Ігор Бондар-Терещенко

Поет, драматург, літературознавець, арт-критик

Кури-гриль і жуки-прибульці – 5 книжок про еміграцію

мнения

12 Декабря 2017, 16:00

В екзотичному жанрі "еміграційної" прози включно з поезією існує чимало різновидів – від легкого "туристичного" чтива і важкої "колоніальної" прози до "заробітчанських" ламентацій на гірку патріотично-еміграційну тематику і філософського осмислення буття. Автори представлених нижче книжок займають, відповідно, усі ніші цього жанру.

Джордж Орвелл. У злиднях Парижа і Лондона. – К.: Видавництво Жупанського, 2017

1_.

Попри культові романи "Колгосп тварин" і "1984" у цього відомого англійського автора і публіциста були ще книжки, в яких він описував свій життєвий шлях – від злиднів у Парижі на початку ХХ століття до пізніших пригод у Каталонії. Тоталітарне суспільство, описане у згаданих антиутопіях видається у цих хроніках голодного існування і "каталонського" досвіду не такими вже й жахливими. Голод, тяжка праця, кримінальне дно обох європейських столиць, на яком довелося жити автору.

"Усі будинки були готелями, вщерть забитими пожильцями, переважно поляками, арабами та італійцями, – згадує він злиденну юність. – Перші поверхи займали маленькі бістро, де кожен охочий міг упитися за один шилінґ. Суботнього вечора пиячила десь третина чоловічого населення кварталу. Хтось бився за жінок, араби-чорнороби, які жили в найдешевших готелях, з таємничих причин ворогували і з’ясовували стосунки з допомогою стільців, а подекуди навіть револьверів. Поліцейські вночі ходили тут лише по двоє. Вулиця була досить бешкетним місцем. А проте серед цього шуму й бруду жили також звичайні поважні французькі крамарі, пекарі, пралі та інший такий народ, займаючись своїми справами й потроху накопичуючи невеликі статки. Словом, типові паризькі нетрі".

Борис Марковский. Я напишу еще одну строку… – К.: Каяла, 2017

2__06

У доробку київського поета, що живе в Німеччині, чотири поетичні збірки, проза, літературознавчі праці, переклади з Рільке, Тракля, Целана та ін. – все це увійшло в книжку вибраного, яка підсумовує одразу кілька творчих періодів автора. Їх можна визначити у віршах, позначених географічно, або розпізнати за датами, але всі вони сходяться в одній-єдиній точці обертання довкола теми відходу-від’їзду-повертання. І тут вже топоніми неважливі, бо за ними постає період безчасся, а якщо точніше, то внутрішня еміграція, яка назовні виходить "перехресним" смутком. "Вероника методично ела апельсины, я думал о том, что пора уезжать в Киев, потом в Германию. Шел ровный московский снег…".

Звісно, тонка поетична майстерність, тематично синкопована то дружнім епікурейством, то філософськими нотками ліричної депресії, присутня в текстах будь-якого з періодів автора, але найбільш вдалим у жанровому "часопросторі" видається його щоденникова проза "І реквієму мідь…" У ній високий ліричний градус Мандельштама, Анненського, Тарковського, який виграє в поезії автора збірки, відлунює поетичною прозою, побутовими нотатками, філософськими роздумами, гіркою сатирою на будні емігранта. Які несподівано нагадують про вітчизняну подібність у дрібних деталях, з яких складається мозаїка епохи. "Сьогодні вдруге я / Хрещатиком проходжу / І ні з ким випить..." – писав Юрко Позаяк. "Сегодня целый день бродил по Киеву. За три часа встретил одного знакомого, и тот приехал из Штатов", – відгукується автор збірки. Але в тому, чим завершуються такі мандри, що транзитом ведуть як не у вічність, то принаймні в еміграцію, він залишається безумовним оригіналом – пильним, мудрим, не позбавленим іронії щодо нашого сьогодення та його "поетичних" героїв з персонажами.

"С утра, едва проснувшись, Мудозвонов направляется в туалет, потом — в ванную, где с отвращением разглядывает себя в зеркале (мешки под глазами и пр.), чистит зубы, причесывает остатки седых волос. Затем подходит к письменному столу, включает компьютер и в течение получаса сочиняет несколько (не менее пяти) стихотворений. Стихи тут же размещает в Фейсбуке, после чего возвращается в ванную и там, жадно вглядываясь в зеркало, произносит наконец свою будущую речь нобелевского лауреата".

Владимир Рафеенко. Долгота дней. – Х.: Фабула, 2017

3__06

Ця книжка – по суті, донецька хроніка передвоєнного, а також воєнного часу, що складається з двох частин. У романі – це історія університетського професора, який "работать философом при бандитах не мог и не хотел", оскільки "Украину любил, пусть и несколько осторожно, а вот русского мира откровенно опасался, как всякий неглупый человек, к тому же и сын репрессированного". Що ж до другої частини донецького епосу, то це добірка новел, написаних головним героєм роману. Саме у цих свідоцтвах часу, в яких абсурд перемішаний з місцевими трагедіями, більшою мірою відображена та непевна межа, що розділяла два періоди – довоєнний і воєнний – у рідному місті автора.

Донецьк тут названий "містом Z", а умови, в яких доводиться перебувати героєві, який спочатку виїхав до Києва, а потім повернувся, схожі на фронтові новини будь-якого окупованого пункту. "Поиск еды и питья, отсутствие работы и безопасности, – наздоганяють його новини з попереднього, романного розділу. – Боевики на улицах города, российские СМИ в мозгах. Поговорить не с кем. И лучше ни с кем даже и не говорить". Реалізм новел тут заступає казкову метафізику роману, і якщо на його початку гуманітарна допомога для донеччан виявилася пасткою, і мешканців почали винищували жуки-прибульці, то в новелах все значно прозаїчніше. Так, герою-фотографу однієї з них треба працювати, знайома загинула під обстрілом, але життя після цього не закінчується. Автор роману взагалі впевнений, що його книжка не лише про війну. Вона про людей, які виявилися в її заручниках ще за мирного часу. Вона про Україну, до складу якої входить Донбас, про що не слід забувати. Нарешті, роман з новелами Рафєєнка – про життя, яке за будь-якого часу перемагає смерть. Особливо, якщо його художньо зафіксувати для того, хто вижив.

Василь Махно. Куры не летают. – Х.: Фолио, 2017

4__05

Так само, як у попередній, дебютній (прозовій) збірці тернопільського автора, що віддавна мешкає в Нью-Йорку, тексти цієї книжки не дуже вибагливі, називаючись "екзистенційними". Це коли будь-де пишуть про те, що відбувалося за різних часів і на різних континентах, але подумки знаходячись завжди вдома, у рідному селі, де листоноша їде ровером, защепнувши холошу прищіпкою для білизни. Кури, звісно, тут не літають, вони продаються в буфети, і саме "гриль". Утім, так само незвичне у новій книжці Василя Махна вже те, що тернопільський поет загомонів російською мовою, будучи перекладений харківськими видавцями. Добре це чи погано? Мабуть, добре, оскільки аудиторія його читачів, сподіваємося, збільшиться. Що ж до незвичності, то раніше це був "поет у Нью-Йорку", куди, нагадаємо, автор переїхав у 1990-х, і саме американські його враження допомагали нам глибше осягнути буття нашої тамтешньої діаспори. "Знаєте, я міг би мешкати в Празі або Нiмеччині, а сестра кличе в Україну, але я нiде не зможу побороти самотність, тільки у Нью-Йорку її майже не відчуваєш", – звірялися герої прози Махна. Тепер інакше, вони мандрують Європою разом з автором, який розкривається перед нами ще й з цього геопоетичного боку.

Надія Мориквас. Де мій брат? – Л.: Піраміда, 2017

5__05

У цьому італійсько-львівському романі чимало про кохання й коханців, ціни й звички, меню ресторанів і асортимент крамничок, але, крім цього, багато уваги приділено "духовній" компаративістиці. Тобто порівнянню не цін, а почуттів, що виникають в чужих екзотичних краях. Що ж до українських братів-заробітчан, то в Італії, як нагадує героїня роману, з них глузують. Мовляв, "здобули незалежність, пережили революцію, а самі пішли у найми", а ще, кажуть, додав перцю президент Кучма, заявивши, що "на заробітки в Італію продаються тільки повії". Натомість наша героїня поїхала сюди, як сама свідчить, "не задля розкоші записувати нові враження до свого блокноту, а з величезної потреби провітрити ауру і відремонтувати стелю над головою". Що ж до "розпачливої" назви самого роману "Де мій брат?", яка навертає на думку про біблійну історію Каїна та Авеля, то мова наразі усього лише про пошук рідної душі у сьогоднішньому прагматичному світі. Звісно, всі дороги ведуть до Риму, але деякі з них приводять до рідної домівки, з її близьким колом друзів і приятелів. Як, власне, й трапилось з героями усіх цих "мандрівних" творів.

Источник:

"Сегодня"

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...