Incredible India

Як і минулого разу, летіла в Індію я через Шарджу (ОАЕ). В літаку з Києва до Шарджі було досить немало українців, а от літак із Шарджі до Джайпура виявився зовсім іншою історією.
Але спочатку порада тим, хто з якихось причин опиниться в будь -якому аеропорту ОАЕ. Перш ніж купувати щось пройдіться хоча б трохи аеропортом та подивіться на ціни. Я добре пам’ятала це з минулого року, але знову не догледіла і купила пляшку коли за 5 дірхамів, коли виявилось, що прямо напроти, буквально за 2 метри цю ж колу продають за 2,5 дірхама. Арабський бізнес)))
Рейс Шарджа- Джайпур, мабуть, улюблений серед індійських гастарбатерів. Майже як автобус Київ- Барселона. Сівши в літак, я думала, що буду не тільки єдиною білою людиною, але й єдиною жінкою. Потім підтягнулись ще 2 індійські жінки і одна дівчинка. Коли всім роздали еміграційні анкети чоловік, який сидів поруч зі мною спочатку дуже уважно спостерігав за тим, як я заповняла свою, а потім протягнув мені свій паспорт і анкету. Англійської він не знав зовсім, але показав на пальцях, що не вміє писати. Чесно кажучи, я перший раз в житті бачила дорослу людину яка не вміє писати. Навіть моя 92 літня прабабуся могла принаймні читали по складах. Заповнивши анкету за мого сусіда, я зрозуміла, що буду займатись цим же ще немало часу – до мене потягнулись паспорти та анкети з усіх боків. Слава богу, крім мене в літаку було ще кілька письменних – в них на столиках теж стояли купки паспортів та папірців.
В Джайпурі пасажирів зустріли лікарі – вони просили заповнити невелику анкету з питаннями типу "Чи були ви останні 6 днів в Америці та чи маєте високу температуру?". Думаю, до Індії ще не дійшли звістки про те, що українцю щоб схопити свинячий грип не обов’язково їхати в Америку =) Біля лікарів стояв поважного вигляду солдат з величезним Калашом через плече. Калаш був в буквальному сенсі прикований до солдата – товстим цепом. Мабуть, якщо у пасажира виявляють високу температуру, то по місцевих уявленнях його страждання краще вирішити прямо в аеропорту=)
Потусувавшись в Джайпурі, а потім в Гваліорі (всім раджу побувати там в палаці раджі) ми переїхали в Джалгаон – невелике, але досить чисте та зелене місто. Так сталося, що рупії закінчувались і треба було терміново міняти долари. Зайшли в перший банк, де ввічлива дівчина запевнила нас, що валюту можуть міняти тільки в State bank of India. Ми прогулялись до нього, простояли в черзі з півгодини, коли і там дуже ввічливий працівник повідомив, що валюту міняють не просто в State bank of India, а в State Bank of India MIDC branch – одному відділенні. На цей момент у нас залишалось десь 80 рупій. Поторгувавшись з рікшею, найняли його щоб доїхати до цього відділення за 30 рупій. У відділенні дуже ввічливий молодий хлопець з посмішкою повідомив, що валюту вони не міняють, а можуть видати гроші тільки по тревел чеку. "Джалгаон невелике місто, розумієте. От наприклад в Мумбаї ви можете поміняти валюту і навіть не в одному, а в кількох банках!" – з ентузіазмом розповідав він. Все було б непогано, якби до Мумбаї не було годин в 16 поїздом, а в нас залишалось 50 рупій на двох. Коли ми почали вимагати зустрічі з головним менеджером відділення, нас провели в невеликий, але дуже затишний кабінет, де зразу за двома комп’ютерами сидів індус років 45. Він пояснив, що валюту вони не міняють, але якщо ми почекаємо, то він може це організувати. Щоб розважити нас, він розказав, що насправді в Індії багато "чорних" мінял. Мабуть натякав на себе=) Потім він запевнив нас, що криза не дуже зачепила Індію саме через те, що тільки одному банку дозволено приймати та видавати іноземну валюту. Чекали ми досить довго, тому розмова зайшла про Україну, Радянський Союз і свободу слова. Менеджер сказав, що Путін – хитрий КГБшник, та чомусь його здивувало, що КП не заборонена в Україні. Його дуже цікавили справи комуністів в Україні і він смачно сміявся, коли ми розповідали про капіталістичне життя, яким живуть наші колишні парт діячі та лідери сучасної КП.
Через хвилин 40 в кабінет зайшов чоловік з великим кейсом та наміняв нам грошей. Задоволені, ми спіймали автобус та поїхали в невелике село Аджанту – відомі буддійські печери 1 ст до н.е.- 6 ст.н.е. Печери справили грандіозне враження. Коли ж ми сіли відпочити, до нас потягнулись індуси – діти і дорослі, які просили з нами сфотографуватись. Якби ми встановили таксу наприклад 10 рупій за фото, думаю, долари можна було б не міняти=)