Як вилізти нагору: 5 книжок про людей і політиків

Шляхів потрапити в крісло, а чи до корита література знає чимало. Це і класичні сюжети, і експериментальна проза, і альтернативного історія про шляхи нагору. Як саме вони стають манівцями, а то й тупиками не лише в життєвому, але навіть сюжетному сенсі – у книжках цього передзимового огляду.

Майкл Доббс. Картковий будинок. – К.: КМ-Букс, 2016

Автор цієї книги – екс-радник Маргарет Тетчер і член палати лордів, який не лише розуміється на виборчій стратегії, але й знає всі на входи-виходи у Вестмінстерському палаці, а також тамтешні підводні течії, таємниці і секрети. Зрозуміло, що все це акуратно перекочувало в "Картковий будинок" Майкла Доббса, і не помітити такі речі просто неможливо. Ні, викладена історія зльоту головного героя на мильній піні інтриг у цьому міжнародному бестселері не настільки відверта та різка. Все-таки, погодьмося, Англія, це американська екранізація грішить "вільним" перекладом мовою гангстерів, ще й реальні дівчата з "Pussy Riot" намагаються нею на прийомі в Путіна спілкуватися. Ну, а в контексті нещодавніх виборів у США роман англійського прозаїка, в якому розкриваються методи приходу до влади, більш ніж актуальний. Так, наприклад, один з російських депутатів визнав, що будував за таким самим принципом свою виборчу діяльність, а Барак Обама жартома побажав, щоб саме так працювали у Вашингтоні, назвавши головного героя – опонента президента США – "хлопцем, якому багато що вдається". При цьому і згадані "принципи", і те що "вдається" – у героїв роману це зазвичай Підступи, стеження, збирання компромату на конкурентів. Утім, найголовніше в "Картковому будинку" все-таки не політика, а драма стосунків, закамуфльованих під конфлікт поколінь. Які у консервативному суспільстві не дуже-то й різняться за жагою до життя, чи пак до влади. І всьому дійству автор роману знаходить відповідну чи то метафоричну а чи відверто публічну характеристику. Так, усмішка головного героя "нагадує ручку урни для попелу", а ціна в героїні, яку вона заплатила за успіх – це "домагання від низеньких чоловіків у вогненно-червоних підтяжках".

Володимир Єшкілє в. Місто термітів. – Х. : Ранок : Фабула, 2016

У цьому збірнику краєзнавчих апокрифів Володимир Єшкілєв перевтілюється в юного розенкрейцера Северина Уліса Солтиса, мовить від імені сивобородого талмудиста Шимона Бар Йохая і діє під личиною імператорських шпигунів Сунь Дунпо і Чень Шидао зі старокитайської історії. Загалом більшість текстів, що складають цю збірку це своєрідна "Книга українського масона", чи пак спроба розглянути традиції вільних мулярів у мерехтінні місцевих легенд. Так само це сакральна географія і метафізичне краєзнавство Галичини в історично-міфологічному контексті, тобто ще за часу, коли "міськком партії твердо визначив, що вампірів бути не може, бо вовкулаки і марксизм-ленінізм несумісними". У цій строкатій прозі проблема вампірів і дирижаблів як шпигунського зброї мирно уживається із побутовими труднощами місцевих заколотників духу. А як інакше назвати цю романтику доморощених революціонерів? Іноді вона зветься ложею "Золота зоря Мемфіса", "Герман і золота черепаха" або "Істинний ашлар Озіріса". "Назвіть ложу просто "Ха", порадив Солтис, не роздумуючи ані хвилини". Утім, смішними ці одкровення у текстах івано-франківського філософа аж ніяк не видаються. Зрештою, за минулі десятиліття прозовий доробок "сірого кардинала" сучасної української літератури, як прийнято в сучукрліті називати Володимира Єшкілєва, суттєво змінився – від герметичних екзерсисів до популярної белетристики.

Сергій Батурин. Вакансія для диктатора. – Л.: Кальварія, 2015

У цьому романі нам пропонують чергову модель не соціальної, а політичної утопії. Наше кримінальне майбуття в сучасній літературі починалося, якщо згадаємо, путчем в карнавальних "Рекреаціях" Андруховича і його наслідками в месницькому епосі "Я, зомбі" Кононовича, продовжувалося бойовиками Кокотюхи, Вільчинського і Положія, а вже завершилося все "Охоронцем" розглядуваного тут автора, який у недалекому 2001 році  став лауреатом "Коронації слова". Ясна річ, що – третьої премії, адже доба буремних 90-х вже проминула, і на часі були інші геополітичні способи співіснування з реальністю. Але, як то кажуть, якщо ви не йдете геть від Росії, вона іде до вас, що підтвердили не лише останні в часі події, передбачені допіру Хвильовим, але також згадана книжка Сергія Баурина. Знов-таки, "без Еспанії" і "не для дітей", тобто уникаючи згадки про того, хто захопив Крим, довів країну до межі квасного патріотизму і зруйнував міф про Третій Рим. Тим не менш, реалії у "Вакансії для диктатора" цілком упізнавані. Прізвища перших осіб, ясна річ, переінакшені, навіть загальновідомі топоніми – так само, і Красива площа в столиці донедавна нашої Родіни бачить своїх знайомих героїв з новими іменами.

Грегор і Девід Робертс. Тінь гори. – К.: КМ: БУКС, 2016

З виходом цього роману популярна бомбейська сага триває. Після епічного "Шантарама" – міжнародного бестселера про безжурного їздця, що колесив Бомбеєм – новий роман "Тінь гори" Грегорі Девіда Робертса можна читати з будь-якої сторінки. По-перше, їх тут цілих вісімсот, по-друге, це ж продовження історії Ліна на прізвисько Шантарам! Так-так, того самого, що втік з австралійської в'язниці суворого режиму і став в Індії фальшивомонетником і контрабандистом. Крім того, історія самого автора, якого навперебій порівнюють з Хемінгуеєм, Мелвілом і Томом Вулфом, від самого початку інтригувала своєї автобіографічністю. І недаремно вважають, що Робертс заново відкрив нам Індію, як у свій час Лоуренс Даррел – Олександрію, згаданий Мелвіл – південні моря, а Торо – всього лише озеро Уолден, але зате яке. Інакше кажучи, автор роману в черговий раз ввів Індію в коло вічних тем світової літератури. До речі, щодо автобіографічності роману сам Робертс не згоден. "Одні епізоди я беру з мого життя і описую майже без змін, – уточнює він, – другі вигадую, нехай навіть на основі власного досвіду. Для мене не має великого значення, наскільки мої книжки правдиві фактично; важливіше інша правда – психологічна. Я радію, коли мене запитують, як поживає Карла або як я запам'ятав всі ці розмови – розмови, на створення яких у мене пішло стільки років".

Атул Ґаванді. Бути смертним. Що важливо наприкінці життя. – Х.: Віват, 2016

Тим часом, навіть видершись нагору, дехто таки замислюється над дорогою вниз. Тож, вже ставши відомим лікарем, автор цієї книжки з подивом згадує, що в його медичних підручниках майже нічого не писали про старіння, хвороби чи смерть. Його не вчили, як відбувається цей процес, як люди переживають кінець життя і як це впливає на того, хто поруч. Адже на думку професорів, метою медичної освіти було навчити тому, як рятувати життя людей, а не займатися їх смертю. І тут на допомогу студентам прийшла література. І, зокрема, "Смерть Івана Ілліча" Льва Толстого, чи не єдиного тексту з корпусу світової літератури, в якому розповідалося про те, що насправді відчуває вмираючий. Якщо пригадуєте, найприкріше для Івана Ілліча було те, що ніхто не жалів його так, як йому хотілося, щоб його жаліли: "Івану Іллічу іноді, після довгих страждань, найбільше хотілося, хоч як соромно було зізнатися в цьому,- хотілося, щоб його, як дитя хворе, пожалів би хто-небудь; йому хотілося, щоб його приголубили, поцілували, поплакали над ним, як пестять і втішають дітей". Ось чому тема цієї книжки – як гідно піти у вічність? Як людині, його сім'ї і лікарям підготуватися до неї, подбавши про неминучий кінець? І мова в даному випадку – про життя старих людей, що мають родину, але перебувають у будинку престарілих, або прикутих до ліжка. А також про те, що означає бути створіннями, які старіють і вмирають. Ну, і про те, чи йдуть наші уявлення про власну смертність врозріз із реальністю.