Олександр Левченко

Посол України в Хорватії та Боснії і Герцеговині 2010-2017 рр. 

Від ГКЧП до незалежної України: роздуми очевидця

мнения

21 Августа 2017, 10:07

19 серпня 1991 р., коли я та всі громадяни колишнього СРСР вранці включили телевізори, щоб подивитися про останні події в державі, то із здивуванням побачили трансляцію класичного балету. Спочатку це сприймалося як непорозуміння, але потім коли пішов новинний блок, усі ахнули. Виявляється влада в країні перейшла в руки до Державного комітету з надзвичайної ситуації (ГКЧП). Заколотники заявили про бажання відновлення в країні порядку і дисципліни, а останні дії президента СРСР Горбачова і його однодумців з ідеєю переукладання союзного договору між республіками-суб’єктами охарактеризували як намагання розвалити велику країну. Очолив заколот віце-президент СРСР Янаєв, якого всі запам’ятали за тим, що під час прес-конференції заколотників у нього тряслися руки, чи то від переляку – і не даремно, бо за переворот його чекало суворе покарання – чи то від постійного вжиття алкоголю, знову таки, від страху – але він виглядав просто кепськи. Поруч з Янаєвим сиділи тодішні прем’єр-міністр Павлов, міністри оборони та внутрішніх справ Язов і Пуго та деякі інші персонажі.

Виявляється план дій Горбачова по укладанню нового союзного договору між дев’ятьма колишніми республіками не сприймався багатьма високопосадовцями радянського істеблішменту, які хотіли запобігти політичній модернізації СРСР. На вулиці Москви була виведена бронетехніка Кантемирівської та Таманської дивізій Міноборони та дивізії Дзержинського МВС, які частенько залучалися для демонстрації порядку, коли в радянській столиці проходили чергові кардинальні кадрові зміни серед правлячої верхівки.

В Києві ситуація ззовні виглядала спокійнішою в усіх смислах. Якщо в Москві президент РФ Єльцин організував спротив путчистам і закликав усіх, хто дорожить свободою, його підтримати, то в Україні хоча війська на вулицю не виводилися, але і займатися акціями підтримки демократичній опозиції в Москві ніхто не збирався. По-перше, це ще час відпусток, а по-друге, найголовніше – це надто небезпечно. Всі були свідомими, як тільки демократичні сили України закличуть своїх прибічників вийти на вулиці підтримати Єльцина, відразу наступить криваве покарання і кількість жертв могла бути величезною.

Якимсь чудом у вечірніх телевізійних новинах 19 серпня показали виступаючого на БТР-і біля Білого Дому (парламент РФ) Єльцина, який оголосив ГКЧП заколотниками та закликав демократичну громадськість країни вчинити загальний спротив їх намірам. Виявляється, що один військовий підрозділ Таманської дивізії перейшов на сторону прибічників президента РФ Єльцина і це вселило в багато душ телеглядачів надію на перемогу над Янаєвим і його бандою.

20 серпня до військових колон прийшло з квітами багато москвичів і здавалося ситуація потихеньку починає владнатися. Однак з обіду з Білого дому на коротких хвилях почали емітувати радіозвернення до всіх чоловіків, які живуть в країні терміново відгукнутися та прийти на захист демократії, бо ГКЧПістами готується військовий штурм приміщення російського парламенту.

В цей час я перебував у Києві у відпустці і через три дні мав їхати за путівкою на чорноморське узбережжя. Вже були придбані проїзні квитки, однак я розумів глобальність подій, що відбуваються у Москві. Йшли кардинальні зміни і якщо сховатися, щоб пересидіти бурю, хто знає, може ГКЧП вдасться зацементувати СРСР надовго і мрія про незалежну Українську державу залишиться нездійсненою. Тому не вагаючись відправився на залізничний вокзал купувати квитки на Москву, вдома сказав, що їду до приятелів на дачу, по дорозі передзвонив декільком товаришам, чи не хочуть вони до мене приєднатися, однак ніхто не захотів, хоча всі добре розуміли, куди котяться події. Купейний квиток до Москви коштував 20 карбованців, але вільних місць не було, провідники навіть за потрійну ціну відмовили. Прийшлось викласти сотню – немалі гроші, але рано вранці 21 серпня я вже був у Москві. По дорозі у вагоні хотів вияснити у подорожуючих москвичів як там ситуація, але це якось нікого не хвилювало, всі знизували плечима, коли чули, що хтось свідомо їде допомагати захисникам Білого дому…

На Київському вокзалі радянської столиці продавали біляші, тинялися бездомні та дівчата сумнівної поведінки, шахраї дурили наївних приїжджих трюками з наперстками. Таке собі привокзальне життя, жодної політики чи революційної боротьби. Пішов далі і все у такому дусі, навіть засумнівався чи справді в Москві відбувається щось епохальне. Але на щастя побачив поодиноку фігуру, яка стояла з листівками про необхідність захисту демократії. На хлопця ніхто не звертав уваги. До цього я в Москві був пару разів і в основному ще школярем, тому де знаходиться приміщення новобудови російського парламенту не знав. Брати московське таксі – так будуть кружляти по місту годинами, тож вирішив добиратися громадським транспортом. Спитав як доїхати до російського парламенту. Хлопець зрадів, бо його довгий час ніхто не помічав і пояснив, що це недалеко – пару зупинок метро з пересадкою. В метрополітені теж своє життя, але у вагоні свіжа листівка про перші жертви серед захисників демократії. Вийшов на поверхню і якось для центру Москви абсолютно порожньо. Знову таки звертаюся до поодинокого чоловіка, до цих пір пам’ятаю свою сакраментальну фразу: "Як пройти до Білого дому?". Він каже: я саме туди, можемо піти разом. Виявилося, що це москвич і він також чув радіозвернення. Він на роботі сказав, що має піти додому чекати водопроводчика, а сам сюди. Вдвох іти було веселіше, та й почав накрапати дощ, а мій супутник мав парасольку.

Чесно кажучи, біля Білого дому мене чекало повне розчарування. Хоча на горі приміщення поруч з прапором РФ висів ще не офіційний український синьо-жовтий, а також нові литовський та грузинський стяги, замість сотень чи тисяч чоловіків СРСР, яким не байдуже майбутнє країни, і які мали б відгукнутися на радіозвернення, поблизу приміщення російського парламенту стояло людей 70, і то більшість жінки. Насправді, людей було більше, але ті, хто чергував вночі, вимокли та пішли трохи перепочити. Та до присутніх надійшла серйозна допомога у вигляді мандруючого киянина і майже пенсійного москвича, що прогулював роботу. Всі слухали радіоприймачі – якраз в цей час спікер російської Думи Хазбулатов заявив про очікування з хвилини на хвилину бомбардування Білого дому. Тому не треба панікувати, а зайняти позиції або на якийсь час сховатися. Поруч стояло декілька бронемашин та танк, які перейшли на сторону Єльцина. Військовики взяли боєприпаси та приготувалися до відбиття атаки, звісно залізши у бронетехніку. Ми як і 70 осіб, які стояли на площі перед парламентом, спробували зайти до Білого дому, але всі двері були зачиненими і нам відмовили туди пустити. Кудись бігти – так попереду величезний порожній простір та і перед присутніми жінками якось незручно.

Тут в глибині душі я пожалкував, що прибув до Москви. Адже нас усіх скосить один снаряд, бо ховатися дійсно нема де. Стало зрозуміло чому закликали людей стати живим щитом навколо Білого дому – та щоб заколотники подумали про цивільні жертви у разі бомбардування парламенту РФ. Так вони мабуть і подумали, і можливо зжалилися над 70-тьма беззбройними людьми. На наше щастя бомбардування не відбулося. Оговтавшись, пішов оглядати позиції навколо Білого дому. Перейшовши барикади, що відділяли борців за демократію від урядових військ, побачив революційні агітки : "Кошмар, на улице Язов", "Забил заряд я в тушку Пуго" і розпочав роз'яснювальну роботу серед армійців. Солдати виявилися родом з Дніпропетровщини. Тому коротко розказав про ситуацію в Україні та закликав у жодному випадку не застосовувати зброю проти мирного населення. Потім уважніше подивився на цих хлопців, виявилося, що їм 19 років і в очах у них був страх від невідомого. Офіцер нервово вискочив з БТР-а, а потім і сам зник. Стало зрозуміло, що агітувати нема кого і я егоїстично вирішив трохи розглянути Москву.

Як історик я пам'ятав, що це фіно-угорська назва, похідна від назви річки Москва, тобто гідронім. В перекладі це "мутна вода". Слов'яни – племена в'ятичів тут з'являються в середині дев'ятого століття. За походженням вони із східної Польщі. Тож коли поляки захопили Москву на початку сімнадцятого століття, то вони розраховували тут знайти своїх. Але москвичі їх зустріли недружелюбно і своїми не визнали, все-таки пройшло вісімсот років окремого розвитку плюс змішання з місцевими фіно-уграми зробило свою справу. Кажуть, тутешні жителі взяли найгірші риси від прийшлих слов'ян та місцевих племен. На язиці крутилося – які люди живуть на мутній воді. Тож не дивуйтеся, що третьорозрядне місто, засноване в дванадцятому столітті, стає через триста років столичним для нової величної держави за його ж назвою – Московія, майбутньої Росії. Але яким боком Москва – центр слов’янства, тут мені було важко зрозуміти.

Після короткої пішохідної екскурсії по Москві побачив на вулицях у центрі велику кількість військової техніки. Проте відчувалося, що то все застарілі зразки і це в кращих дивізіях, і у мене вперше закралися сумніви взагалі про боєздатність Радянської армії. Як СРСР безпомічно котився до свого розпаду, економічного колапсу, виглядає, що і армію серйозно зачепила іржа недофінансування. Повертаюся до Білого дому. По радіо передають, що віце-президент РФ Руцкой вилетів до Криму визволяти Горбачова, а через деякий час радісна звістка – Михайла Горбачова в супроводі Руцкого везуть літаком до Москви. Янаєв наказав військам повертатися у казарми. Здається, справу зроблено. Кількість прапорів союзних республік над Білим домом збільшилася до дванадцяти. Доходжу до того місця, біля якого я пожалкував, що приїхав у столицю, раптом, о диво! Біля Білого дому десятки тисяч людей. Коли стало відомо, що з путчем покінчено, юрби москвичів хлинули на оборону. Вони взялися за руки і створили навколо будинку людське кільце. Пізніше, хто стояв у цьому кільці, символічно збиралися щороку, щоб згадати події минулої слави.

Я схиляю голову перед тими сотнями людей, які збудували барикади навколо російського парламенту, тими десятками військовослужбовців, що ризикуючи своєю кар’єрою та життям, стали поруч з Єльциним, але не розумію десятки тисяч, які організували кільце навколо Білого дому у другій половині дня 21-го серпня.

Я і мій знайомий москвич второпали, що перемогу демократії забезпечено, тому він пішов до себе на роботу, а я поїхав на залізничний вокзал для повернення до Києва. Каси порожні, тож всього за 20 "дерев’яних" я міг доїхати в Україну. В Москві на наступний ранок оголосили проведення народних зборів перед Білим домом. Я був переконаний: завтра прийдуть мільйони, так воно і було. За один день присутність людей біля російського парламенту збільшилася з 72-ох чоловік до двох мільйонів. Згадав, радіо просило всіх чоловіків СРСР відгукнутися та стати на захист Білого дому. Вранці 21-го прийшло менше восьми десятків (людей біля барикад я не рахую), з яких більшість жінки. Це був реальний живий щит, який допоміг захистити демократію. Заколотники тоді нас пожаліли – цивільні жертви не входили в їх плани, а от в листопаді 1993 р. Єльцин віддав наказ на розстріл Білого дому танками, де загинули сотні людей. В той час серед заколотників, які виступили проти президента РФ, були його колишні побратими, включаючи того ж спікера парламенту Хазбулатова та віце-президента Росії Руцкого. За два роки колесо історії провернулося. До речі, зараз Кремль взагалі не згадує цю подію, бо його лідери усі вихідці з структур, які в серпні 1991 р. намагалися задушити демократичні зміни. Тоді їм це не вдалося, зате зараз повний реванш.

22-го серпня приїжджаю до Києва. Після перемоги демократії в Москві ситуація кардинально змінюється. Вже страху нема і почалася підготовча робота до проведення історичного засідання Верховної Ради – мало прийматися рішення, чи виходить Україна з СРСР. Ввечері на Хрещатику на центральній площі мітинг. У всіх ейфорія – треба дати по зубам поборникам Союзу. Москва на чолі з Єльциним показала приклад. Білий дім вистояв і біля нього була українська сотня. Підійшов до організаторів мітингу, щоб надали слово. Попередньо сказав, що української сотні не бачив, можливо вона була всередині російського парламенту, але перед Білим домом я реально був. Мені у виступі відмовили, мовляв пора закінчувати.

24-го вранці поспішаю вже до будинку українського парламенту. Все ж очікується така велична подія. По дорозі зустрічаю свого однокласника Мишка (на жаль вже покійного) – сина видатного письменника Григора Тютюнника. Вдвох прибуваємо до Верховної Ради, а тут десятки, а може й сотні тисяч людей. Головне гасло – "Україні волю". Люди все підходять, а на площі перед мікрофоном змінюються один за одним промовці. Почалося засідання Верховної Ради – комуністична більшість нервово визирає з-за вікон, оцінюючи наскільки рішучий народ, що зібрався. Людей прийшло немало, рух громадського транспорту перед ВРУ перекрили, далі в кварталах стояли сотні вантажівок з бійцями внутрішніх військ. У разі команди вони мали розганяти демонстрантів.

На майдані перед парламентом великий галас, але депутати-комуністи починають затягувати розгляд питання про оголошення Незалежності України. Промовці вже багато разів повторюються у своїх виступах, на площі зависає якась пауза, тож рішуче пробиваюся до мікрофону. Кажу: я був біля Білого дому і хочу виступити. І тут на відміну від мітингу на Хрещатику ведучий мене оголошує: а зараз перед вами виступить захисник Білого дому. Ви не уявляєте, що відбулося на площі. Я цей момент пам’ятатиму усе життя. Це такий рев підтримки, гордості за наших, хто був у вирішальні миті в Москві, якась компенсація мовчання України, трохи десь і сором, коли виступити з підтримкою було просто страшно.

Виступав гучно і зрозуміло. Враховуючи, що кількість людей перед Радою почала скорочуватися, закликав терміново невеликими групами йти у центр міста та запрошувати людей приєднатися до нашого зібрання. Як приклад, сам з Мишком відправився на Хрещатик агітувати. Але центр міста якось жив своїм життям і бажаючих прийти на мітинг Незалежності було обмаль. На щастя, доїхали колони автобусів з інших регіонів України, в основному західних. Вони із завзяттям скандували вимоги про оголошення Незалежності. В якийсь момент перед входом до Ради розгорнули великий синьо-жовтий стяг, який почали заносити до парламенту. Вийшло, що я був поруч і теж ніс синьо-жовтий прапор, але коли почали входити до Верховної Ради, організатори акції так зирнули на мене – мовляв, я не їхній, прийшлось відійти в сторону. Та нехай, в новій історії України усім вистачить місця – головне, що Верховна Рада проголосила Акт про державну незалежність України!

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...

Комментарии

осталось символов: 1000 Правила комментирования