Геополітичний вибір України

Наближається другий етап виборів президента України. Відсутність конструктивного діалогу між основними політичними силами, експертним середовищем і громадськістю з найбільш актуальних питань подальшого розвитку держави робить передвиборчі перегони беззмістовними. У той же час, через ЗМІ та соціальні мережі кандидатам в президенти адресується безліч питань, які належать до компетенції Уряду або Верховної Ради. Серед них фактично губляться ті, які стосуються прямих повноважень президента – це зовнішня політика і безпека. Вони тісно пов’язані між собою, й тому справедливо відносяться до виключної компетенції глави держави. Між тим 21 квітня ми обиратимемо не просто особу, що матиме кабінет на вулиці Банковій, а того, хто спрямовуватиме зовнішню політику нашої держави в умовах війни і радикальних трансформацій світового устрою. Фактично, мова йде про геополітичний вибір України, а також ті нагальні кроки, які необхідно здійснити у наступні п’ять років.

Сьогодні, як показав перший тур, вже недостатньо просто говорити по майбутнє членство України в ЄС і НАТО. Для більшості виборців, вочевидь, залишилося незрозумілим, у чому перевага включення цих пунктів у Конституцію. Як визнав діючий глава держави, внутрішні комунікації з цього (і не тільки з цього) приводу виявилися провальними. Уважне відслідковування публікацій міжнародних ЗМІ і західних політологічних центрів упродовж останнього року свідчить, що вкрай недостатніми виявилися і комунікації зовнішні. І все це в умовах, коли за порєбріком добре вивчили урок заборони "Russia Today", "Супутника" і Со, й продовжили інформаційну боротьбу проти України і всього цивілізованого світу з новою силою.

У цьому контексті викликає стурбованість й відсутність нових ідей стосовно врегулювання ситуації на Донбасі. Бачення Путіна – вільна економічна зона, автономія і все інше, що необхідно для проекту "Новоросія-2.0". Навіть обіцяє допомогти, разом із ЄС, звичайно. У Москві, безумовно, розраховують і на продовження "нормандського формату", не маючи сумніву, що він дуже скоро перетвориться на механізм тиску на Україну. У Кремлі вже тривалий час наполегливо працюють над "переведенням стрілок" на Україну, яка, начебто, не виконує взяті на себе зобов’язання. У Путіна на столі вже лежить промова зі словами "я же говорил вам, что Украина – это и не государство вовсе" на кшталт нещодавньої заяви про те, що "Россия в американские выборы не вмешивалась" з приводу оприлюднення звіту прокурора Мюллєра. Все, що йому потрібно – це післявиборчій хаос, розгубленість і неспроможність новообраного президента діяти.

Між тим очевидно, що Україні слід повертати суб’єктність у зовнішніх зносинах. Київ має продемонструвати, що цілком спроможний сформулювати власні національні інтереси і рішуче їх відстоювати. Путін розуміє тільки силу – це означає, що новообраному  президенту слід поїхати на КБ "Південне" і перед телекамерами проголосити про початок робіт над ракетною зброєю, яка буде спроможна стримувати Росію від вторгнення, і потурбуватися, щоб ці роботи фінансувались без криміналу і у достатніх обсягах. "Газпром" може припинити транзит – це означає, що необхідно сформулювати перед Європейською комісією вимогу укладення транзитного договору з Брюсселем, а не з Москвою. Слід, нарешті, звернути увагу, що серед ключових гравців на міжнародній арені з’явився Китай – країна, ВВП якої вже через п’ять років перевищить ВВП США, і яка реально має важелі впливу на Росію. Ми можемо і далі робити вигляд, що Китай присутній тільки в РБ ООН, але це не відповідає дійсності. Про це, зокрема, свідчить черговий саміт ЄС-Китай, який відбувся у Брюсселі 9 квітня.

Українські ЗМІ приділили мінімальну увагу цій події. Між тим, йшлося про зустріч керівника Уряду другої економіки світу з лідерами найбільшого ринку у світі, і це вже само по собі визначало важливість як, власне, цього заходу, так і прийнятої на ньому Спільної декларації. Повідомлялося лише, що "у контексті обговорення українського питання ЄС і Китай закликали до повного виконання мінських домовленостей". Добре, що про Україну згадали. Погано, що згадка про Україну містилася у пункті 23 з 24-х, після Ірану (якому приділено найбільше уваги з міжнародних питань), Афганістану, Венесуели, ситуації у Південно-Китайському морі і Африки. Після нас згадували тільки М’янмар.

Спільна декларація є дуже цікавим документом, який доцільно було б ретельно вивчити, враховуючи наявність відносин "вільної торгівлі" між Україною і ЄС. Перш за все, ЄС і Китай домовилися розвивати і зміцнювати "відносини всебічного стратегічного партнерства". Зокрема йдеться про відданість принципам міжнародного права, і "трьом стовпам" ООН. Сторони починають розроблення нового порядку денного співробітництва, який має бути прийнятий наступного року, а також амбіційної інвестиційної угоди ЄС-Китай. А хіба нам не цікаво, що ЄС і КНР вживатимуть спільних заходів по врегулюванню ситуації з глобальним перевиробництвом сталі? І серед найважливіших досягнутих домовленостей – це підтвердження відданості принципам багатосторонньої дипломатії, глобалізації, міжнародної торгівлі з дотриманням правил і принципів СОТ. ЄС і Китай продовжать спільну роботу по реформуванню СОТ, але з метою зміцнення цієї організації, а не її руйнування. ЄС чітко усвідомлює, і ми в Україні теж, що Китай – складний партнер, з яким треба вміти співпрацювати. Існують певні побоювання у питаннях безпеки і інтелектуальної власності. Але не можна більше не помічати, що Китай наразі перетворися на глобальний центр впливу. Ігнорування цього факту є поганою стратегією.

Так само досягнення цілей європейської і євроатлантичної інтеграції має перейти з режиму діалогу у штаб-квартирах до створення кола друзів України, які б лобіювали наші інтереси.  Для цього Україна має  перш за все активізувати відносини з сусідами, зокрема, з Польщею, Румунією, Болгарією. Конкретні проекти могли б стати основою для більш предметного діалогу поза межами історичних і філологічних диспутів. Наприклад, всі три країни зацікавлені у спільних енергетичних проектах, але Україна так і не спромоглася вивчити ті можливості, які існують, наприклад у питаннях поставок природного газу після припинення транзитних угод. Абсолютно невідомо, чи є прогрес у іншому стратегічному питанні – будівництві заводу по виробництву ядерного палива. Китай та інші країни, де є російські реактори, могли б бути зацікавлені в інвестиціях у такий проект. Інший аспект – безпековий – набув виключної актуальності у зв’язку з виходом США з угоди по РСМД. Практичний вклад України у колективну безпеку європейських членів НАТО за відсутності американської "парасольки" наблизив би нас до членства скоріше, ніж будь-які декларації.

Вкрай важким завданням залишається формування оновленого порядку денного у відносинах зі США. По неофіційних каналах з Вашингтону надходять сигнали про "втому від України" навіть у Конгресі. Викликає сумніви ідея із запрошенням США та Британії до "Нормандського формату", особливо з урахуванням подальшого загострення торговельного конфлікту між США та ЄС і нескінченою історією про Brexit для Британії. Крім того, США входять зараз у передвиборчій цикл, і не можна виключати, що друг України Джо Байден буде протистояти Дональду Трампу, який має непогані шанси до переобрання. Якраз із появою нового Уряду і Верховної Ради України передвиборчі перегони у США увійдуть у гарячу фазу. Як втримати інтерес стратегічного партнера і не втратити вже завойовані позиції – питання не з простих. Потрібен ретельний стратегічний аналіз і ювелірна дипломатія. Історія з втручанням Росії у справи Венесуели свідчить, що у Кремлі не втрачають надії "примусити" Вашингтон до визнання глобального статусу Росії і прямих переговорів з Путіним. Хто знає, де і яку нову "гарячу" точку вигадають у Москві?

Президентськими виборами життя не обмежується. Восени будемо обирати нову Верховну Раду, яка затвердить і новий Уряд. Можливо, саме на цьому етапі в Україні народиться нова традиція не тільки проводити дебати на стадіонах, але й обговорювати з суспільством кандидатури майбутніх міністрів на предмет їх чесності, професійної придатності і вміння комунікувати до призначення, а не після і перед звільненням. Це ж саме стосується губернаторів областей, надзвичайних і повноважних послів, керівників найбільших державних компаній. Можливо, саме цієї осені ми побачимо нову політичну культуру, яка народиться на цей раз не з крові революції, а демократичним шляхом. Адміністрація президента почне говорити з Кабінетом Міністрів і парламентом в режимі діалогу, виконавча влада навчиться переконувати народних депутатів, а владна еліта у цілому – розмовляти з громадським суспільством і виборцями, прислуховуючись до них. Не виключається, що внаслідок цього з’явиться і цілісна концепція зовнішньої політики, у якій будуть окреслені інтереси України в світі, відбудеться ротація керівників дипломатичних установ з урахуванням їх реального доробку у просуванні цих інтересів. Якщо все це станеться, буде зрозуміло, що 21 квітня ми зробили вірний геополітичний вибір.