Віталій Квітка

письменник

"Абевегедейка" про собак короля та котів кардинала

мнения

28 Мая 2016, 08:45

Літо – час відпусток. Це аксіома. Принаймні, тим, хто офіційно працевлаштований і має відповідні записи в трудовій книжці, пора чесати ріпу: куди, як, із ким. А головне – за які шиші.

Хоча, в принципі, якщо поглянути на те, як збираються відпочивати, приміром, наші сусіди литовці, то мимохідь дивуєшся. На сайті популярного видання "Лєтувос рітас" на відпочинок в найрозкішнішу пору року збираються дві третини  балтійців. Причому, за кордоном відпочиватимуть тільки 13% опитуваних, 33%  відпочиватимуть удома на рідних теренах. Найбільше дивує показник "Влітку не відпочиваю" – для 34% аксіомою, як бачимо, є відсутність відпочинку.

Цей останній показник в Україні має бути вищим. Тому що літо – пора основних заробітків у добрих двох третин громадян. Не тому, що збираємося активно підзаробляти за кордоном чи активно розбудовувати туризм у себе. Україна – слава Богу, держава аграрна, а так би голодомори траплялися набагато частіше, ніж раз на сторіччя. Тому-то для більшості з відомих мені українців, в яких є хоч шматочок городу – байдуже, на балконі, на дачі чи в родичів на селі – літо є воістину часом пік. Оскільки у нашій країні не дуже гарні заробітки, а ті, які є, неодмінно, попри вирівнювання завдяки субсидіям, будуть пожерті комунальними послугами, заощадити на харчах завдяки персональному вирощуванню, визбируванню та консервуванню – справа принципова.

Звичайно, власний город забирає набагато більше часу, ніж реально приносить у домашній бюджет, однак у ситуації жалюгідних заробітків та тотального безробіття  копійка, як то кажуть до копійки. І не таким уже міфом звучить у по-стародавньому кланово-демократичній сучасній Україні старий добрий вислів: один день літа – рік годує. Якщо уявити, що вправи з сапою чи бурдюком із ядохімікатами за спиною, призначений колорадським жукам, – це крутий релакс і навіть певною мірою спорт, то можна з упевненістю сказати – пора відпочинку в Україні вже стартонула десь так від періоду весняної оранки. Тому що реально вижити без традиційних городів, від яких нас старанно намагалися відучити завдяки тотальному впровадженню супермаркетіанства реально можуть дозволити собі всього кілька категорій населення: олігархи, айтішники на нардепи.

А раз народ уже відпочиває – то чи варто заморочуватися на тему спогадів, що цього разу ти або я знову не поїдеш ні до Криму, ні до Одеси, ні до цілющих джерел чи тінистих Карпат? Відпочинок для простого народу, схоже, має бути максимально простим і доступним, і це правильно. Єдине, кому потрібно відпочити – так це нашим законотворцям та урядовцям – за рік чвар, міжусобиць, нервових зривів і скандалів вони на це, на відміну від нас, хто даремно висихав за добробутом біля екранів телевізорів,  справді заслужили.

Кажуть, політика – мистецтво можливого. По відношенню до України так воно і є: за період межи двох літніх відпочинків наші кохані можновладці спромоглися тільки на те, на що спромоглися.

Як не крути, а крім свічок у нижньому кутку екрану, пригадується хіба що така "абевегедейка".

А. Звести до нуля роль справедливості і  Верховного Суду. Як і після Помаранчевої революції, ніхто з гучних злочинців, хто призвів до української кризи-2014-2016 покараний так і не був. Зате запхано опозицію у вигляді Корбана, Мосійчука і компанії куди подалі, аби надто радикальні критикани не заважали творити і підтримувати нові міфи про правильність курсу нинішньої української влади.

Б. Спромоглися протягнути "гуму" з Мінськими домовленостями: так і не врегулювавши питання Донбасу принципово, зате створивши ілюзію, що ситуація з роз рулюванням питання східного тероризму може тривати як завгодно довго і що це нічим простим смертним українцям не загрожує. Мінські домовленості оголошені чи не липовими, в усякому разі "не нашим шляхом", а така думка дуже добре імпонує й підігріває патріотичну хвилю в країні, все більше розлючуючи опонентів нинішньої влади та тих, хто співчуває простим мешканцям Донеччини. Оскільки більшість в Україні – законослухняні громадяни, для яких суверенітет значить більше, ніж здатність до компромісу, це становище душі зберігатиметься ще довго.

В. На третій рік війни без війни стало очевидним, що нинішня політична еліта по суті як мінімум тупцює на місці, не зрушуючи каменя вирішення економічних проблем з місця, а тільки затягуючи пасок національного боргу. Щойно в народі потягнулися пасма чуток і пліток про те, що теперішня влада нічим не відрізняється від попередньої і проводить всього лишень перерозподіл награбованого попередниками, спромоглися знайти надійного цапа-відбувайла в особі Арсенія Яценюка. А потім і вдало провели рокіровку посади головного міністра на президентського Гройсмана. Навіть затятий радикал Ляшко в ефірі власної телепрограми "Правда Ляшка" підіграв: зателефонував Володимиру Гройсману ледь не опівночі і "змусив" відповідати на незручні запитання щодо подорожчання компослуг тощо, після чого головний "радикал" резюмував: цей, мовляв, на відміну від попередника, хоч слухавку бере…  Таким чином анонсовано ще одну стару добру істину українського політикуму: лавка запасних у нас така коротка, що, як у мультику про собак короля та котів кардинала –  можемо міняти хіба  на найкращого, але…із найгірших.

Г. Нарешті дочекалися звільнення Надії Савченко, в яке майже вже не вірили. Це дуже гарна подія. Але й тут, як то кажуть, у родині не без виродка. По-перше, відверто здивувала велетенська кількість коментарів у соцмережах, в яких автори, нормальні і не дуже патріоти, дозволяли собі коментарі такого штибу, що, мовляв, надто вже наша Надя не схожа тілом на ту, яка побувала в Освенцимі чи на голодуванні.  Ця підленька заздрість мученикам з одного боку, у контексті шанування Савченко як мало не святої в устах інших, свідчить про те,  що наш менталітет ще далекий від європейського, та навіть і від просто християнського. Схоже, ми залишились совки совками. І це наводить на печальні роздуми про те, що на сході України в двобої зійшлися зовсім не представники європейського і позаєвропейського вибору, а ментальності приблизно однієї вагової категорії, постсовки. Крім того, оскільки про звільнення Надії Савченко не бідкався хіба що тільки дурний, заслугу в звільненні полонянки можуть приписувати собі як лаври з однаковим успіхом, що БЮТ, що президент, що пан Клімкін, що…Володимир Путін, який поблажливо дав добро на обмін заручниками.

На цьому у нашій АБВГДЕйці річний список добрих діл – перейменування міст та вулиць, опікування зимним опалюванням нації, патронами на фронті, організація бучних свят та решта дрібних справ не рахуються, то був їхній обов’язок – нами два роки тому законно обраних персон вичерпується. Оскільки ініціювати негайні вибори, хвилю чого намагалися підійняти ще в лютому-березні, не вдалося, залишилося очікувати: сприятливіших моментів для яких-небудь чергових  політичних піруетів. А оскільки на носі –літо, то справді, маючи спочатку опущені Майданом, а тепер законодавчо повернуті  до висоти зарплати час владі відпочити.

Доки ми собі спокійно поливатимемо, прополюватимемо і прибиратимемо городи. Тим більше, що ані в ситуації з російськими  санкціями, ані врегулювання кримсько-донецького питання, ані в поліпшенні економіки країни (раз у нас війна) ні ми, ні вони, схоже, вже фактично нічого не вирішуємо. Залишається очікувати, що ці питання якось розсмокчуться самі по собі. А поки що наші матері продовжують отримувати похоронки – але це схоже справа народна, громадська, так би мовити, наша – не парламентсько-президентська.

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...