Безкінечна історія української надії

Січневі дні завжди, як і властиво новорічні,  асоціюються у нас зі сподіваннями.

Так і цьогоріч. Попри те, що в більшості регіонів новорічне небо було затягнуте незвичним туманом (скільки втрачених надій розірвалося в небі разом з так і непобаченим спалахами петард у темряві!). Попри президентське новорічне напучування, тональність якого – ми не перемогли, але щось там стабілізуємо і перемагаємо – більше нагадувала реквієм по майбутньому. Попри негарні прогнози і передчуття (вони – як і фройдистські сни – завжди так чи інакше базуються на пережитому емоційному досвіді). Правильно: попри все це, ми завжди сподіваємося на краще. Це тому, що ми плід глибоко вкоріненого в душах християнського світосприйняття.

От якби ми були еллінами, то жили б не передчуттям нових змін у новому році, а міфічними подвигами Геракла і Ахіллеса в минулому, – будь-яке майбутнє здавалося б надто крихким інструментом у руках нащадків (чи зможемо ми прожити життя гідно подвигам власних міфічних попередників), аби йому довіряти.

Однак тут існує одне велике "але". Якщо саме ми, українці, подивимося на ноги наших сподівань-2017, то побачимо: на тонкій кризі нового року під завивання Різдвяних віхол вони вже роз’їжджаються в різні боки.

З одного боку ми за інерцією, вперто, аж до 14 січня й далі, підіймаємо бокали за щасливіше. Наполегливо вірячи в себе і в свою українську надію. З іншого, на кшталт греків, ми – в глибокому колодязі з сумнівів та депресії стосовно майбутнього. Тому що розуміємо: в силу того, що ми люди і зважаємо на обставини, важко буде нам надалі бути направду гідними подвигу – Небесної Сотні, Василя Сліпака,  Майдану та інших, що на лінії вогню. Минулий став роком у рядках і між рядків тотального розчарування співвітчизників ідеалами. І не тільки революції. Услід же тотальним розчаруванням слід очікувати такого ж усеохопного викривальницького інстинкту, такої собі агонії стосовно самої ідеї люстраторства і єврозмін.  Наступне після агонії віри у власн ідеали та власний вибір  тріумф реакції або так би мовити постсовіцької ностальгії, змій якої почав заповзати в наші душі ще з грудня 2013-го.

Уже зараз у суспільстві лунають голоси, тональність яких винятково одноманітна. Раз очільники вгорі все ще живуть за старими лекалами і звичками, то більшість речей, що спіткала нас за останні роки – неправильні, нелюдські, навіть "не наші" (нам нав`язали, мовляв, інерцію життя саме в такій країні і саме за таких обставин). Блоґґери й аналітики дедалі гучнше вимагають, передусім від лідерів українського політичного бомонду, якогось неймовірно-незнаного подвигу. І навіть радять, попри напівофіційне табу на комунізм, зазирнути до "ленінської скарбнички мудрості", щоб шукати там порад на майбутнє, як урятувати країну.

Думаю, Ленін нам не поможе – він у мавзолеї, а шлейф його політики – це історія зовсім не соціалістичної казки 1970-х, до якої, ностальгуючи, апелюють усі, хто уже втратив надію на властиво українське майбутнє. Ленінський шлях – то путь залізнихі войовничих рук, на якій заради щастя окремих, випадкових і небагатьох, нащадки яких виживуть попереду, слід покласти десятки мільйонів голів у процесі викладення мозаїки цієї путі.

Надія – це передовсім надія очікування на щось. Однак, як сказав один мудрий чоловік, сенс всілякого очікування полягає не тільки в тому, що ми отримуємо потім ЩОСЬ .  А і в тому, ким чи чим ми стаємо внаслідку цього очікування . Звідси очікування як сподівання на краще – це також шанс і самим змінитися на краще. Не внаслідку якого-небудь чуда, гороскопу, гумдопомогу, траншу МВФ чи просто впливу збоку, які поллють нас золотим дощем матеріальних та духовних благ. А внаслідку того, що ми самі маємо в процесі цього очікування кращих змін змінитися стати кращими. У нас є шанс повірити в свою батьківщину і стати кращими. Або остаточно зневіритися в ній і опинитися на запасних рейках святкових очікувань. У цьому і полягає сенс святкового сподівання або його ілюзії.