Ігор Бондар-Терещенко

Поет, драматург, літературознавець, арт-критик

Два Донецька й нуль по фазі: 5 книжок на листопад

мнения

6 Ноября 2017, 14:31

Іноді одну й ту саму історію цікаво прочитати у викладі різних авторів, щоб зрозуміти, чи це цікава бувальщина, а чи правда життя.

Утім, в книжках цього огляду нам пропонують не те що ревізію дійсності – від самогубства Хвильового до війни на Донбасі – але й створення нової реальності.


Станислав Асеев. Мельхиоровый слон, или Человек, который думал. – К.: Каяла, 2017

1__02

У цьому романі-автобіографії ностальгія за радянським дитинством і юністю, які в декого минали в лугансько-донецьких краях, і про які ми читали в Жадана, ближчає в часі, роблячи з недавніх речей несподіване "ретро". "Пара старых кассет, ещё времён Горбачёва, с самодельными, разукрашенными карандашами обложками; календарь за 1968 год с краснощёкой девчонкой, державшей багряный советский флажок на фоне желтеющей ржи; а также множество выцветших фотографий, на которых лежал белый пластмассовый гребешок с маленьким чернильным пятнышком". Для героя роману, з його психологічною травмою, завданою батьком-пияком ("не знаю, что было хуже – трезвость отца или его пьянство: и в том и другом случае чувство глубочайшей тревоги и какой-то совершеннейшей незащищённости овладевало мной"), цей предметний світ нещодавньої епохи "вмещал целую жизнь, какую-то чудную тайну, заставляя меня порой часами рассматривать эти предметы, раскладывая их на толстом подоконнике". У такий спосіб підліток, який не міг сховатися від "донецьких" злиднів у просторі чужих рятівних квартир, знаходить сховок у часі, а з часом, вже юнаком, ховається на філософському факультеті. Роман взагалі відрізняється – і за стилем, і за сюжетом, що тягнеться з дитинства до воєнної юності в Донецьку – від того, чим нині відома сучасна українська література. Що до долі його автора, то це взагалі майже подвиг – залишитися в Донецьку за воєнного часу, тоді як всі "літератори" звідти виїхали, щоби продовжувати надсилати їм у столицю свої журналістські репортажі. За іронією долі його тримають у полоні, як шпигуна, і , отже, цю автобіографічну книжку так само можуть назвати справжнім "шпигунським" романом.


Володимир Рафєєнко. Довгі часи. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2017

2__02

Вставні новели автора цього химерного роману допомагають зрозуміти реальність фантасмагоричних буднів у воєнному Донецьку наших днів. Спочатку до міста повертається головний герой, щоб працювати над мистецьким проектом, потім розпочинається феєричне дійство військового свавілля та довколишнього абсурду. З неба спускаються жуки-головорізи, які кришать на капусту урочистий мітинг, а потім і чергу аборигенів, що зібралася для отримання гуманітарної допомоги. Фантастика у даному випадку конкурує з антиутопіє, яка вже не здається такою незвичною, оскільки зливається з довколишньою реальністю. А вона така, що попри воєнний час, руйнування і занепад, хтось залишається в покинутому усіма місті. Залишається, ще й пише свої тексти, які зокрема в романі зібрані наприкінці, будучи написані головним героєм цієї фантасмагоричної історії. Її автор сьогодні переходить на українську, чудово пригадуючи абрикосовий цвіт і запах полину в степах України, яка завжди для нього звалася Донбасом.


Володимир Єшкілєв. Ситуація "нуль", або Побачити Алькор. – Х.: Фабула, 2017

3__02

У цьому романі відомого автора бачимо дещо нове в його звичній стратегії розводити "високу" риторику "низькою" фабулою. Тобто розповідати про таємні речі "гостросюжетним" стилем. Відтак, маємо давні орденські традиції і сучасна конспіративну політологію, а також діяльність бізнес-груп, які маскують перебування в Україні окультних володарів світу. Не забутий також магічний артефакт – Генератор сили, Машина проклять – який пробиває будь-які окультні сили, діючи на відстані, і чиї запчастини зберігаються у масонському храмі під Києвом, а також у могилі вампіра в рідному місті автора, Івано-Франківську. Таким чином, текстом роману розкидано чимало магічних знаків і символів, які розтлумачити і складно, і цікаво, і не кожному дано. Не дивно, що Алькор з підзаголовку роману – це зірка, яку бачили лише найвправніші з вавилонських лучників. Наразі згадана оптика спрямована вглиб таємних знань, коли текст стає своєрідною лабораторією польових досліджень з історії українського масонства. Утім, чи "українського"? Адже, як вважає автор, "система, побудована на цих землях за останні століття, опиралася втіленню праведних знань, пручалась і не бажала світла". Довго розмірковувати ніколи, бо війна в романі між чаклунами і олігархами, а також виробнича специфіка приватних охоронних агентств витісняє увагу на "манівці" більш рухливої, детективної лінії твору.


Володимир В’ятрович. (Не)історичні миті. Нариси про минулі сто років. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017

4__02

"Уламками дзеркала історії" називає автор збірки свої незвичні оповідання. "Адже навіть після завершення вдалого, на мою думку, дослідження залишалося почуття недоговореності, розуміння, що, обмежений жорстокими рамками історіографії, не зумів передати важливих моментів життя тих, про кого писав, – зізнається він. – Врешті спокуса зануритися в минуле, не обмежуючи себе професійним інструментарієм, подивитися на світ очима тих, про кого пишеш, і висловити пережите ними власними словами, виявилася надто великою, аби не піддатися їй". Тож у цих оповіданнях "художнє" бачення історії, її переосмислення в інших жанрових координатах, які надають точності тим ч іншим вікопомним трагічним моментам. Самогубство Хвильового, смерть Сталіна, зустріч Махна і Петлюри в еміграції, допити Стуса в камері. Найбільше автора збірки цікавлять визвольні змагання 1920-40-х років, УПА, повстанці, видатні події політичного та культурного життя того часу. Іноді факти справді вражають: "Навіть після полонення останнього головного командира УПА Василя Кука – "Лемеша" – 1954 року розрізнені повстанські боївки продовжували боротьбу. Останній, зафіксований на сьогодні, бій УПА відбувся під селом Рукомиш біля Бучача на Тернопільщині 1967 року. Але й після цього окремі повстанці за підтримки місцевих мешканців роками переховувалися від радянської влади. Наприклад, Ілля Оберишин вийшов із підпілля щойно в груді 1991 року, коли дізнався про результати Всеукраїнського референдуму на підтримку Акта про незалежність".


Лаура Есківель. Пишемо нову історію. – Л.: Кальварія, 2017

5__02

Підходячи до вирішення буденних проблем з точки зору науки (нехай навіть популярної), авторка цієї книжки вимальовує незатишну, але цілком справедливу картину майбутнього. Наприклад, якщо прямувати шляхом грошей, то прийдемо до джерела корупції, а вона приведе нас до соціальної організації, що функціонує на основі єдиної думки: "спочатку – це я, потім – це я, і далі – знову я". У такий спосіб нам зокрема представлено економічну систему, що ґрунтується на екстремальному індивідуалізмі. За ведиким рахунком "Пишемо нову історію" – запрошення до дії. Особисте, "наукове", засноване на "приватній драматургії". "Щоб ми не залишалися осторонь, коли нас ігнорують, або в ролі "Сплячої красуні", яка існує, не існуючи, яка слухає і не чує, яка бере участь, не беручи участі, – попереджає автор. – Її присутність демонстративно пасивна, летаргічна, неспроможна. Нас хтось найняв грати цю роль? Хтось із вас погодився її грати? Чи ви просто належите до групи тих, хто подав у відставку, вважаючи, що жалюгідне існування, пекельний шлюб, уряд убивць та крадіїв – це той хрест, який ви маєте нести до кінця свого життя?"

Источник:

"Сегодня"

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...