Ігор Бондар-Терещенко

Поет, драматург, літературознавець, арт-критик

Везуть тіла, рятують душу – 5 книг про недовіру до власної еліти

мнения

26 Февраля 2018, 12:45

У всіх книжках цього огляду так чи інакше мова про ідентичність – країн і героїв, царів і художників, чоловіків і дружин. Вписування відомих фактів в контекст епохи, осмислення їх крізь призму часу, а не черговий ідеології – ось де заховано ключ до подолання труднощів на шляху до чергового пізнання того, "хто ми", "звідки", "куди ідемо".

Гіларі Мантел. Везіть тіла. – Х.: Фабула, 2018

1__01.

У цьому романі його головному героєві дісталася невдячна роль. І це нагадує набагато пізніші тоталітарні часи, коли негласне правило "немає людини – немає проблеми" панувало серед представників влади. І хоча порівнювати Томаса Кромвеля зі Сталіним – невдячне заняття, але саме ліквідацією людини-проблеми довелося йому займатися в цьому епохальному романі. Його авторці взагалі довелося буквально "витягувати" цього героя з суцільного павутиння чуток, недомовок і інсинуацій, якими славилися його часи. Але ж починалася історія правління короля Генріха VIII Тюдора, якому вірою і правдою служив Кромвель, з кохання, як і більшість благих намірів. Анна Болейн – ось чиє серце він прагнув завоювати, жертвуючи при цьому репутацією, відрікаючись від церкви, плетучи інтриги і здійснюючи злочини. Але як це часто буває, дуже скоро кохана жінка, будучи досягнутою, переросла свого господаря. Анна виявилася талановитим політиком, свавільною правителькою, яка дратувала монарха, залишаючи його в тіні перед друзями і союзниками. І навіть ті недовгі тижні, описані в романі, за яких Кромвелю було доручено вбити цю жінку, виявилися історією не її марнославного чоловіка, який намагався прославиться у віках, а історією становлення її ката.

Володимир Потульницький. Корона та ціна: Історіософія династичної історії Центральної та Східної Європи IX-XVIII ст. – Л.: Наутілус, 2018

2__01.

Специфіка розкриття "білих плям" історії проявляється вже в самому підході до проблеми, розв’язаної в цьому актуальному дослідженні. Справа в тому, як переконаний автор, що успішна інтеграція української історії в світову може відбутися тільки на основі створення першої української версії всесвітньої історії. Причому, написаної не на основі фактографії, а па підставі так званого "історіософського" підходу. Курс якого, до речі, автор після 60-річної (радянського) перерви відновив у Львівському університеті.

У чому ж суть нового підходу, зокрема, до династичної історії Центральної та Східної Європи ІХ-ХVІІІ століть, якому присвячена ця книга? Вписування відомих фактів в контекст епохи, осмислення їх крізь призму часу, а не черговий ідеології – ось де заховано ключ до подолання труднощів на шляху до чергового пізнання того, "як було". Так, наприклад, автор упевнений, що хибою "державного менеджменту" за стародавніх часів було "запрошення на правління варягів", які, в свою чергу, "були й залишаються проблемою недовіри до власної еліти та її професійної й державницької спроможності". Загалом книга сповнена цікавими фактами, моментами, роздумами на тему державності, підкріпленими аналізом історії України давніх часів. Королі та шляхта, гетьмани і папи, козаки й царі – в епоху Київської Русі і Богдана Хмельницького, імперії Габсбургів і Московського князівства, що складаються в строкату династичну мозаїку – усе це вельми цікаве чтиво і панацея на історичне невігластво.

Євген Лакінський. Мій Квебек. – К.: Нора-Друк, 2018

3_.

Так уже склалося, що відразу після закінчення інституту 22-річний автор-герой цієї незвичайної книги вирішує емігрувати з рідної Одеси в Канаду, і опиняється у зовсім іншому світі – ставлення до життя, людей, власних мрій та планів. Квебек, описаний ним – це цілий всесвіт нових смислів і бажань, які вдалося втілити в реальність лише дізнавшись (і описавши), як усе це працює. "Край з унікальною культурою і менталітетом. Край із власною історією і фольклором. І, звісно ж, із власною ідентичністю, – повідомляє автор. – Він відрізняється як від Франції, так і від решти Канади". Тож нас чекають не туристичні пригоди, а щира, з одеським гумором, розповідь про історію краю, культурні традиції, кухню і музику, кіно і звички, а також труднощі, проблеми і, звичайно ж, радощі нового життя. Виявилося, що головне – не забувати про мету, поставлену перед собою, і те, ким ти є насправді.

"Коли від кінця 1980-х до Монреаля почали іммігрувати "радянські люди" різних національностей, то багато хто з них осідав біля "наших, російськомовних" – зокрема й у Кот-Сен-Люк, – дізнаємося ми від автора. – Тож багато російськомовних живуть тепер на англомовному заході Монреаля. І в автобусі часто чуєш російську. Але, повторюся, там "Вавилон", у доброму сенсі слова. Є ямаїканці, є латинос, є неросійськомовні євреї, є китайці і в’єтнамці, є навіть автентичні шотландці з англосаксами".

Нина Воронель. Былое и дамы. – Х.: Фолио, 2018

4__02.

За сюжетом цього роману, докторантка американського університету, пише книгу про найблискучішу жінку Європи XIX століття, а саме – Лу Андреас фон Саломе, в чиї тенета потрапило багато видатних чоловіків тієї епохи – Ніцше, Вагнер, Пауль Реє. Друга неординарна дама того часу була Мальвіда фон Мейзенбуг, а третя – Елізабет Ніцше (молодша сестри Фрідріха Ніцше). Історії цих трьох жінок були нерозривно пов'язані з життям і долею видатних чоловіків того періоду: Олександра Герцена, Миколи Огарьова, Ріхарда Вагнера, Ромена Роллана, Михайла Бакуніна, Фрідріха Ніцше, Зигмунда Фрейда.

Перегукуючись назвою з герценівською мемуарною хронікою "Минуле і думи", роман відомої авторки переносить нас у той самий час, в ті ж обставини і середовище, знайомить ближче  з найяскравішими особистостями, а також методами їх "обробки" жінками. "Лу покосилась через его плечо и с удивлением обнаружила, что он читает книгу на русском языке. – Что вы читаете? – невольно вырвалось у нее. – "Анну Каренину" Льва Толстого, – не отрываясь от книги, ответил сосед. – Это так увлекательно? – А вы что, не читали? – парень вперые поднял глаза на соседку. – И случилось обычное. – взгляд его застыл, как у рыбы, попавшейся на крючок. – Вы говорите по-русски? Как же вы тогда "Анну Каренину" не читали?"

Віта Сусак. Олекса Грищенко. Динамоколір. – К.: Родовід, 2017

5__01.

Важливість цієї книжки полягає у незайвій згадці про те, що без минулого немає майбуття. А в минулому світові бренди в культурі розповсюджувалися у всіх географічних напрямках, тож не дивно, що творчість художника, про якого розповідає відома львівська авторка,  була пов’язана з Україною, Росією і Францією. За доби експериментів у мистецтві 1910-х років він розробив власний мистецький напрямок – Динамоколір, базований на поєднанні принципів кубізму і формальної мови ікони. Так само варто згадати про ще один "інтернаціональний" момент, в якому завжди губилася першість українського акценту. Коли в пореволюційній Москві відкрили Музей живописної культури (1919-1929), згаданий "динамоколір" Грищенка експонувався поруч з експресіонізмом Кандинського і супрематизмом Малевича, що свідчило про діалог "на рівних". Що сталося у житті метра після того, як він залишив Москву у 1919, опинився в Константинополі, далі – в Греції, після чого дістався до Парижа і осів у Франції – про це можна дізнатися з цієї розкішної книги-альбому. Не кажучи вже про те, щоб, нарешті, усвідомити, яке значення мали легендарні українські художники-емігранти не лише для світового "інтернаціонального" мистецтва, але й для рідної культури.

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...