укр
Главная Последние новости Украины
15 Мая 2015, 19:30  Версия для печати  Отправить другу
×
Проект "Воскресіння Розстріляного Відродження": Корабель Юрія Яновського http://www.segodnya.ua/img/article/6161/0_main.jpg http://www.segodnya.ua/img/article/6161/0_tn.jpg Украина
Проект "Воскресіння Розстріляного Відродження": Корабель Юрія Яновського

Проект "Воскресіння Розстріляного Відродження": Корабель Юрія Яновського

30-ті роки ХХ століття стали однією з найтрагічніших сторінок історії української літератури. Ціла когорта талановитих, рішучих, завзятих і сильних духом українських митців була знищена владою, кинута за грати, морально зламана...

Сайт Сегодня.ua в рамках проекту "Воскресіння Розстріляного Відродження" публікує оповідання і есе сучасних українських авторів про письменників страченого покоління. У кожній із цих історій розкрита трагедія і моральна сила митця, який поклав  життя заради духовності, честі, справедливості і майбутнього своєї країни.

Серед представників "Розстріляного Відродження", про життя і останні хвилини яких зможуть дізнатися наші читачі, – Михайло Яловий, Микола Куліш, Валер’ян Поліщук, Гордій Брасюк… 

Юрій Яновський

В останні роки чомусь сором'язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) — Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами — Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський. Держчиновниками УНР — Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич … Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Але декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон.

Але петлюрівська закваска в них залишилася назавжди.

 Ярослав Тинченко,

історик, журналіст, заступник директора

Національного військово-історичного музею України з наукової роботи

 

 …Намагатися "відчитати" автора за текстами, що їх він залишив по собі, та суперечливими спогадами його сучасників — річ невдячна, ризикова і певною мірою самовпевнена, адже навіть поважні літературознавці, які десятиліттями копирсаються у "творчій спадщині" письменника, часом не здатні до пуття збагнути, "що хотів сказати автор" тим чи іншим своїм словом. Особливо ж, якщо йдеться про такого талановитого і, на перший погляд, такого "зрадянщеного" письменника, як Юрій Яновський, котрому випало жити і писати за часів тоталітарного сталінського режиму, коли за одне необережно сказане чи написане слово доводилося платити власним життям. 

На відміну од багатьох інших письменників, поетів та публіцистів, Юрій Яновський тоді вижив, він писав і видавався, понад те — навіть отримав найпрестижнішу радянську премію в галузі літератури, названу на честь кривавого диктатора тих часів1, разом із грошовою винагородою, що складала 100 тисяч карбованців — величезні гроші, як для радянської людини… Тим не менш, ім'я Яновського входить до списку митців Розстріляного Відродження, а дослідники його творчості старанно шукають виправдань літератору, котрому так ось пощастило, на тлі репресованих і розстріляних колег… 

То ким же насправді був Юрій Яновський, і чому його слід вважати гідним українським письменником, а не прислужником сталінського режиму? 

"…Юрія Яновського не сплутаєш ні з ким" 

Яновський з'явився у художній літературі 1924 року і почав друкуватися в газеті "Більшовик", часописах "Глобус" та "Червоний шлях", де його вірші й оповідання одразу привернули до себе увагу критиків та звичайних читачів. 1925 року на його збірку оповідань "Мамутові бивні" вийшло чотири рецензії, що для початківця було непогано, як на ті часи. Рецензенти вправно перелічують хиби письменника-початківця, але визнають і "молоду свіжість, самостійність, своєрідність" автора. Поет Михайль Семенко був першим, хто підтримав юного Юрія Яновського, запросивши його до Харкова, а згодом — до кінематографічної Одеси. 

У студентські роки, коли Юрій ще навчався на електромеханічному факультеті Київського політеху, він марив морем і мріяв будувати кораблі. Недарма ж його найперший вірш, видрукуваний російською у газеті "Пролетарская правда", так і називався — "Море", а сам автор сховався під романтичним псевдонімом Георгій Ней. Оте "Море" й привернуло до нього увагу футуриста Михайля Семенка, котрого Яновський згодом назве "мій колишній метр". 

Навчання ж довелося залишити через "тяжкі матеріальні обставини і за станом здоров'я". Зате був переїзд до Харкова і нові публікації — наразі в жанрі короткої прози. За два роки після "Мамутових бивнів" Яновський видає нову збірку оповідань під назвою "Кров землі" (1927 р.), що поєднала чотири оповідання першої збірки з трьома новими. Критика знову ж таки сприйняла їх доброзичливо, зауваживши фахове зростання автора. Зокрема літературознавець Андрій Ніковський, відомий своїм скептицизмом у рецензіях, сказав наступне про Яновського: "… він щирий і симпатичний, він молодий і в йому крізь романтику буяє сильне життя". Новели молодого письменника викликали безліч асоціацій і літературних паралелей: у його текстах шукали відлуння Бабеля, Хвильового, Редкліфа, Проспера Меріме. А згодом румунський літературознавець-україніст Магдалена Ласло-Куцюк спробує навіть зробити зіставлення його "націоналістичного" роману "Вершники" із "Манхеттен трансфер" Джона Дос Пассоса… 

Яновський не заперечував впливу класиків (особливо — західних) на власну творчість. Зізнавався, що віддавна шанує Р. Кіплінга, Е. По, Дж. Лондона, О. Генрі, Амброза Пірса, Д. Конрада, Р. Роллана, М. Твена, Честертона, Теннісона, Вольтера, Франка, Гоголя, Бабеля. І додавав (хтозна, чи щиро): "…українських нікого не люблю, крім історії М. С. Грушевського" (автобіографічні нотатки 1927 р.). Та його найближчими друзями були М. Бажан, М. Йогансен, О. Довженко, М. Куліш, а серед літературних кумирів, напевне ж, мало знайтися місце для М. Хвильового (саме в листі до Хвильового Яновський згодом напише, що любить "англійців" та "американців" і додасть: "Їхні твори правили мені за вікно до великого світу"). 

Відомий факт обожнення українським письменником і славетного Джеймса Джойса, якого він називав "революціонером у мові" за те, що геніальний ірландець "звільняв англійську від стереотипів, руйнував усталені мовні канони шляхом уведення слів із мов народів колонізованих англійцями земель, а відтак не тільки поповнював її, але й відтворював її архаїчні форми, а тому "вона з-під його руки вибігає омолодженою, брутальною, мало зрозумілою, до біса виразною та сильною"

1928 року — поетична збірка "Прекрасна Ут". На її сторінках видрукувана, як і належить, полум’яна громадянсько-політична лірика, що закликає "трудящих" до нових звершень та звитяг, але цікавою є лінгвістична гра письменника, зокрема у виборі назви для поезій. Тлумачення Ут як прозорої реалістичної абревіатури виявилося… самомістифікацією автора, який, показово прагнучи продемонструвати зневагу до всього, що ніби "відірване від реальності", читав її як "Україна трудова" (неоромантизм тоді вважався чи не найстрашнішим "гріхом", адже в літературі 30-х років мав панувати суцільний "реалізмоцентризм"). А Юрію Яновському хотілося підкорювати море…   

Майже одночасно, ніби продовжуючи тематику "морських" віршів, у видавництві "Книгоспілка" виходить дебютний (а згодом і — найвидатніший) роман Яновського "Майстер корабля". Взагалі, 1928 рік "ознаменувався" цікавими художніми експериментами в українській прозі: це і резонансні повісті ("Вуркагани" Івана Микитенка, "Смерть" Бориса Антоненка-Давидовича, "Голубі ешелони" Петра Панча) та знакові романи ("Чебрець-зілля" Наталі Романович-Ткаченко, "Місто", Валер'яна Підмогильного, "Недуга" Євгена Плужника, "Фальшива Мельпомена" Юрія Смолича, "Дівчина з ведмедиком" В. Домонтовича). І серед них — великий прозовий дебют Юрія Яновського "Майстер корабля". 

Найбільший успіх мав, звісно, роман В. Підмогильного "Місто" (і саме він, відповідно, й зазнав найсильніших утисків та переслідувань з боку влади та її придворної критики). Неабияк дісталося і Яновському за "Майстра корабля", адже від нього чекали не романтизму, а "поважного реалізму", що й правило за "справжню" літературу в ті часи. І щоб неодмінно був "глибокий пафос людської боротьби" (слово "пафос" теж не вважалося тоді неприйнятним чи непристойним). А мова Яновського була пересипана метафорами і прозопеями, романові передували розлогі віршовані епіграфи різними мовами, замість реального і чіткого місця дії — якесь чудернацьке Місто, персонажі теж названі незвичними для радянського читача іменами… 

"…Юрія Яновського не сплутаєш ні з ким", — відзначає літературознавець Борис Якубський після "Майстра корабля". Була й відверта критика. За "невдачі" роману вважали "маскування" 26-літнього автора під 70-літнього дідуся-оповідача, "незрозумілу" філософію про культуру нації, претензійність у виборі епіграфів (їх перед романом аж чотири і всі мовами оригіналу — від Гоголя до Горація), "манірність, прикрашувально-романтичний психологізм, нахил до споглядального сприймання світу" (Яків Савченко — поет, літературний критик). Та чи не весь літературно-критичний бомонд визнавав талант Яновського. Казали навіть, що "Майстер корабля" суттєво перевершує за ідеологічною вартістю, психологічною та формальною майстерністю Винниченкову "Сонячну машину" (яка, на думку деяких тогочасних критиків, є "наслідуванням європейського утопічного роману з усіма ідеологічно-негативними ознаками"). Звісно, в контексті нашого часу така "критика" набуває кардинально іншого змісту. 

"Коли кожній людині судилося за життя написати порядну книгу, то Яновський уже її написав"

Валер'ян Підмогильний зізнавався, що прочитав роман Яновського "одним нападом", відзначивши "просту й міцну фразу, сміливі злами оповіді, тонке плетиво любовної інтриги". Свої враження про роман він висловив наступним чином: "Це романтичний роман, в якому навіть "вічні", "прокляті" питання людськості повстають у дивних "учудненнях". Море під його пером набуває викінченої і гостро принадної краси. Читаючи, дивно стає, що нація, яка століття сиділа коло моря, яка пускалась навіть у одчайдушні морські походи, так довго не помічала його в своїй літературі, заворожена чорною, нерухомою землею своїх степів". 

Євген Маланюк також вважав, що Яновський у своєму романі "відкривав і завойовував море". Звісно, не в геополітичному, а в психологічному значенні — як символ свободи, відчуття відкритого простору, що прийшло в українську літературу. Мабуть, тому Юрій Яновський і не терпів узвичаєних стереотипів описування моря: "Коли б тільки його не змальовували синьою фарбою і красивими епітетами. Обов'язково над ним мусить літати чайка, що квилить-проквиляє, буревісники, що чують бурю, і кораблі з білими лоскутами парусів"… 

Сучасний літературознавець Володимир Панченко, укладач книги про творчість Яновського "Патетичний фрегат", так говорить про символіку роману: "Майстром корабля Яновський ніби запитував: куди пливти українському кораблеві?"

 "Більше за все він любив Україну", — згадувала італійська акторка й танцівниця Іта Пензо — живий, реальний прототип романної балерини Тайах. 

А от критик Фелікс Якубовський виявився куди менш прихильним до "морського" творіння Яновського. "Жодного із моментів, що їх поклав автор у основу інтриги роману, не розв’язано", — писав він. І дійсно, справжній корабель, що його будують для зйомок фільму, не тільки не зазнає морських пригод, ба навіть не виходить у море. Гра художніми засобами раз у раз обертається на самоціль. Попри це Якубовський визнає майстерність молодого автора і сподівається від нього нового роману, що "задовольнятиме ті вимоги, які ставить тепер суспільство до таких потрібних творів великого жанру в нашій літературі". 

Єлизавета Старинкевич, аналізуючи текст Яновського, відзначає "суперечливі тенденції його літературного хисту". Авжеж, Яновський не перший, хто узявся писати про митця та процес його творчості (уже була "Творчість" Золя, "Архітектор Солонес" Ібсена, "Портрет" Гоголя), але Яновський обрав незвичний фах для свого митця, він не маляр чи архітектор, він — кіносценарист, що є даниною новому часу.

Торкаючись теми жіночої любові у романі "Майстер корабля", утіленої в постаті красуні-балерини Тайах, Л. Старинкевич виносить наступний присуд: "Тайах це постать дещо позичена з сучасного європейського буржуазного роману і характеристика її виглядає соціально необґрунтована та й просто непевна", що на тлі нової соціальної дійсності набуває іншої, дуже переконливої певності. Ось як говорить у романі матрос Богдан про різьблену дерев'яну фігурку на носі корабля: "Майстер Корабля" так я називаю фігуру, що стоїть над бугшпритом. Вона веде корабель, оберігає його від рифів і заспокоює хвилі". Вочевидь, критикеса Старинкевич не належала до тих, хто міг (чи умів) "заспокоювати хвилі". 

Напрочуд цікавим і оригінальним є бачення творчості Яновського видатним українським літературознавцем, колишнім міністром закордонних справ УНР, репресованим радянською владою, і (за деякими свідченнями) масоном Андрієм Ніковським. З приводу закидів щодо "позичень" тем, сюжетних елементів чи образів героїв у західних "аксакалів" він, як завжди, висловився влучно й дотепно: "Як після війни доношують військову уніформу, заводячи в неї дрібні варіанти характеру цивільного, так старі літературні форми часто йдуть на убрання нових ідей; як, доношуючи військову уніформу, людина дозволяє собі над цим фактом іронізувати, так, беручи на нові ідеї старі літературні трафарети, письменник хоче показати читачеві свою власну вищість над необхідністю, і тому заводить елементи іронії над формою власного художнього твору…". Як бачимо, Ніковський мав не лише гострий розум, а й неперевершене почуття гумору, котре дуже цінував і в письменників, у тому числі й у Юрія Яновського. 

Після прочитання поезій Яновського він, приміром, зауважує: "Чого я хотів би як читач від такого Ю. Яновського — він цього не дав і не дасть… І ви думаєте, що він заплаче над красою життя, що обернеться до предківських тіней, до всіх романтичних сердець, що колись під цими зорями кохалися? Ні, він свисне. (А. Ніковському йдеться про наступні поетичні рядки Ю. Яновського: "Я стану там, як тінь німа / І свисну двічі у туман")". Аналізуючи коротку прозу Яновського, Андрій Ніковський пише: "В цього письменника рішучо все говорить за щирого письменника, тільки що сюжетна кокетерія лякає трохи й викликає тривогу, що те, що він тепер так іронічно трактує, щоб не впало на нього руїнницьким тягарем. Даремно поки що Ю. Яновський удає, що сюжет для нього легка забавка, для нього сюжет страшна й непереможна штука, він кидається між М.Хвильовим та О. Генрі і тікає доволі щасливо від тих обох. Він собі такий літературний панич, що все знає і нічим його не здивуєш…". 

А от про роман "Майстер корабля" Андрій Васильович Ніковський висловився чітко й зрозуміло, без розлогих сентенцій та притаманних критикам багатозначних недомовок: "Коли кожній людині судилося за життя написати порядну книгу, то Яновський уже її написав". 

"…Я знаю більше, ніж скажу, більше, ніж ви знатимете"

"Майстер корабля" 26-річного Юрія Яновського — перший український мариністичний роман, чи не одноголосно заявили критики. У прозі Яновського — "корсарська" романтика, патетика й іронія, апофеоз мужності. Адже найяскравішим спогадом "його" Одеси є не робота на кіностудії, що направду емоційно й фізично виснажувала схильного до рефлексій автора, а кілька тижнів, проведених на борту корабля "Товарищ", який вирушив у навчальну подорож уздовж радянських берегів Чорного моря, і Яновському (під якимсь формальним приводом) виділили окрему каюту, де у тиші та спокої він міг займатися улюбленою справою. Саме там йому найкраще писалося. Без писання життя видавалося йому лише існуванням. 1927 року він полишає посаду головного редактора Одеської кіностудії і повертається до Харкова. Щоб писати свій корабель, котрий віднедавна став уособленням його письменницької мрії. 

Цей роман називали літературною містифікацією (що саме по собі було нечувано за сталінських часів!). І автору чимало дісталося за цю "містифікацію", резонанс був таким, що й за двадцять років по виходу роману йому не давали спокою, тож 1948 року (щойно після створення талановитої, але неугодної радянській владі "Живої води") Яновський був змушений написати "покаянну" статтю під промовистою назвою "Мої помилки" (важко уявити, щоб хтось із сучасних авторів таке робив наразі, чи не так?), де покірно визнає свою аж надто романтичну відірваність від панівного тоді "соцреалізму" і починає переробляти "Живу воду" на реалістичний, але безликий "Мир"… 

У чому ж, власне, містифікація "Майстра корабля"? Романні події відбуваються у недалекому майбутньому — 1970-х роках (роман вийшов друком 1928 року). Головний герой — режисер То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно — найвище кінематографічне звання у майбутті 1970-х) а направду сам Яновський — пише мемуари просто "на очах" у читачів. Жанрові канони — геть, їхнє місце посідає химерний симбіоз із класичної прози, мемуарних епізодів, епістолярію, репортажу, коротких життєвих оповідок. Це роман про любовний роман, на думку багатьох критиків (та й самого автора), адже не останнє місце в тексті займає любовний чотирикутник із трьох (!) чоловіків та однієї жінки. 

Твір цей цілком "особистий", говорили Микола Бажан та Юрій Смолич, котрі добре знали Яновського. Чи не кожен герой має реального прототипа з життя, а тло подій — жива Одеса 1920-х років ("легкозбуджуване і трохи чванькувате місто", за висловом Миколи Бажана), котра з легкої руки Яновського стала називатися Голлівудом на березі Чорного моря. 

"Майстер корабля" скроєно оригінальним способом — у вигляді мемуарів старої людини (за 40-50 років від тодішнього "тепер"), де ніби між іншим окреслені тенденції "нового" часу; приміром ідеться про те, що "фізкультура зовсім знищила балет, усі танцюють спортивних танків, а балет, як галузь мистецтва, перейшов до законсервованого вигляду", удосконалено телефонний зв'язок — можна, сидячи в своїй кімнаті, чути голос з аероплану, що пролітає над морем, у художніх творах зникла фабула, змінилася й письменницька праця, що про неї ось як оповідає ліричний герой Яновського: "Професія мого сина писання книжок. Це визнало кілька авторитетів у цій справі. Я посміхаюся сам до себе. Як усе змінилося на світі! Колись, за моїх молодих часів, люди, що писали книжки, прагнули комфорту, розкішної кімнати і спокійного сидячого життя. Дивно чути за такий архаїзм? Справді, так було.

Тепер, звичайно, немає нічого похожого. Мій син цілий рік перебуває не знати де. Його кімната в будинкові стоїть замкнена через увесь цей час. Несподівано він з'являється з повітря чи з електропотягу й оселяється в кімнаті на якийсь час. Він розбирає й сортує матеріали і свої записки перед виданням. Пише він де його притулить дорога: на морі, на повітрі, в лісі й в снігах, на екваторі, і піщаній пустелі, де нині заводять воду. Його твори завсіди легкі, бадьорі, і вони звучать, як пісня птаха"

Ясна річ, автор не намагається здивувати читача всілякими технічними винаходами, натомість працює на зрушення психологічно-моральної перспективи ("…технічні досягнення настільки "мізерні", настільки не відповідають нечуваній скорості технічного розвитку нашої доби, що читач міг би поставити за догану авторові обмеженість і скудоту фантазії, коли б автор мав на меті розробляти цю тему" — Л.Старинкевич). Ні, Яновського цікавить виключно психологічна тематика майбутнього, якщо не рахувати мимохідь згадані "часи війн сорокових років", про котрі у своєму 1928 році він знати просто не міг… 

Серед мемуарів старого бачимо листи його синів Майка та Генрі, листи до нього балерини Тайях, матроські оповідки, і навіть лекцію з кораблебудування (так звані вставні новели — літературна манера, успадкована від Гі де Мопассана). Георгій Островський писав: "Роман, який критика вважала вигаданим, примарним, був вражаюче документальним". Адже йшлося Юрію Яновському про цілком реальні речі, справжні місця та знайомих людей, — щоправда, в романі вони названі не своїми "узаконеними" іменами, а романтично "учудненими": Одеса — Місто, Україна — Республіка, українська культура — культура нації (що її ліричний герой ще й романтично називає своєю нареченою), а дійові особи — Редактор (сам Юрій Яновський), Директор (Павло Нечеса), Професор (Василь Кричевський). Прототипом Сева (Сашко Енергійний Веселий) є Олександр Довженко, балерини Тайах — артистка Іта Пензо, яка гастролювала в Одеському оперному театрі в середині 20-х років. Що було далі? А далі було "… реальне продовження біографії реальних героїв "Майстра корабля", в житті яких, крім кохання і творчості, своє недобре місце посіли табори ГУЛАГу, смерть далеко від батьківщини, караюча немилість тих, хто тримав у п'ястуках владу" (рядки з передмови до роману "Майстер корабля"). І за двадцять років — авторське "покаяння" під назвою "Мої помилки". Суттєве погіршення здоров'я, втрата роботи (щоб вижити, Яновський мусив виносити книги з власної бібліотеки до букіністичних магазинів), постійна загроза арешту та репресій — мабуть, це й змусило автора, який напрочуд довго опирався радянській тоталітарній машині, визнавати свої літературні перемоги за "помилки"? 

Таким способом чинна влада розправлялася з власними літераторами європейського рівня, художній стиль та ідеї котрих дуже вирізнялися на тлі ідеологічно-однакових радянських книжок-агіток. Адже письменники — то "інженери людських душ", вони мають слухняно вести маси у напрямку "світлого майбутнього", що його визначив для трудящих "великий вождь усіх народів" товариш Сталін… 

Вирізнятися було не можна. А Юрій Яновський — вирізнявся. Вручити йому Сталінську премію за відверто слабку в літературній вартості річ (на той час Яновський уже не міг писати) — означало принизити, затаврувати, нарешті "прирівняти". Але сталінське тавро не спромоглося проступити крізь роки, знівелювавши усе зроблене Юрієм Яновським. Згодом літературознавець Галина Хоменко скаже наступне про його авторський стиль: "Яновський — це пристрасна робота над високою літературою, перетворення досвіду справжніх вітчизняних, європейських та американських митців-новаторів у безсумнівно довершений оригінальний і цілісний власний світ. Відтак чи не з перших спроб у літературі Яновський постає як письменник-таємниця. За цілковиту реальність сприймається еніґматичність його шукань після появи роману "Майстер корабля", де була вміщена така самохарактеристика: "…Я знаю більше, ніж скажу, більше, ніж ви знатимете". 

Були й виснажливі пошуки назви роману. Серед різних варіантів назв у рукописі дослідники побачили "Українське хворе кіно" (закреслено "українське"), "Мемуари редактора каторги", "Мемуари старої людини", "Мемуари про море", "Мемуари То-Ма-Кі", "Мемуари голого редактора", і нарешті остаточну назву — "Майстер корабля". 

Що ж то за корабель, довкола якого зчинилося стільки галасу? Корабель, який ніколи не попливе. Мертвий, бутафорський корабель. Корабель-привид, образ якого пройшов крізь усе коротке життя Яновського. Якщо є "прокляті" книги чи фільми, що накладаються страшним фатумом на долі своїх творців, то це саме той випадок. Загибель дітей на знімальному майданчику (реальний факт, що мав місце у "Голлівуді на березі Чорного моря" і про який згадує Яновський) не спричинила чомусь гучного резонансу — чи не тому, що віднесені в море хлопчики та немовля, яке перестало дихати просто в кадрі кінофільму, були дітьми з сиротинцю? І знову іронія долі — адже корабель, що його будують для зйомок фільму, мають пізніше передати учням морської школи (одразу згадується плакатний вислів радянської доби: "Все найкраще — дітям"). 

Чи здогадувався тоді Юрій Яновський, що йому не судилося досягти років свого персонажа й спокійно озирнутися на прожите життя з висоти його поважного віку? Чи знав письменник, що вони з дружиною ніколи не матимуть дітей, і життєрадісні Майк та Генрі так і залишаться на сторінках роману синами То-Ма-Кі? 

Юрія Яновського не стало 25 лютого 1954 року внаслідок фатальної лікарської помилки, коли письменнику вчергове лікували хворе серце, а він помирав від прориву виразки шлунку, що завершилася перитонітом — смертю повільною, болісною і тяжкою. Дружина пережила письменника на чотири роки. А захопливий, не по-радянському романтичний "Майстер корабля" живе й досі, щоразу викликаючи у читачів приємний подив і захват від тексту, створеного так багато років тому. 

Ось чому автор передмови до зібрання романів, оповідань та есеїв Ю. Яновського (2012 р.), літературознавець Г. Хоменко називає Юрія Яновського людиною, яка "змогла зробити стрибок над власною долею, що обдарувала не тільки талантом, а й неймовірним фізичним болем. Напевно, так справді можна постати над стражданнями стати людиною, котра помістила в собі світ". І з цим важко не погодитись, перечитуючи неймовірно живі, ніби щойно написані романи та оповідання Яновського, дошукуючись у них нових змістів та акцентів, адже цей письменник належав до тих небагатьох, хто умів писати між рядків, як вправний шифрувальник, надзавдання котрого — за всяку ціну передати інформацію. Саме так і треба його читати — між рядків. То був його спосіб вижити. Недарма Г. Хоменко згадує у цьому контексті австрійського філософа Еліаса Канетті, автора теорії про філософію виживання як "жертвоприношення навпаки". Згідно Канетті, такий підхід не вимагає вбивати, щоб вижити, бо вижити треба не зараз. На арені з'являєшся через сто років, коли тебе уже немає серед живих і ти не можеш убивати. Виступає витвір проти витвору, і якщо чогось не вистачає, то справи не виправити, уже пізно. Тут справжнє суперництво починається, коли суперників уже немає. Їм не судилося спостерігати за битвою, яку ведуть їхні твори. 

Як на мене, "Майстер корабля" вийшов переможцем з цього протистояння. Протистояння навіть не з творами інших авторів, а з кривавою тоталітарною системою. Ба навіть — з усіма тоталітарними системами всіх країн та часів, виклик котрим кидає той непереможний потяг до свободи, що про нього так багато йшлося Юрію Яновському. 

Тож хочеться вірити — десь далеко у відкритому морі таки пливе його Корабель, гордо розпростерши вітрила. 

ЛІТЕРАТУРА

Патетичний фрегат: Роман Юрія Яновського "Майстер корабля" як літературна містифікація / Упоряд. В. Панченко. – К.: Факт, 2002. – 344 с. – (Літ. проект "Текст + контекст". Знакові літ. доробки та навколо них). 

Чотири шаблі: оповідання, есеї, романи / Ю. І. Яновський; передмова та коментарі Г. І. Хоменко; худож.-оформлювач Ю. Ю. Романіка. – Харків: Фоліо, 2012. – 572 с. – (Шкільна б-ка укр. та світ. літ-ри).

Юрій Яновський: биття й буття на літературному вулкані // Цалик С. М., Селігей П. О. Таємниці письменницьких шухляд: Детективна історія української літератури. — К.: Наш час, 2010. — С. 206–223.



1. Сталінська премія — щорічна винагорода для діячів науки та мистецтва (в тому числі й у галузі літератури), заснована в СРСР з 1939 року. Присуджувалася у 1940-1953 роках. Юрій Яновський став лауреатом цієї премії 1949 року за збірку "Київські оповідання" — ідеологічно "правильну", та з художньої точки зору — цілком слабку, безбарвну й "анемічну", за пізнішими визнаннями критиків. 

Читайте також

Проект "Воскресіння Розстріляного Відродження": Куля для Леся Курбаса

Проект "Воскресіння Розстріляного Відродження": Михайло Яловий. Діалоги зі смертю

Проект "Воскресіння Розстріляного Відродження": Валер’ян Поліщук. Від Парнасу до Голгофи

Проект "Воскресіння Розстріляного Відродження": Гордій Брасюк. Він стояв за самостійну Україну

Проект "Воскресіння Розстріляного Відродження":  Заручник Максим Рильський

Проект "Воскресіння Розстріляного Відродження": Валер’ян Підмогильний. "Цей роман мене мучить…"


×
Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter
Автор: Вікторія Гранецька
Вы сейчас просматриваете новость "Проект "Воскресіння Розстріляного Відродження": Корабель Юрія Яновського". Другие Последние новости Украины смотрите в блоке "Последние новости"

Добавить комментарий:

Ваш комментарий (осталось символов: 1000)
Правила комментирования на сайте Сегодня.ua
Подписка: