Вермахт, Франц Йосиф і ковбаса по два двадцять – 5 ретророманів, які варто прочитати (укр.)

Згадуючи минуле, ми наближаємося до нього з усією ясністю подальшої долі. Як було, що буде, чому не сталося – про це нині пишуть у ретророманах, знаходячи відповідь у сільських апокрифах і міських легендах. І лише через те, що слова розкидані навіть не світами, а районними бібліотеками, куди ніхто не ходить, і книжковими ятками, яких негусто, ми ніяк не зберемо докупи домову книгу свого роду.

Петро Лущик. Мій друг Франц Йосиф. – Х.: Фоліо

Деоккупация юга страны – как украинские военные отвоевывают территории

Запрет на передвижение по стране для военнообязанных – все детали

Ракетные удары по мирным украинским городам - июль 2022

Ядерный терроризм россии

Автор цієї книжки Петро Лущик — український письменник, неодноразовий лауреат Міжнародного літературного конкурсу "Коронація слова". Основною темою його творів є українська історія. За сюжетом його нового роману, надворі 1855 рік, самий розпал Кримської війни. Союзні держави воюють з Росією, проте молодому цісарю Францу Йосифу І якимось чином удається зберігати нейтралітет. Та під час поїздки імперією він дізнається, що у Львові на нього готується замах. Хто бажає йому смерті? Союзні держави чи Росія? Чи, може, поляки з українцями?..Щоб розв’язати це питання, до Львова прибуває столичний ловелас і дамський підлесник Максиміліан Рутецький, який має українське коріння. Та чи вдасться йому розплутати складний клубок інтриг, знайти замовників і врятувати Франца Йосифа?.. Про це читайте у новому романі Петра Лущика.

Варвара Жукова. Свідок. – К.: Дуліби

У назві цього роману про альтернативну історію України з 1920-х по 1960-ті роки, причаївся і "Видок" Люка Бессона, і "Свідок" з "поганим" Томом Крузом. Справи колишніх представників української радянської літератури в ньому також кепські. Її герої святкують Жовтень і вітають війська Вермахту, пишуть доноси і створюють дисидентські поеми, з яких випливає, що скоро всім нам буде непереливки. Їм-то добре, вони німців люблять. Але посеред всієї цієї вакханалії, яка іноді нагадує одіозний фільм "Нічний портьє", принишкли ті, що плекають акт розплати за "безцільно прожиті роки" в соціалістичному раю. З одного боку, згадуються Тичина і Хвильовий, Куліш і Дніпровський, Любченко і Домонтович, а також загадковий поет Володимир Свідзінський, який нібито згорів при евакуації, і всі вони начебто живуть в літературній комуні типовими обивательськими пристрастями. Але, з другого боку, хтось же з них, зацілілих у м’ясорубці Розстріляного відродження, був учасником З’їзду письменників, який відбувся за німців у Харкові 1942 року?

Артуро Перес-Реверте. Фалько. – Х.: Фабула

Як і сам герой, цей роман теж маскується – під шпигунський трилер і історичні пригоди, але під жанровою маскою ховається драматична історія про зраду і честь. Лоренсо Фалько, агент розвідувальної служби, працює всередині країни і за кордоном, його відправляють на найскладніші завдання, він може виплутатися з найважчих ситуацій. На цей раз Фалько потрібно замаскуватися і під вигаданим ім'ям увійти в довіру до представників ворожого табору, щоб визволити з полону важливу осрбу, в долі якої зацікавлені не тільки в Іспанії. Утім, здається, нема на світі такого завдання, з яким би не впорався наш герой цієї шпигунської трилогії іспанського журналіста, письменника і колишнього військового кореспондента Артуро Переса-Реверте. Чи упорається він цього разу, чи виконає черговий наказ і вибереться із чергової халепи? А поповнивши свій донжуанський список, чи зрозуміє, що нарешті зустрів свою жінку? "Фалько згорнув план і сховав його в кишені куртки, що висіла на спинці стільця. — Заперечень немає? — Віднині ти нестимеш відповідальність за хід операції,— відповів Монтеро. — Такими є накази керівництва. — Забудь про накази. Я — звичайний координатор. Усю попередню роботу зробили ви. — Ти теж братимеш участь у штурмі? Зайдеш до в’язниці? — Поки що не знаю".

Ирина Лобусова. Копи Хаджибейского лимана. – Х.: Фолио

За часом, який давно минув і живе у черговому ретроромані одеської ярмарки – це кінець 1920-х років, коли по всій країні панували розруха, голод, натовпи безпритульних. Одеса не була винятком – безпритульні буквально окупували її вулиці. Їм невідомі жалість і співчуття – вони можуть зрізати гаманець не тільки у непмана, але й забрати останні гроші у жебрака. Городяни бояться їх і намагаються обходити стороною. І раптом відбувається незрозуміле і страшне – безпритульні пацани починають зникати. Когось знаходять мертвим, когось взагалі не знаходять... Мертві не можуть нічого розповісти, але їх страшна смерть говорить багато про що... Але ще більше промовляє зі сторінок роману сама епоха, описана, наче в одеських класиків зовсім іншого, не такого "страшного" жанру. "Финдиректор Одесского мыловаренного завода Пал Кузьмич распахнул дверь канцелярии и выпустил наружу застоявшийся, спертый воздух. Служебные помещения проветривались редко — из-за панического страха Павла Кузьмича, больше всего на свете боявшегося сквозняков, фининспекций и незапланированных посетителей".

Сергій Батурин. Шизгара. – К.: Нора-друк

Незвичні у цьому "романі-ностальжі" навіть не прейскурант, асортимент і меню епохи – товарів, продуктів та їдла-питва часу бровастого генсека Брежнєва. Саме на цьому галантерейно-кулінарному тлі відбувається історія кохання в романі, приперчене "київськими" подробицями молодечого життя – бобіни-магнітофони, лавочки-гітари, сексу-в Радянському Союзі-не було. Головне, що автор чи не вперше у нашій літературі звертається до 1970-х, які у нас чомусь звикли не помічати – мова повсюди лише про грімкі 60-ті, які через це й тягнуться без кінця й завершення. Але ж було на радянському Марсі ще й тихеньке малоросійське життя. Джинси в спекулянтів, тричі перезаписана музика, інша "солодка" буденщина. "В кондитерському відділі – цукерки (шоколадні ще були), але торт зазвичай – лише бісквітний… У хлібному – нормально: булки, батони, паляниці, "кирпичики" (саме так, ніякі не цеглинки), калачі-хали й рогалики, сайки й "городські", український та "московський"… А от "жулік" – смачна житня булка з родзинками — геть зник ще наприкінці шістдесятих". Цікаво ж, що увесь цей ностальгічний крам знову виринає на поверхню історії вже у таких ось "самописних" хроніках того "ностальгійного" часу.