Вчителька. Найкраща у світі
Наталя Гладких увійшла до топ-50 Global Teacher Prize. Це "Нобелівська премія" у світі педагогів. Як стати найкращою на планеті у своїй професії та якими є авторські методики навчання - читаємо далі.
У 2017-му році мене номінували на українську премію Global Teacher Prize. Тоді я працювала в державній школі з дітьми з комплексними порушеннями.
Номінували батьки учнів, я увійшла до топ-5 найкращих вчителів України. А потім мені запропонували податися на Всесвітню премію.
Не знаю, як відбувається відбір у топ-50 вчителів світу. До процесу залучено багато громадських, освітніх і волонтерських організацій, які вивчали анкети номінантів. У своїй я повністю описувала методики роботи та громадську діяльність. Згодом мені надіслали ще кілька анкет, одна з яких творча - в ній треба було намалювати себе в ролі вчителя, якого бачать.
Анкетування справді було чималим.
Я описувала власне дитинство, свою школу та мрію.
Виявилося, що так. В Україні просто забагато прогалин в освіті для дітей з інвалідністю.
Ми запустили експериментальну школу. Точніше, спочатку це була арт-студія для підлітків з комплексними порушеннями. У нашій країні такі діти досі навчаються не у школах, а вдома. Розпочався процес змін.
"Ви ж розумієте, що не можете бути хореографом. Подивіться на себе", - сказали мені під час вступу в хореографічний коледж. Я хотіла працювати з дітьми, але не вдалася фігурою, не була занадто стрункою.
Плакала.
Але не здалася.
Дослухалася до поради мами та вступила до педагогічного коледжу на вчителя початкових класів. Мені було 16, так все почалося.
Я стала корекційним педагогом.
В Школі соціалізації на базі громадської організації "Бачити серцем" навчаю дітей з інвалідністю, від яких відмовляються загальноосвітні школи.
У нашій школі навчаються діти з комплексними порушеннями. Половина також ходить до загальноосвітніх шкіл. Та водночас інша половина моїх учнів не вчиться у школах. Там вважають, що вони не здатні навчатися.
У нас немає географії, але є віртуальні екскурсії. Діти "подорожують" іншими країнами, сприймають на слух мови, можуть побачити на комп'ютері, де придбати квиток, скільки він коштуватиме. І - збирають валізи. Ми прищеплюємо навички, які, можливо, знадобляться їм у самостійному житті.
Немає фізкультури, але є йога. Йогиня вчить підлітків різним технікам дихання, виконувати елементарні асани і розповідає, як різні способи дихання можуть стати інструментами для переживання різних емоцій.
Є кулінарія. Сьогодні (у середу. - Ред.) вони запікали сирники.
Є предмет "Лідер в мені". Програма написана за програмою Шона Кові. Діти розкривають свої лідерські якості.
Це все захоплює, дає силу, мотивацію робити найтяжчі справи, які вони мають зробити.
Водночас...
У нас немає читання. Відсотків 90 наших підлітків не читають і ніколи в житті читати не будуть. Вони можуть слухати, реагувати, емоціонувати на той чи інший твір мистецтва. Тому у нас є book-time з певним ритуалом, коли виноситься і запалюється торшерна лампа, і куратор починає розповідати чи читати вірш, згідно з їхнім віком.
Вірші не для малечі - це доросла, філософська поезія.
Повна візуалізація навчального процесу. Ми рухаємося маленькими кроками, а не вивчаємо всю академічну програму. Нас спонукає максимальний практицизм у діях. Таким дітям не потрібне різноманіття ґрунтів - вони не зможе зрозуміти це. Але вони зможуть зрозуміти інше, ближче до них.
Кожна дитина може навчитися. Дітям найперше треба навчитися комунікувати одне з одним (і з дорослими, авжеж).
А потім соціалізуватися. Зрештою, так руйнуються "тюрми" з чотирьох стін.