Ігор Бондар-Терещенко

Поет, драматург, літературознавець, арт-критик

Зірки і богині: топ-5 "жіночого" чтива

мнения

26 Сентября 2016, 15:17

Майже у всіх книжках цього огляду перед ведуть жінки, а якщо не ведуть, то принаймні спонукають до дії. Справжні зірки долі, богині життя і застілля, берегині нашого з вами спокою, добробуту, честі. При цьому великої різниці в тому, як саме вони являються нам у цій прозі, здається, немає.

Кларісе Ліспектор. Час зірки. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016

1___05

Напевно, найточніше про стиль та стилістику цієї авторки свого часу висловився відомий американський перекладач Григорій Рабаса. "Я був вражений зустріччю з рідкісною жінкою, – вигукував він, – яка виглядає, як Марлен Дітріх, а пише, як Вірджинія Вульф!"

Хай там як, але стиль письма Ліспектор – справді легкий, нехитрий і, звичайно ж, пристрасний. Утім, усе це, можливо, лише в українському перекладі, за що маємо дякувати перекладачу. Бо це не "містечкова" проза Бруно Шульца або Йозефа Рота – п’янка, екзотична і безумовно "колоритна" – хоч би які близькі були родинні зв'язки цих авторів з українськими корінням, а цілком "міська" і навіть "європейська". (У 1940-х роках Ліспектор мешкала в Європі).

Насправді, це історія непримітної друкарки, "дівчини з південного сходу", розказана від імені юнака, який єдиний не помічає її ущербності, готовий дарувати їй квіти, парфуми і слова. Свінг його летючого стилю перетворює героїню снів у джазову "дівчину з Іпанеми" у виконанні легендарного Стена Ґетца (Станіслава Гаєцького, видатного американського джазового музиканта українського походження) і "кінематографічну" Амелі, яка безтурботно посміхається всім на вулиці, оскільки її все одно ніхто не помічає.

Михайло Юдовський. Богиня. – Х.: Фабула, 2016. – 256 с.

2__04

У цій книжці українського прозаїка, поета та популярного блогера, який мешкає в Німеччині, зібрані оповідання різних років та повість-притча "Історія однієї мавпи". Варто, мабуть, нагадати, що, крім просторів Інтернету, цю прозу – повну щирого гумору, побутової психології і відвертої, але м'якої сатири на наші з вами слабкості – знають у Києві, люблять в Одесі, а видали, нарешті, в Харкові. Це до того, що всілякі натяки на стиль Сергія Довлатова, підхоплений Олександром Генісом і синкопованим "гаріками" Ігоря Губермана тут будуть нехай навіть доречні, але не зовсім точні в пошуках жанрової "чистоти". "Ніхто не прив’язується до людей сильніше, ніж зубні лікарі та адвокати, – заводить він звично про малознані, але на диво знайомі реалії. – До людини, точніше сказати, до клієнта, вони приростають, наче кліщ до місця укусу. Втім, зубні лікарі якщо не безкорисливiшi, то відданішi. Адвокат любитиме вас, поки не роздягне до нитки. Як тільки з вас опаде останній клапоть одягу, його інтерес до вас миттєво вивітриться". Все це, немов у міському романсі – не варто питання про те, чи буде це читатися (і носитися – в повітрі, і взагалі), оскільки все це, безумовно, варто читати. Хоча б для того, щоб переконатися, що, навіть виїжджаючи далеко, ми як і раніше, беремо з собою самих себе, і який-небудь "Стьопа Мужеракі, напівгрек-напівнімець, перенесений з казахських степів на рейнські береги", можливо, чекає на вас за рогом вашого будинку, та тільки ви його не помічаєте.

Марина Смагіна. Волковиці. – К.: КМ-Букс, 2016

3__.

Здавалося, писати сьогодні захоплююче фентезі, не наслідуючи найкращі зразки цього жанру на кшталт творів Джоан Роулінг, Джона Толкіна чи Джорджа Мартіна, майже неможливо. І тим не менш, талановитій авторці з Херсону в її дебютному романі, що переміг на цьогорічному конкурсі "Коронація слова" це якнайкраще вдалося. У принципі, "фольклорними" стежками народної традиції нещодавно вже пройшлися і Таня Малярчук з її "Звірословом", і Руслана з її "Дикими танцями", запозиченими з гуцульської культури. Утім, у "Волковицях" все інакше. З одного боку, тут так само воскресає давня карпатська магія, помножена на українську демонологією з міфологією вкупі. Але у тому-то й річ, що, бачене ніби як збоку, а не з буденного, прикладного і дидактичного нутра цього явища – фольклорного твору в обрамленні сучасних письменницьких технік – історія про гуцульське село, яке не знайдеш на жодній мапі, бачиться справді чарівною, зачарованою, майже чаклунською. Власне, й за самим сюжетом, коли юна студентка потрапляє в сиву давнину історії роду, розплутуючи магічний клубок прокляття і прадавніх чар, сучасне стикається з минулим у всій його "фольклорній" красі. Коли "події збігаються та переплітаються, утворюючи дивний візерунок на полотні часу".

Пол Каланіті. Коли подих стає повітрям. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016.

4____01

…На самому початку цієї неймовірної книжки-сповіді автор передмови згадує, як вперше і востаннє – немов би вчора! – бачив людину, яка її написала. "Ми зустрілись у Стенфорді, одного незабутнього дня на початку лютого 2014 року, – дізнаємося ми подробиці цієї зустрічі. – Він саме опублікував у "New York Times" статтю під заголовком "Скільки часу мені лишилось?" — матеріал, який викликав бурхливий відгук у читачів".

Тож несподіваною ця історія стала і для автора книжки, і для автора передмови, який насправді запізнався з колегою лише після його смерті. Утім, навряд чи був несподіваним діагноз, що спіткав тридцятип’ятирічного лікаря на його робочому, мовити б, місці. Адже він, довгий час пропрацювавши в галузі нейрохірургії, знав, що його чекає. Скоріше за все – і про це не йдеться у книжці, а лише припускається у передмові – спрацював закон викривленої карми, наче наснився чужий сон, або дався взнаки життєвий урок, що нарешті вистрілив страшним словом "рак".

"У моїй пам’яті знову постає ця картина: сонце пробивається крізь дерево магнолії за вікнами мого офісу і осяває все: Пол сидить навпроти, його прекрасні руки все ще прекрасні, його борода пророка все ще густа, його карі очі уважно дивляться на мене, – знов пригадується передмова. – У моїй пам’яті ця картина така виразна, наче написана рукою Вермеєра, така чітка, наче зафіксована камерою-обскурою. Я пригадую, як подумав: "Це треба запам’ятати", тому що цей відбиток на моїй сітківці був безцінним. І ще тому, що діагноз Пола допоміг мені усвідомити не лише його смертність, але й свою власну".

Ася Казанцева. В Інтернеті хтось помиляється! – Х.: Віват, 2016

5_

Питання, підняті в цій захоплюючій книжці, нарешті перекладеної для української читача, не завжди можна винести зі спокійним серцем, Болівар, як відомо, взагалі не виносить більше двох, а тут такі! "ВІЛ не призводить до СНІДУ?" "М'ясо шкідливо для здоров'я?" "Хто вбив Бембі?" До речі, про те, хто кого може винести двічі. Холівар – від англ. holy war, священна війна, – це гаряча і безглузда дискусія в Інтернеті, в якій, як правило, всі залишаються при своїй думці, і саме вони заповнюють розділи цієї книжки. Медичні холівари, наукові, і холівари про життя. Наприклад, "чи пропаганда зробить вашого сина геєм?" Погодьтеся, це буле набагато сильніше, як сказав поет, і "Фауста", і, додамо, фаустпатрона з Ільфа з Петровим – про те, що "чи ви єврей, і коли у продажу з'явиться рослинна олія".

До речі, щодо хімії. Наприклад, авторка пише, що популярний при лікуванні грипу оцилококцінум – це всоте, ба навіть у двохсоте розведена маячня, коли на одну частку вихідного розчину припадає 10 часток води. Або, скажімо, такий гомеопатичний препарат, як "Анти-Е", який застосовується для лікування алкоголізму і похмілля. Насправді ж він, виявляється, "містить суміш спиртового розчину, тисячу разів розведеного водою у співвідношенні 1 до 99, нормального спирту і води". Навіть збовтувати, друзі, не треба – все одно не допоможе.

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...