось неймовірного повідомляють не тільки чисельні спеціальні стенди з різдвяними цукерками та подарунками – в деяких з`явилися дзвіночки та відомі джінгбелзи – мелодії Різдва, знайомі зі святкових англомовних фільмів. Скоро, не дійшовши навіть до Нового Року, на тлі невгамовних проблем воєн та націоналізації банків ці дзвіночки дратуватимуть. Але зараз, напередодні "католицького", як у нас його називають, Різдва вони зігрівають душу теплом. Вони перетворюють рутинні візити по харчі "сьогодні і завтра – аби не вмерти" з утомливої та невідворотної процедури невеличку, але причетність до свята. Настрій ліпшає нехай на кілька секунд – але цього в нашім житті тепер достатньо. Це як зігрітися теплом, щоб потім далі побігти у справах з іншим серцем у грудях.

Ніде в Біблії ви не знайдете ані точної дати народження Ісуса Христа, ані традиції, аби такі свята як Різдво чи Пасха святкувалися тодішніми першими християнами. Упродовж перших сторіч християни не мали окремого свята Христового Різдва і нічого подібного не святкували. Рішення про святкування Різдва Христового 25 грудня було прийнято на Ефеському церковному соборі в 431 році.

Однак якби зараз хтось в уряді чи в столиці взяв і заборонив всі ці свята, як мінімум, на такого подивилися б широко розкритими від подиву очима. А могли б і майдан утнути. Адже ми надто звикли до цих магічно-чудернацьких в нашій культурі та церковній традиції свят, аби вирвати їх із серця.

Традиція – сильна штука. Її інерція змушує досі, попри здоровий глузд, триматися забобонів юліанського календаря. І в день, коли весь цивілізований світ святкуватиме радість приходу в наше життя Ісуса (нехай ця радість, на відміну від факту і носитиме винятково символічний образ) ми вперто триматимемося за "ріжки" усталеної в наших краях дати 6 січня.

Пам`ятаю, як наприкінці 1980-х (напередодні появи України і падіння СРСР) я із душевним тремтінням злетом перечитував щорічні різдвяні "екзерсиси" Нобелівського лауреата Йосипа Бродського. Цей радянсько-американський поет і дисидент, нонконформіст і зв’язківець між культурами першим, і мабуть, останнім виніс таким собі широким культурницьким жестом ідею відзначати Різдво 25 грудня з усією цивілізацією. І почав із себе. До смерті він регулярно, раз на рік, у день Різдва, писав по одному віршеві, присвяченому Богові.

А потім Бродський пішов від нас. Як на мене, то була чи не єдина пуповина, що пов`язувала з тією країною і тією імперією. Досі ніби стоять у вухах безперервним відлунням рядки вірша поета, загубленого з-поміж двох імперій:

Рождественский романс

                 Евгению Рейну, с любовью

Плывет в тоске необьяснимой

среди кирпичного надсада

ночной кораблик негасимый

из Александровского сада,

ночной фонарик нелюдимый,

на розу желтую похожий,

над головой своих любимых,

у ног прохожих.

Плывет в тоске необьяснимой

пчелиный ход сомнамбул, пьяниц.

В ночной столице фотоснимок

печально сделал иностранец,

и выезжает на Ордынку

такси с больными седоками,

и мертвецы стоят в обнимку

с особняками.

Плывет в тоске необьяснимой

певец печальный по столице,

стоит у лавки керосинной

печальный дворник круглолицый,

спешит по улице невзрачной

любовник старый и красивый.

Полночный поезд новобрачный

плывет в тоске необьяснимой.

Плывет во мгле замоскворецкой,

плывет в несчастие случайный,

блуждает выговор еврейский

на желтой лестнице печальной,

и от любви до невеселья

под Новый год, под воскресенье,

плывет красотка записная,

своей тоски не обьясняя.

Плывет в глазах холодный вечер,

дрожат снежинки на вагоне,

морозный ветер, бледный ветер

обтянет красные ладони,

и льется мед огней вечерних

и пахнет сладкою халвою,

ночной пирог несет сочельник

над головою.

Твой Новый год по темно-синей

волне средь моря городского

плывет в тоске необьяснимой,

как будто жизнь начнется снова,

как будто будет свет и слава,

удачный день и вдоволь хлеба,

как будто жизнь качнется вправо,

качнувшись влево.

Так і хочеться, якось, спускаючись у київську підземку, почути ці рядки у вигляді пісні. Натомість очікують метро-конкурси колядок та решти фольклору. 

Повертаючись до винуватця свята, Ісуса. Згідно з останніми, найбільш точними історичними розвідками Ісус Христос народився за 4 роки до 1-го року, від якого офіційно бере відлік наша ера. З Євангелій від Луки та Матвія нам відомо, що це сталося у Вифлеємі. Звідти ж почерпнуті відомості про особливу зірку в небі, вітання від пастухів та віншування Ісуса волхвами (хоча слово, вжите у Матвія визначає не "немовля", а дорослішу дитину, – отож "царі" навідалися пізніше, коли Ісус уже підріс).

Те, що це свято Різдва Христового – як символ надії – все таки стали плоттю і кров`ю нашого суспільства – данина передовсім церковній, але не біблійній традиції. І все-таки, навіть попри те, що в новонаверненій Римській Імперії, а пізніше і по всьому світу Різдво в календарі просто зайняло місце язичницьких Сатурналій, як і слова, свята можуть змінювати значення і сенс.

Так само, як ялинка стовідсотково асоціюється в нинішній культурі з Різдвом та настанням нового року, свято Різдва нерозривно, крім подарунків дітям, пов’язане з часом радіння появі Господа у плоті та переосмислення власного життя. Приведення його до більш високих моральних стандартів, упорядкування власної злоби і приведення суспільства довкола та рідної домівки до стану щасливого миру. Ця спроба щорічна. Вона передана нам у спадок прапрабабусями, які були людьми віри. Давайте скористаємося з неї й ми. Починати можна вже 24 грудня. У цьому, спробі навернення до Божих стандартів, немає нічого соромного, лихого чи передчасного. Просто відкрийте Євангелію, на першій сторінці.