укр
Віталій Квітка
Свято імені нас
Главная Новости политики Новости политики
24 Августа 2016, 09:05  Версия для печати  Отправить другу
×
Інтерв’ю з Левком Лук’яненко: "Краще згинути у бою, ніж повернутися у московське колоніальне рабство" http://www.segodnya.ua/img/article/7455/72_main.jpg http://www.segodnya.ua/img/article/7455/72_tn.jpg Политика Дисидент і справжній борець на Незалежність вважає, що саме зараз формується національна свідомість українців
Левко Лук’яненко. Фото: expres.ua
Левко Лук’яненко. Фото: expres.ua

Інтерв’ю з Левком Лук’яненко: "Краще згинути у бою, ніж повернутися у московське колоніальне рабство"

Дисидент і справжній борець на Незалежність вважає, що саме зараз формується національна свідомість українців

Сьогодні, в день народження Української Незалежної держави, відзначає своє 89-річчя Левко Лук’яненко – автор "Акту про Незалежність України", Герой України, дисидент і справжній борець на Незалежність нашої Батьківщини. Легендарні фото 25-річної давнини ввійшли в історію, коли люди під стінами Верховної Ради 24 серпня 1991 року качають на руках Левка Григоровича. Дуже скоро, як зараз модно казати, пан Лук’яненко відійшов від великої політики. Але до його ідей, порад та думок досі дослухаються найвідоміші українські діячі. До Дня Незалежності та Дня народження Сегодня.ua поспілкувався з легендарною особистістю Левком Лук’яненко.

1491521

Фото: УНИАН

- Що на Ваш погляд сталося позитивного за ці 25 років? Чим ми можемо похвалитися?

- Насправді є, що згадати позитивного. Значить, що перше було позитивне? У грудні 1991 року у час референдуму нація проголосувала за незалежність України, причому дивовижно масово – більше, як 90%. Це перша величезна акція єднання нації навколо державницької ідеї. Навіть Крим, де українців було менше, а росіян більше, і там проголосували 54%. Це показує, що українська нація – державницька, і вона хотіла мати свою незалежну державу. І як тільки відкрились найменші можливості, нація дружно виявила свою волю. Світ, до речі, здивувався – і ми були страшенно раді. Це перша велика справа. Після цього західні держави, цілий світ почали визнавати Україну і встановлювати з Україною дипломатичні відносини. Уже за 1992 рік дипломатичні місії України були засновані приблизно у 20 державах. Таке широке визнання України цілим світом почалось. Далі Верховна Рада приступила до реформування економіки. Тобто централізовану соціалістичну економіку почали переводити на ринковий принцип. Це виходило недобре. Приватизація перетворювалась на "прихватизацію". Тому тут хвалитися нічим.

А Верховна Рада і прийняті закони?

- Так, Україна проявилася як демократична держава, зокрема у діяльності Верховної Ради в 1990-1991 роках. Ми будували демократичний лад, відкрите демократичне суспільство. Коли були ухвалені перші закони про приватизацію (мала приватизація, велика приватизація), про зовнішньоекономічну діяльність, потім перший варіант Земельного Кодексу, в Україну поплив величезний потік різних товарів: одягу, взуття, харчів, різної побутової техніки, а потім – інформаційної техніки, комп’ютерів, дискет, дисків, пізніше з’явились мобільні, факси, оце все. Оце все попливло великим потоком в Україну. Відкритість дала можливість багатьом українцям поїхати за кордон і побувати у всіх європейських країнах. Хтось поїхав на американський континент і подивився. Тобто почався період перенаучування української нації, перевишколення. Ви ж знаєте, людина все пізнає у порівнянні. Перед тим ми 70 років жили у російській тюрмі народів. Та тюрма ізолювала українців від зовнішнього світу. Живі покоління були ізольовані від мертвих, наших батьків і попередників. І тому ми не знали нічого з нашої минувшини або як живуть люди за кордоном. Тепер в умовах демократизації стало доступним познайомитися із творчістю наших творчих попередників, тобто що робила українська національна голова раніше. Порівняли себе із Заходом. І це переосмислення у порівнянні себе із іншими – надзвичайно важливий період. Коли жили під комуністичною деспотією, нам здавалось, що все за кордоном краще, бо ми були незадоволені кирзовими чоботами, черевиками, нікудишнім одягом. Так от, оце переучування, яке тривало 25 років, – воно є надзвичайно важливим. Якщо перший чинник – проголошення Незалежності, то другий – ось оцей період переучування. Він почався ще з 90-го року і не закінчився дотепер. Але це надзвичайно великої ваги позитивне явище, яке фактично українців зробило іншими людьми. Ми тепер зовсім не ті, які були в 1990 році. Не ті завдяки тому, що ми побачили все, порівняли із усім закордонним і прийшли до більш-менш об’єктивної оцінки. Ця об’єктивна оцінка полягає в чому? У тому, що щось в Україні вироблялось гірше, а щось і краще. Наприклад, ми зрозуміли, що цукерки в Україні вироблялись зовсім не гірші, як за кордоном. Що українські лікарі чи інженери зовсім не гірші, ніж закордонні лікарі чи інженери.

- А може, навіть, і кращі.

- Може навіть і так. Якщо говорити про медицину, то, наприклад, техніка і медична освіта в Україні відстала на 20 років від закордонної. Але самі лікарі були добрі. Вони були не гірші, скажімо так. Так само і інженери. Тобто якщо ми мали комплекс неповноцінності, другорядності, то це порівняння за 25 років дещо його зменшило. І те, що люди зрозуміли, що ми не гірші, ніж Захід. Щось там є краще, щось у них є теж не зовсім добре. Одним словом, це є одним із позитивних і найбільш позитивних речей.

Звичайно, на цьому шляху не можна не згадати, що дуже позитивним явищем було ухвалення Конституції. Бо в історії України Конституцій було кілька, починаючи з першої 1710 року (Пилипа Орлика – Авт.). Але такої Конституції, як створили тепер, раніше не було. Тобто ухвалення Конституції як оформлення структури державності української незалежної держави – це є великий позитивний крок.

Були запроваджені свої гроші. Не зразу. Можна було б і раніше на два-три роки. І ці гроші – це вже українська національна грошова одиниця. Вона також не доведена до кінця. Бо скажімо, назву копійки, тобто одної сотої гривні, залишили "копійка". Це, знаєте, півкроку зробили. Бо в українській традиції, в українській мові сота частина гривні – це "шаг". Тоді не вистачило Міністерства фінансів і влади волі повернутися до української мови повністю. Тому зробили півкроку. Замість рубля назвали гривнею, але замість копійки не назвали шаг. Ця середина свідчить про те, що Україна була дуже забамбулена Московією. І вихід із Московщини тяжкий і дуже повільний.

- Це вже, якщо казати про негативні моменти нашої Незалежності. Хоча, напевне, це знаєте такий один момент, який тягнеться ще з "мазепинщини"…

- Ми як нація окупована, як колонія, зазнали величезної русифікації і знищення нашої культури: театру, культури побутової і так далі. І вихід з-під впливу російської мови як знаряддя русифікації, як знаряддя знищення українського національного духу – ми це ще не подолали, на превеликий жаль. Дуже широко поширено, у середі журналістів навіть, комплекс національної неповноцінності. У них не вистачає – у вас не вистачає самостійності. Людина до вас звертається українською – ви говорите українською. Людина до вас звертається російською – ви переходите на російську. Тобто ви не є особа. Ви хамелеон, який не має своєї лінії, а пристосовується до іншої. І стоять 3-4 українця чи українки, говорять українською мовою. Підходить один – чи він росіянин, чи він малорос, хохол, говорить російською мовою і ці чотири переходять на сторону одного. Значить, немає національної гордості, а є комплекс отої нижчевартості і готовність прислужитися будь-кому. Немає свого "Я". І тому українці дуже часто – це не люди з характером. Проблема повернення до української мови і культури є одним з негативних чинників. На превеликий жаль, тут хвалитись поки нічим. За 25 років мало що зроблено. Формально зроблено ніби і більше. Україномовні школи розширено, їх вже більше. Але ви самі знаєте, як воно все діє. На уроках вчителі викладають українською мовою, а в коридорах між собою говорять російською. Оце той комплекс неповноцінності, комплекс нижчевартості, який поки що широко поширений. Я не хочу сказати, що це характерна риса української нації. Ні! Це просто нація, яка була пригнічена окупаційним режимом, долає цей окупаційний режим, його спадщину. Але ще далеко не подолала.

- А який Ваш прогноз? За скільки ми її можемо подолати?

- Ви знаєте, тут все залежить від держави. Якби держава взялась сприяти людям, то вже за десяток років можна зробити помітний крок вперед. Але, на превеликий жаль, держава не взялась за це. Вона – це сила, але вона цю силу не використовувала зовсім. Дивіться, яка справа. Україна до 1991 року не мала свого інформаційного простору. Інформаційний простір був у нас московський. І Москва українську територію всю прострілювала передачами різноманітними. Ми були об’єктом обробки московських засобів масової інформації. Проголосивши Незалежність, ми оголосили канали телебачення і радіо товаром. Їх можна було купити і продати. Ну от і продали. Продали кому? Продали тому, хто мав гроші.

865764_02

Фото: С. Николаев

- Росіянам?

- "Перший", наприклад, купив Лаудер (Рональд Лаудер, єврей з США, володів холдингом Central European Media – Авт.). Українські канали не були наші – були московські. Потім вони попалися в руки заробітчан – може, і українців за національністю. Різних людей. Але людей не національно свідомих, які використовували телеканали і радіоканали для заробітку. Але це тільки півбіди. А є справжня біда. Протягом 23 років (та й навіть до сьогоднішнього дня) вони поширювали московську ідеологію. Кінофільми – по-перше, показували розпусту: те, що люди роблять вночі, переводять це у відкрите. Це суперечило національній моралі, яка складалась протягом тисячоліть. Отже телебачення взялося розкладувати національну мораль – мораль людей і совість підривати. А потім – безкінечна пропаганда російських фільмів, російської ідеології. Усе це служило Москві, а не українцям. Тому телевізійний і інформаційний простір – він не був до 1991 року українським, а був антиукраїнським. Майже до теперішнього часу він, по суті, не є українським. Тому це великий негатив. Останні пару років почало з’являтись більше малих телевізійних каналів. Вони патріотичні, вони кращі. Але також треба глянути, а хто власник того каналу. Бо так чи сяк, а власник все-таки визначає ідею. Тобто існує непряма цензура, непрямий, але доволі істотний контроль. А біда в тому, що Україна, розвиваючись як незалежна держава, не створила національний капітал. У нас капітал інтернаціональний. Тому він за національною ознакою не служить нації, що нас відрізняє від інших країн. Бо якщо взяти Італію чи Німеччину, Францію чи Англію, там є капітал, там є крупний капітал, середній, малий, дрібний якийсь, сільськогосподарський. Який би він не був, але він служить своїй нації. А у нас цей інтернаціональний капітал не служить нації, він не дбає про націю. Він дбає про себе. І часом його батьківщина знаходиться за межами української держави. Тому відбувається величезний відтік капіталів з України. Тому народ постійно бідний. І про народ той інтернаціональний капітал не дбає, бо не має душевного зв’язку з українцями. І тому йому байдуже, чи українці вимирають, чи вони голодні ходять, чи як вони там живуть. Їм важлива своя кишеня і нагромадження своїх особистих капіталів. От у чому є слабкість українського суспільства – ми не маємо свого патріотичного національного капіталу.

А революції? Їх куди віднести, до позитивного чи негативного феномену?

- Революція на граніті (студентська революція) – це позитивний крок. Хоча, її значення в історії розвитку України до Незалежності я не перебільшую. Вони добились одного – усунули прем’єра (Віталія Масола – Авт.). А більше досягнень не відбулось ніяких. Але сам факт появи студентства, яке проявило свою волю, свою позицію, – дуже позитивне явище. Помаранчева, Революція гідності – також дуже позитивні явища. Вони свідчить про що? Що український національний організм, Україна, складається з розумних людей. Вони розуміють ситуацію, і поступово нагромаджується незадоволення владою. І от приблизно минає 10 років і національний організм вибухає. Вибухає революцією. Національний організм і національна свідомість така, що ми терпимо, вивчаємо, узагальнюємо, а потім терпець уривається і народ вибухає. Це дуже позитивна риса, яка свідчить про те, що генетичний код українців дуже міцний, інстинкт національного самозбереження потужний. І тому задушити українців практично неможливо. Тепер Московія відняла у нас Крим, користуючись моментом, що після революції ще не був сформований новий уряд, нова влада. А потім вони полізли на східних областях із армією своєю. Добровольці, не держава, а перші оці патріотичні організації пішли проти москалів і зупинили їх. Спочатку зброя була – рушниці мисливські. Але потім зброю знайшли і зупинили Москву. Москва одразу не почала великий фронт, а малими силами. Наші сили стали потужніші і зупинили наступ Москви. А далі відбулось дивовижно позитивне явище. Москалі як азіатська дика орда показали своє дикунство. Вони мертвим нашим воякам виколювали очі. Мертвим нашим воякам, які вже шкоди не завдадуть, розрізали пузо. Вони полонених топили. Але як топили? Розрізали пузо, сіллю посипали і потихесеньку опускали в воду. Це варварство. Садизм цей показав всій Україні, що Московія – це дикунська азіатська орда.

І за Московського царства таке було…

 

- Вони тоді в 1709 році викопували із могил козаків і відрізали  їм голови. Їм мало того, що людина, їхній ворог, озброєний ворог уже мертва. Це садизм дикунської орди. В 1915 році на Західній Україні було поширено московське слов’янофільство. І багато української інтелігенції, львівської, західноукраїнської, були слов’янофілами. У 1915-му у Львів прийшла російська армія. Вона там побула недовго. Але вона зразу вилікувала галичан і всю Західну Україну від московства. Слов’янофільство зникло. Зараз є те саме. Багато людей думали: та вони слов’яни, у нас все однаково, та ми спільні, ми сваримось, але ми брати, у нас спільна київська слов’янська колиска. Тепер всі ці російські імперські міфи розсіялись. Народ зрозумів, що Московія, Росія – це країна, яку Петро І у 1713 році (Велике Московське князівство) перейменував у Росію. Вони не слов’яни. А у 1718-му Петро І приказав називати себе слов’янами. А вони татарське азіатське населення. Так от пізнання цієї історії – є величезним уроком для українців. Зараз ми зовсім не ті, якими були 25 років тому. Зараз у нас формується, я не скажу, що вже зовсім сформувалась, але формується національна свідомість, формується українська нація. Ми тепер не український народ – ми тепер українська нація. І ми тепер розуміємо, що нас об’єднує ця земля, що нас об’єднують цієї землі мова, культура, пісні, легенди. Знаєте, кров предків нас об’єднує на оцій благодатній землі. І що цю землю не треба віддавати нікому. Що треба стати господарями на цій землі, що треба дорожити цією землею, як могилами наших предків. Тому вояки на фронті виробили форму, яку я поділяю, і всією душею радий, що вона з’явилась. Кажуть так: "Краще згинути у бою, ніж повернутися у московське колоніальне рабство". Тепер це стає гаслом не просто наших молодих вояків на Сході, це стає гаслом всієї, я не скажу, всієї нації, але середнього і молодших поколінь України. Тобто практично майже цілої нації. Я виключаю старих людей, які вже неспроможні переосмислити нічого. Вони живуть минулим, в минулому перебувають і мріють про те, щоб повернулось це давнє минуле (радянське – Авт.) в сучасне. Це люди, яким прийдеться помирати вже з таким світоглядом. Але ж є середні покоління, є молодші покоління, які визначають, які активні, які діють, які працюють, які несуть дух нації. Так от той дух є тепер такий, що ми нація, ми творимся нацією і що ми маємо бути господарями на цій землі, і тому переможемо Московію, а потім налагодимо уже і в Україні справедливість.

Яких за ці 25 років ми помилок припустилися? Що зробили не так?

- Проблема в тому, що ця війна між Україною і Московією – це не просто українсько-російський конфлікт, а це конфлікт глобального характеру. Це цивілізаційне зіткнення, це зіткнення Азії з Європою, це зіткнення різних політичних традицій. Але через те, що Московія відстала від розвитку Європи на два покоління, вона веде загарбницьку політику. Вона хоче відняти землю у когось, у чужої нації, вона хоче нав’язати чужій нації, нам, свої порядки дикунські, вона хоче підкорити нас.

- І наостанок Ваш прогноз на наступні 25 років. Може, все ж, наша влада зрозуміє, що реформи треба проводити швидше, радикальніше?

- Я би хотів, щоб радикальніше, щоб повернути смертну кару. Щоб злодії, які крадуть мільярди гривень, щоб їх розстрілювали просто публічно на площі перед телевізійними камерами. Я хотів би такого. Але я розумію, що це неможливо. Тому що Кримінальний Кодекс є таким, який він є. Його змінити дуже важко, бо його міняти може тільки Верховна Рада. А ця Верховна Рада, на жаль, наполовину патріотична, наполовину не патріотична. Вона ухвалила закон про декомунізацію. Але їй не вистачило олії в голові, щоб закон сформулювати не "про декомунізацію", а "проти колонізації". Бо Україна була колонією не тільки 70 років під комуністичною Російською Імперією, але і при Царській Імперії. А та Царська Імперія проводила антиукраїнську політику широко, відкрито і душила українців повністю. Вона перейменувала українців у малоросів, заборонила нашу мову, наш театр – все. У 1912-му вперше вийшла у Києві українською мовою газета. А вони сформулювали закон про декомунізацію. А чому не проти колонізації? Не вистачило олії в голові сформулювати правильно закон. У них не вистачило більшості для розширення годин мовлення українською мовою, українських пісень, українських козацьких пісень. Їм теж не вистачає цього. Тобто ця Верховна Рада напівдобра, напівнедобра. І я б дуже хотів, щоб ЗМІ поширювали одну дуже просту істину: виборцям не треба продавати свій бюлетень за гречку або за 300 грн. Вони мають голосувати за того, хто більш патріотичний, хто служитиме Україні, а не своїй власній кишені. Бо ми залежимо від парламенту. Ми ж не диктаторська держава. У нас демократія. Тому від того, яка Верховна Рада, у нас залежить все. Якби у Верховній Раді було 75% українців, тоді швидше б відбувалися всі зміни в інтересах народу. А через те, що у нас там немає патріотів, гальмується весь процес. І рух України до українства, до перебудови і до кращого життя українців – як черепаха повзе.

Читайте также:
Интервью с Романом Бессмертным: «Украина для России всегда будет проблемой»
Интервью с Леонидом Кравчуком: «Если Россия надумает захватить Украину, это будет ее конец»


×
Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter
Источник: "Сегодня"
Автор: Зеленюк Кристина
Вы сейчас просматриваете новость "Інтерв’ю з Левком Лук’яненко: "Краще згинути у бою, ніж повернутися у московське колоніальне рабство"". Другие Новости политики смотрите в блоке "Последние новости"

Добавить комментарий:

Ваш комментарий (осталось символов: 1000)
Правила комментирования на сайте Сегодня.ua
Подписка: