Українці мають припинити жалітися на свою долю

Коли ми розуміємо, що світ сповнений несправедливості та розчарувань, єдиний спосіб вижити й не зламатися – це навчитися любити. Але на це почуття здатний лише той, хто залишить думку про негайне справдження всіх своїх мрій.

Ларрі Крабб, "Внутрішній світ"

Порпаючись в інтернеті, не можеш позбутися дивного враження. Схоже, на зміну затяжної депресії, яку переживало наше суспільство два роки після Революції Гідності, приходить відчуття безнадійного громадсько-політичного песимізму.

Чесно кажучи, рік тому я сподівався на краще. Але ні.

Підозри Кабміну, певна непослідовність президента і фактичний розвал парламентської коаліції на тлі постійних вибухів на Сході і справді не додають оптимізму. Та, коли чесно, бувало і гірше – взяти хоча би літо та осінь 2014-го, коли ніяка згуртованість нації та влади, нехай навіть позірна, не гарантувала не те що стабільного чи там покійного майбутнього – траплялись історичні моменти, коли під питанням перебувала сама державність України. І незважаючи на війну та мільйонні потоки біженців власного виробництва, ми знаходили тоді в собі мужність – і до продовження приватного життя, і до героїчного зудару за саму ідею Україну.

Зараз зовсім інші відчуття полонять уми. Причому, що печально, далеко не ватників. Моя добра знайома, яка чимало зробила, зокрема щоб укоротити список українських полонених, час від часу бідкається в соцмережах: "І що ж, і що ж  буде, коли Грузія отримає безвізовий, а ми ні?". Інший колега, вже співробітник вищого учбового закладу радіє, як хлопчак звичайній зарплаті. Пригадує 90-ті, коли зарплатню держсфера не отримувала по 7-9 місяців, між недописаними рядками – паніка душі і сакраментальне "што делать?". Ведучі в ефірі дивуються, коли глядачі, що нарешті додзвонилися до київської студії, чесно зізнаються, що після сплати комунальних у них реально, а не віртуально "уже нема не на хліб, нема, власне, взагалі що їсти". Приїжджі іноземці в черзі у паспортний стіл райцентру з подивом спостерігають метушню з повторною пропискою власним громадян – одразу після перемоги з декомунізацією ідолів. Крім тих, які ми спостерігаємо, в країні відбувається ще мільйони непомітних речей. І всі вони не сьогодні-завтра вилізуть боком у вигляді чергових приводів для національного песимізму. Невже всі ці люди, які сьогодні нарікають – одні на уряд, інші в уряді один на одного, уже спакували власні валізи, а розмови про Україну її майбутнє – не більш ніж данина інерції власної душі?

Не тільки в соцмережах, на інформаційних сайтах штибу "Сегодня.ua"  у відповідь на напалм песимізму, критики, відчуття національної незручності, коментатори лише зазначають нервово: або "самі винні, бачили очі, що купували", або "порадьте, що зробити ефективно, як позбутися всього цього кошмару негайно".

Обидва основні дискурси громадського коменту і справедливі, і компетентні водночас. По-перше, НІХТО НЕ ВИНЕН. Я уже неодноразово застерігав: не треба шукати ворогів, давайте робити один із одного друзів. Тому що такі речі як Революція Гідності або сепаратизм не відбуваються просто так і вони не є вислідом діяльності якихось поганих злих карликів. Звичайно, є люди, які стоять за Майданом – і можливо не найліпші з них (найкращі в таких випадках як правило в землі) зараз в уряді або в парламенті. Звичайно, є злі генії, готові втрутитися у внутрішні справи ослабленого сусіди. Однак особисто я переконаний, що не існує ніяко вселенської змови проти людства, це раз.  А всі ті, на кого ми нарікаємо зараз – наші друзі, колеги, знайомі, – коротше співвітчизники, які  впали не з Марса, а народилися з-поміж нас – це два.

Наша проблема в нинішньому депресивному гіперпесимізмі – загальна. Це проблема, на жаль, не росіян, німців, шведів чи китайців, а людей, які живуть довго і поруч. Але оскільки вони не навчилися – і ми, і вони, ті хто нас очолює  і на кого зараз ми готові принагідно звалити всі лиха – правильно ставитися ні до себе, ні до власної історії, проблеми не розв`язуватимуться ніколи або завжди вирішуватимуться не так, як нам хочеться.

Ми неправильно ставимося до історії, і це ключовий момент нашої метальної хвороби. Чи можливо, аби вдячність історії за минуле та надія на майбутнє слугували нам єдиним джерелом впевненості в теперішньому?

Якщо ми матимемо у собі мужність правильно відповісти на це риторичне запитання, українське, а не емігрантське майбутнє є не тільки у нас, але у будь-кого з наших нащадків.

По-перше, ми повинні дякувати (а не клясти) Богу за ту історію України -  складну і суперечливу – яка в нас є. Це означає, що як би персонально нам не було важко сприймати ті чи інші факти в історії, ми маємо покласти їх на вівтар Божого, не власного суду, і приймати їх всі як факти позитивні.

По-друге, ми маємо сприймати нашу надію на майбутнє як достатньо тривалий процес – жодна історія жодного народу не твориться за один день. Звичайно, це журавель у небі, бо людині хочеться "вже сьогодні, вже зараз". Давайте розглянемо приклад з "ворогами". Петро Перший гримав і збиткувався над своїми підданими тільки тому, що хотів "журавля в руці". А з народами так не буває. Минуло сторіччя, доки Російська імперія стала на ноги твердо. Ми можемо виструнчитися перед ідеями, які сповідуємо – скажімо, перед ідеєю негайної інтеграції в багату Європу. Та якщо ми не готові до цього, як не готові були наші батьки до Революції Гідності 26 років тому, а піддані Петра 300 літ тому, то це питання все одно вирішувати не нам, а нащадкам.

По-третє, світлі і непорушні образи майбутнього, а не повсякденне розчарування, мають надихати в теперішньому. Однак всі розуміють, аби щось справді і суттєво змінилося на краще, потрібен час. І це не просто відмовка. Коли дитина малює рисунок в школу, то спочатку ми бачимо лише ескіз, а не готову кольорову картинку, за яку вона отримає 12 вищих балів.

Однак зараз у житті держави ми поводимося так, ніби мати, яка вимагає у вчительки "п`ятірки" авансом. Але всі аванси вже видані, панове громадяни державотворці. І грошима фондів. І Батьківщиною, яка залишається з тризубом, а не двоголовим півнем на гербі.

Чому ж тоді ми продовжуємо не вірити в те, за що мріяло не одне покоління наших пращурів, починаючи з Хмельницького і Шевченка? І поводитися так, ніби сьогодні ж отримаємо синицю добробуту в руку. Однак скоро народжуються тільки кошенята – та й то не завжди, а тільки в березні.

До того ж, кошенята, які швидко народжуються – не самостійні, часто помиляються і часом гинуть через власне невігластво. А ми хотіли з вами досконалий революційний уряд і парламент вже вчора, ледь не під час пострілів на Майдані...