Символ стойкости и надежности: 115 лет зданию Национального банка Украины (укр)

У Києві є чимало пам’яток архітектури. Поява кожної із них починалася з ідеї та розробки проєкту. Буває так, що обговорення архітектурних проєктів триває довше, ніж будівництво будівлі. Але саме ці дискусії визначають їхню подальшу долю. Частково це пояснює, чому одні будівлі не витримують випробування часом, а інші стають окрасою, візитівкою та тішать око кількох поколінь киян та гостей столиці. До таких неповторних архітектурних об’єктів Києва, що загартовані буремними історичними часами, належить будівля Національного банку України на Інститутській, 9, якій 1 серпня 2020 року виповнилося 115 років.

Будівля НБУ була свідком того, як Київ з провінційного міста перетворився на фінансовий центр, в якому з’являлися нові підприємства, навчальні заклади, а також залізничне транспортне сполучення. Завдяки цьому дедалі більше людей приїздили до Києва. Станом на 1897 рік кількість жителів становила понад 247 тисяч осіб. Київ став третім за кількістю населення містом Російської імперії.

Стіни будівлі НБУ також пам’ятають, як у ній працювали відомі економісти кінця ХІХ – початку ХХ століття, серед яких М. Бунге, Г. Афанасьєв, І. Вернадький, М. Туган-Барановський, Д. Піхна, А. Антонович, К. Гаттенбергер, М. Яснопольський та інші. Ідеї згаданих економістів загалом зводилися до якісної трансформації банківського сектору, завдяки чому він зміг відповідати новим потребам ринкового господарства в Україні.

Саме в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття ухвалювались рішення, які визначали особливості діяльності створених банків та заклали фундамент, не лише будівлі НБУ, але й банківської системи на теренах України. Увага до цього історичного періоду дозволить зрозуміти, яке місце посідала Київська контора Державного банку в банківській системі початку ХХ сторіччя.

Становлення банківської системи на теренах України було спрямованою політикою міністерства фінансів Російської імперії. Свідченням цього є імператорські укази про відкриття контор Державного Комерційного банку в Одесі 1819 року (виконання функцій з 1823 року). Потім були створені Київська (указом від 24 травня 1839 року) та Харківська (указом від 10 березня 1843 року) контори. Останньою, 1852 року, була відкрита контора Державного комерційного банку в Полтаві. До 1861 року розвиток мережі банківських контор стримувався через кріпацтво, яке гальмувало розвиток сільського господарства та промисловості. Після селянської реформи 1861 року було створено передумови для розвитку товарно-грошових відносин в усіх галузях суспільно-економічного життя, зокрема зріс попит на кредити.

За рік до селянської реформи 1860 року розпочалася реформа банківської системи: реорганізація Позикового банку та Державного Комерційного банку в Державний банк.

До 1870-х років активно створювалися різні банки (комерційні, акціонерні комерційні, акціонерні земельні, земські, міські та сільські банки), формувалась законодавча база функціонування банківської системи. Однак через економічну кризу створення нових банківських установ почало регулюватись та обмежуватись. Навіть після виходу з економічної кризи у 1880 років поява нових фінансово-кредитних установ була рідкісним явищем, якщо порівняти з "банківським бумом" 70–80 років ХІХ століття. Мережа банківських установ зростала завдяки створенню контор та відділень існуючих на той час банків.

Банківська система на теренах України складалася з трьох рівнів. Перший рівень –Державний банк Російської імперії, державні Селянський поземельний і Дворянський земельний банки. Саме заснування Селянського поземельного (1882) та Дворянського земельного (1885) банків стало важливою подією у формуванні банківської системи ринкового типу, оскільки з їхньою появою завершилось становлення іпотечного кредиту.

Другий рівень – банки короткострокового кредиту.

Третій рівень – приватні іпотечні банки.

Кваліфіковані кадри для банків

Для розвитку банківського сектору економіки необхідні були кваліфіковані кадри. З цим завданням на відмінно впорався Київський університет. Важко перебільшити роль професорів Київського університету у становленні банківських установ не лише Києва, але й всієї Російської імперії. Осередком підготовки кваліфікованих кадрів була кафедра політичної економії та статистики. Професори, які викладали, чудово знали не лише теорію банківської справи, але й паралельно працювали у фінансованих установах Києва. Тому вони могли поділитись своїм практичним досвідом зі студентами. Варто згадати кількох з професорів цієї кафедри.

Бунге Микола Християнович (1823–1895) викладав на кафедрі політичної економії й статистики, а згодом – права. Був призначений 1859 року ректором Київського університету, а потім ще двічі обирався на цю посаду.

Це не завадило йому реалізувати себе як фінансиста. Він очолював Київську контору Державного банку, став товаришем міністра фінансів, а у 1881–1885 роках – міністром фінансів Російської імперії.

Григорій Омелянович Афанасьєв (1848–1925) викладав історію в Київському університеті, потім очолив Київську контору Державного банку.

За його ініціативи було розпочате та завершене будівництво нової офісної будівлі для потреб банку.

Іван Васильович Вернадський (1821–1884) – професор кафедри політичної економії і статистики Київського університету.

Відіграв вагому роль у розвитку банківської справи на теренах України. 1868 року очолив Харківську контору Державного банку, а також був обраний головою місцевого товариства взаємного кредиту.

Дмитро Іванович Піхно (1853–1913) – учень професора М. Бунге. 1874 року закінчив Київський університет, з 1885 по 1901 – професор кафедри політичної економії та статистики Київського університету.

Водночас був чиновником з особливих доручень і членом міністерства фінансів Російської імперії (при міністрові М. Бунге) у складі міністерства шляхів сполучень Російської імперії.

Будівництво нових приміщень для банків

Після створення 1860 року Державного банку Одеська, Київська та Харківська контори мали забезпечити потреби ринкового господарства. Враховуючи, що з року в рік проводилося далі більше фінансових операцій, чинні контори Держбанку потребували нових приміщень, оскільки ті, в яких вони знаходились, були тісні та незручні. Починаючи з 1880-х років, у зв’язку з розширенням сфер і масштабів банківських операцій, розпочалося масштабне будівництво спеціальних споруд.

1/7

Для Контори Державного банку в Одесі побудували в 1880–1881 роках нове приміщення за проєктом архітектора В.Ф. Мааса. Нова будівля знаходилась на розі вулиць Поштової та Польської.

Для потреб Харківської контори Державного банку 1897 року розпочали будівництво нової споруди. Проєкт підготували архітектори Р.П. Голеніщев та Ф.І. Шустер. Це була двоповерхова будівля в стилі палаццо флорентійського ренесансу. Проте 1932 року надбудовано ще два поверхи за допомогою вперше застосованого методу нарощування стін під дахом, який підняли потужними домкратами.

Київська контора Державного банку 1905 року переїхала з двоповерхової будівлі в стилі ампір по вулиці Інститутській у нову будівлі зведену поруч за проєктом архітектора О.В. Кобелєва. Будівництво нової споруди тривало три роки. З вулиці Інститутської вона мала два поверхи, а зі сторони внутрішнього двору їх було три. Ще на етапі проведення конкурсу архітектурних проєктів висувалася вимога до розмірів приміщень банку. Архітектори мали створити будівлю, яка б задовольняла потреби банку впродовж не менше 50 років. Проте, коли 1934 року вирішили перенести столицю УРСР з Харкова до Києва, було надбудовано ще два поверхи. Оскільки перенесення столиці та переїзд були несподіваними, то третій та четвертий поверхи добудували в рекордні строки – за вісім з половиною місяців. Рішення про перенесення столиці було ухвалене 22 січня 1934 року, а вже 25 лютого розпочалися будівельні роботи. Отже, на розробку проєкту спорудження двох додаткових поверхів було менше місяця. За таке нелегке завдання взявся архітектор О.В. Кобелєв у співпраці з В.М. Риковим. У Києві застосували метод, апробований в Харкові двома роками раніше, а саме нарощування стін під дахом. Надбудова дозволила збільшити об’єм будівлі з 45 тис м³ до 75 тис м³.

Не меншим випробуванням для будівлі стали події Першої Світової війни, Української революції 1917–1921 років, Другої Світової війни та кінець 80-х – початок 90-х років, особливо після проголошення Незалежності України. Змінювались кордони, політичний курс, але будівля, за весь цей час не змінювала свого призначення. Упродовж 115 років вона залишалася банківською установою.