Засніжена Аляска Гробків

"В Радуницю був звичай серед простолюддя згадувати померлих свояків з язичними обрядами, і той, хто згадував, приносив на могилу вино, сичене вино, пироги, млинці, і після відправи священиком литаї, взявшу чарку з вином або склянку з пивом, відливав частину на могилу, а решту допивав сам; жінки в цей час плаксивим голосом причитали добродійства покійника..."

Із церковного словника 1773 року

Ніч минула, а день наблизився, тож відкиньмо вчинки темряви й зодягнімось у зброю світла. Як удень, поступаймо доброчесно, не в гульні та п'янстві, не в перелюбі та розпусті, не в сварні та заздрощах, але зодягніться Господом Ісусом Христом, а догодження тілу не обертайте на пожадливість!

Послання ап. Павла до Римлян 13:12-14

Є свята, які, здається, записані в генетичному коді нашої нації. Це означає, що з їх наближенням пульс прискорюється, а думки схиляються якщо не до побожного тремту перед таємницею існування, то принаймні до спроби торкнутися цієї загадки. Гробки – аналог яких, поминальні дні, є в багатьох культурах – одні з таких. Їхню присутність, як і відчуття невидимої руки янгола смерті, що десь там блукає в повітрі над українськими ланами, починаєш відчувати ще на Великдень – коли повертаючись додому, спостерігаєш в автобусі самозаглиблені жіночі лиця, вкриті хустинкою. В руках, порушуючи заповідь про відпочинок у святий день, вони тримають замотані сапи чи граблі, і просять водія зупинитися на цвинтарі. Там вони поспішають – перш ніж один раз на рік, але по-серйозному віддати шану колиcь найближчим живим людям на землі – усунути неполадки з зарослями, огорожами тощо.

Гробки пов'язують у нас із християнством. Насправді традиція гідно проводжати і вшановувати померлих притаманна була радше всім нехристиянським релігіям. Наші Проводи (Гробки) беруть свій початок від радовниці. Традиція Радовниці – з язичницької доби, тісно пов'язана з давнім культом предків. У страродавніх слов'ян Радуницею (чи "весняною радістю") називався цикл весняних свят — час поминання мертвих. Вважалося, що за давнім народним віруванням, мерці радіють, коли їх поминають добрим словом живі свояки та ще й приходять до них на їхні могили. Здається, щось від цієї традиції залишилося досі – принаймні всі ми, йдучи на поминальні дні до могилок людей, найдорожчих для нас, віримо, що їм це має подобатися.

Після запровадження християнства з Х століття тих, що трималися старої традиції відзначати  радуницю, переслідували. Було знайдено, втім, компроміс: святкувати Радуницю, однак лише одного дня — у неділю, на другий тиждень після Великодня. Водночас святкування було зведено до поминання померлих родичів, а будь-які радощі та веселощі жорстко засуджувалися. У подальшому увесь другий після Великодня тиждень вважався поминальним, а його відзначення стало таким, яким ми його знаємо тепер.

Сучасні християни, які дивляться на традицію поминального тижня і Гробків через призму Священного Писання, вбачають, однак, у цій традиції декілька загроз, вважаючи, що свято це не має нічого спільного з вірою в Христа. Зокрема, вважається, що подібні нашим, традиційним святкування з пирогами і горілочкою на цвинтарі: а) приносить прокляття (у Біблії справді йдеться про занечищення після доторку до всього, що пов’язане з померлими; крім того, ми не знаходимо чіткого припису щодо вшановування наших батьків після смерті, радше мова йде про опікування живими); б) це свято – масове жертвоприношення бісам (ця думка, звісно, не може бути ні спростована, ні потверджена Писанням); в) сприяє поширенню пияцтва (що – безумовно, в залежності від регіону, в якому Проводи практикуються); і г) воно не потрібне померлим (єдине, з чим абсолютно можна погодитися, беручи до уваги Писання, однак із чим вперто не може змиритися людська душа).

Іноді, коли щороку спостерігаєш багатокілометрові вервиці до кладовищ та юрмища народу біля могилок пращурів, здаються дві речі: немає все ж у році свята більш щирого і улюбленого для цієї нації, та те, що, на відміну від людей як західної, так і східної культур, у нас – якесь атрофоване відчуття смерті. Здається, ми її не боїмося, точніше, на відміну від решти цивілізації, ніяк не бережемося тих безумовно мінорно-негативних відчувань, які не можуть не від відвідувати на цвинтарі. Абсолютно зрозуміло чому. Там, попід землею завжди залишаються завжди найрідніші і найкращі, ті, хто був нам тут ближчий від абстрактного президента, космонавта чи телеведучого. Ті, кого ми зазвичай навчаємося любити безумовно, щиро і так як нарешті слід тільки миті їх безповоротного втрачання. Це не означає, що ближні, які приходять сьогодні на кладовище чи залишаються тут карбувати з нами подальші кроки по цій Землі, сприймаються як гірші. Однак із цими ми ще можемо вступити в діалоги, порозуміння, взаємини, можемо і ще встигаємо щось вирішити. У випадку ж тих, хто відійшли у потойбіччя батьків, дітей, сестер, чоловіків та жінок, усе наше спілкування залишається назавжди в статусі заочного і, так би мовити, платонічного.

І може, ми уже не віримо у Зубну фею чи Санта Клауса, але – нехай, десь на самому денці душі – нам вперто хочеться вірити в те, що навіть поцьойбічний контакт із тими, з ким, тепер ми знаємо достеменно, нам велося в житті найкраще, усе ще можливий; нам хочеться відчувати їхні крила над головою немовби крила янголів – особливо в хвилини, в які, крім Бога нам нікому допомогти. Звідси наше розуміння цієї винятковості Гробків-Проводів, на які щороку ми поспішаємо – правдами і неправдами, збиваючи об асфальт черевики і шини автомобільного та колеса залізничного транспорту. Навіть коли напередодні снігова хурделиця змушує нас посередині квітня почуватися мешканцями Антарктиди чи Аляски.