Абсолютний мир, недостиглі яблука, пляж, Суворов і амазонки

За вікном розгортається ситуація, яка, ловлю себе на цьому сьогодні, повторюється щоразу в один і той самий день кінця літа. Двоє худезних напівоголених парубків з цигарками в зубах залізли на бідолашну пізню яблуню і щосили витрушують із неї всю душу. Вони завбачливо завжди першими з`являються збирати врожай, але щоразу залишається одне-єдине яблуко у самому верховітті. І тоді трясуть вони, як зараз, руками і ногами: доти, доки з нього перш ніж впаде останній плід не витрясеться половина листя. Цього разу з вікна висовується пенсіонер і по-літньому втомлено і не дуже принципово кидає: "Ну що ж ти робиш, гад, га?" – і ховається за задвірками своєї трикімнатної.

На цілюще озеро нашої майбутньої Кропивниччини (чи все ще Кіровоградщини?) завітали несподівані гості. Мати з донькою зі Слов`янська, десь вичитали, що тут-о є таке озеро, приїхали зцілюватися. Лікуватися є від чого: вони потрапили свого часу не під один обстріл і мама отримала інвалідність. Ходять донеччанки, і з подивом відзначають місцеву буйну зелень, а ще незвичне для них відчуття абсолютного миру: по місцевих, мешканцях центральної України, не скажеш, що взагалі десь війна. Літо, спека, урожай і м`який і згідливий радше в бік гульок менталітет цьому сприяють.

От днями на наших теренах, приурочені до Маковіїв, відбулися якісь бучні свята. З легкої руки народного депутата цього разу звозили на ґанджубас усіх охочих. Ті, хто погуляв на народних святах за ненародні гроші, найбільше пригадують безкоштовні страви, і передусім, балики. Давненько народ не гуляв! Уже навіть не важливо, яке свято: у всіх, кого зустрічаю, передмаковіївські балики третій тиждень на язиці. Головне, вдалося селянам діждатися безкоштовної роздачі, а там хоч трава не рости! З прикрістю відзначаю власну даремність боротьби за виправлення національного менталітету під європейські стандарти, де безкоштовний сир лише у мишоловці, і тому кожен прагне платити за себе сам.

У нас не прагне і прагнути не хоче. Мені теж поталанило: знайомі несподівано запросили в Очаків. Я там був одного разу: запам’ятався пляж, густо обтиканий недопалками, з брудним піском і плямами чогось від нафти в морській воді. Цього разу пощастило: потрапив на Чорноморську (Лагерну) косу. Це цього річ на межі Миколаївщини та Одещини курорт №3: вище котується Залізний Порт та Коблєво. Але, скажу я вам, Чорноморська коса – місце романтичне й усілякого подиву гідне.

Там можна відпочивати скільки завгодно – вся коса густо втикана санаторіями з кінотеатрами, кафешками і навіть невеличким риночком, на якому можна придбати як іграшки, так і предмети першої плавної необхідності – нарукавники, матраци тощо. Народу, правда, була тьма. Дув сильний вітер з лиману і пахло Південним Бугом. І ніхто в санаторіях не хотів брати на одну ніч – плати мінімум за три. Тому, оминувши якийсь задрипаний радянський санаторій, половина мешканців якого вічно готувала собі їжу і закуску, вийшов до пляжу. Там не скажеш, що купа мала. Маленькими купками, як зграйки пташок, відпочивають українці. Чути переважно державну мову. Над ними – чайки. Вода холодна, повно водоростей – але море є море: однаково воно цілюще. Люди на пляжі потихеньку "вечеряють" і засипають одне одного піском – час від часу, але не до крові через це скандалячи. Триває спокійний, зосереджений відпочинок: чимось нагадуючи людську працю з оздоровлення біля якогось станка. Під вечір мені телефонують і запрошують у порожній номер на початку Коси, в районі аквапарку, де ціни за відвідини як на пересічного мешканця зашкалюють: 160 гривень  – дитина і 230 – дорослий, за чотири години розваг. Мені пощастило: номер спроектований один до одного як мотельний з кінострічки "Джекі Браун"  Квентіна Тарантіно – навіть телевізор на тому самому місці і здається, що от-от, кахикаючи, вигулькне з туалету з люлькою в зубах де Ніро. Коштує 300 гривень, але це на двох. Зате однойменний ресторанчик "Таверна" – просто чудо. Телевізійного призу за виняткову охайність чи бездоганне обслуговування (весь час працює одна офіціантка, хоча люди за чотирма столиками замовляють, як навіжені). Однак при бажанні можна за 17 гривень порція від пуза наїстися місцевих смажених бичків. Або за вдвічі більшу суму посмакувати справжнім південноукраїнським борщем: ситний, в ньому є все що хочеш, легка кислуватість плюс велетенські майже розварені бобові. Такі, коли щось було в хаті, готували на Півдні все 20 сторіччя, а потім втратили ці рецепти. Дивно, яким чином ця стравна реліквія збереглася в престижному як для Коси мотелі.

Назавтра запланованого синоптиками шторму не було. Вітер – 7 метрів на секунду, і мене запросили на прогулянку яхтою з порту "Очаків" до Кінбурнської Коси. Там я зрозумів давніх греків з їхнім вигуком-гімном-паролем: "Талатта, таланта!" (Море, море!) Пливти морем, протинаючи хвилі, коли човен добряче гойдає – не менш захопливе, ніж політ, дійство. Ми стали на якір біля Коси, на якій, за переданням тих же греків, колись жили амазонки. Сотня метрів до берега амазонок, однак якір через бовтанку й хитке піщане дно не тримає човна – його весь час зносить. Я пливу за кілька метрів від борту з годину, але  не можу наблизитися достатньо, щоб ухопитися за корму. Зрештою, нас – і яхту, і пловця – добряче зносить понад косою у бік Херсонської області і пам’ятника Олександру Суворову. Я врятований завдяки канату, і, прибавивши газу, аби не перетнутися на фарватері з кораблем, по зав’язку чимось завантаженим, здається, іномарками, ми радісно вертаємося в бік рідних берегів.

З висоти відпочинку, який майже вдався, пірнаю в інтернет. Це схоже на потрапляння з раю в щось протилежне: вчора один загинув, сьогодні, слава Богу жертв на межі зіткнення наших вояків не було, – зітхаю з полегшенням. І зараз же натрапляю на інший пост: "Друзі, брати, однодумці! Давайте разом помолимось сьогодні вночі за наших захисників в Авдіівці, Попасній та в Станиці Луганській! Тут зараз дуже гаряче! Молимось за те, щоб не було незворотніх втрат, та за справну роботу всіх, хто воює! Вони зможуть, ми віримо!". А під ним комент: "Молитесь и за Крымское, у нас тоже обострение". І ще один: "Господи, захисти наших, захисти ці міста й села, прожени російських окупантів, пошли їхні ж снаряди та міни їм самим на голови, знищ, Господи, всю російську зброю, зроби переворот у Росії, щоб їм було вже не до України, Господи, допоможи, щоб вони тікали з України від Твого полум'яного меча, допоможи, щоб Україна стала їм місцем жахів, від яких вони самі повтікають, захисти нас, Господи!"

Отаке воно: подвійне дно нашого буття.