Нам не стати мамонтами

мнения

10 Сентября 2018, 14:39

Самогубство — то є тяжкий злочин супроти тих, хто залишається жити.

Салман Рушді


Як на мене, найбільша таємниця в цьому світі, чому люди вмирають. Я маю на увазі не те, чому їх заривають у землю. Не хвороби, які, мов черв, поступово зточують нанівець життя. Не поділ клітин в організмі, їх вмирання, завмирання тощо. Ні, не біологію, а психологію "чому".  

Сьогодні день суїцидів. Всесвітній день запобігання самогубствам, але практично — це є день суїцидальності. Тому що зараз, коли ви це читаєте, хтось неодмінно намагається піти з життя — приблизно одна спроба на кожні земні три секунди. Практично, хоча кажуть, що вік самогубців — переважно 15-24 роки — можна говорити про те, що людський генофонд  планети Земля перебуває в стані перманентної спроби знищити власне життя. Один мільйон чоловік помирає щороку в результаті самогубств, і ці смерті настають кожні 40 секунд, це – близько 3000 випадків щодня. Узагалі половина усіх випадків насильницької смерті на нашій планеті припадає саме на самогубства.

Мова навіть не про війну, не про нещасні випадки на трасі чи ставку. Не про невдалий стан економіки, політики, ситуацію з розлученнями —  хоча всі вони є каталізаторами суїциду. Але йдеться про... чому люди вмирають? Виходять на дах, беруться за руки і шугають донизу, не змахнувши крилами. Ковтають упаковки таблеток, запиваючи їх водою, щоб успішніше вштовхнути в себе смерть. Зачиняються у ванні і ріжуть себе, запустивши з крану колискову сонату теплої води. Вішаються на гачку для одягу, лампочці, лікарняному бильці. Усе це відбувається серед нас: сьогодні — усміхнених, а завтра — мертвих. Щось зрушується всередині, якась психічна крига безповоротно скресає, і людина відходить. Буцімто за власним бажанням, і все ж таки якийсь диявол, якась думка, якась жага на це таки штовхає — часто фізично, тілесно абсолютно здорову людину. 

Мені здається, суїцидальність, здатність душі шукати затишку в іншому світі, настає, як пора року, передовсім тоді, коли ми перестаємо любити життя. Я пам`ятаю період своїх мистецьких юначих мук, коли нічого не вдавалося, кохання до своєї ладо здавалося неможливим (чи не вічним), оцінки у "виші" здавалися бридотою, батьки – не розуміли, сучасники – ігнорували, а соціальні служби — знущалися. Звичайно, не пригадую свідомих спроб. Однак сидіння на бильці балкону тринадцятого поверху з цигаркою в руці пригадується як цілком регулярне явище, що тішило душу можливістю польоту донизу. Виходить, все таки є обставини, стани, за яких суїцидальну тягу можна вважати природною?

Окрім нелюбові до життя (на таке є справді багато чинників – соціальних, побутових), існує ще й пекельна людська здатність не цінувати життя. Так, начебто ми можемо його, власне, повторити або відтворити (чиєсь чуже). Зараз регенерують за ДНК мамонта, що помер тисячі років тому. І можливо він оживе, захрипить і забризкає з хобота водою. Але навіть якщо цей проект на кшталт успіху з вівцею Доллі (після багатьох тисяч невдалих спроб) виявиться вдалим, це не означає, що вчені, родичі тощо колись відтворять до життя усіх тих, хто втопився, повісився, самоспалився на Землі. Якби це було так, коли б саме ми особисто були власниками технології на ймення життя, тоді Всесвітній день запобігання самогубствам значився б лише примарою посеред людського календаря.

Але, хоча нам приємно себе такими уявляти, ми зовсім не є власниками ні свого, ні чужого життя. Воно не виникає з нічого і в ніщо не іде. Інакше не було б посмертних видінь тих, хто пережив кому чи клінічну смерть. Не було б ні Біблії, ні церкви, ні віри, ні вічного життя: бо якщо його справді нема, то відсутній і сенс його вигадувати — краще вже щосекунди постояти на даху. Правда в тому, що життя, раз ми не можемо контролювати його виникненння і весь повен хід його біологічних процесів (впливати, втручатися — так, але не контролювати) — не наше. Воно дане нам. Згори. І не тільки життя: власне все, що це життя урозмаїчує, вдосконалює, забезпечує. Богом.

Цікаво, що цього року зі Всесвітнім днем запобіганню самогубствам (як же їм запобігти, якщо люди "успішно" займаються цим щосорок секунд?), святкується інше — за суттю свято виникнення життя. В 2018 році на 10 вересня припадає Рош Ха-Шана. Воно відзначається на честь створення світу, символізує початок нового року. Є переказ, що в дні Рош Ха-Шана Бог відзначає в Книзі життя, яка ж доля очікує наступного року на кожного: "... кому жити і кому померти, кого чекає спокій, а кого – поневіряння, кого – благополуччя, кого – муки, кому призначена бідність, кому – багатство". Звук шофара (баранячий ріг) закликає: "Прокиньтеся ті, хто дрімає, хто витрачає відпущені роки безглуздо. Перегляньте власні душі свої, і добрими зробіть справи ваші". І віра в те, що Бог бажає всім добра і благополуччя, перетворює цей день на свято навіть для самогубців. 

На жаль, це свято першопочатків життя відзначається лише в Ізраїлі. А наше інформаційне поле, мов людське обличчя, здригається від чергових подійних потрясінь, в списку яких найбільшою таємницею є не випадково чи насильницьки померлі, а свідомі жертви: розпачу, помилки, бажання втекти. Із цього світу, від його проблем, іноді щохвилинно-щоденних, неможливо втекти. Смерть — це навіть не частина життя, а його, хоч і невідворотна, аномалія. А цвинтар — не місце для продовження діяльності на ймення "людське життя". Потрібно залишитися. Не стрибнути, не пірнути, не ковтнути. Залишитися. Хоча б тому, що всі ці процеси життя — не твої, не від тебе. Тому що навіть найбридкіше життя є кращим за найнайвродливішу на світі смерть.