Де ж черги за вибором, панове?

Чергове шоу з виборами (так сталося, що в нас воно – щорічне) наближається якось не дуже помітно, хоча пішов уже другий тиждень виборчого жовтня.

Агітація ведеться – але вона, за винятком білбордів у столицях, слабка: подекуди побачиш самотніх людей біля аґітнаметів. Переважно – це представники політсил. Незважаючи на важливість вибору місцевої еліти, переважаючим явищем при цих самотніх наметових оазах є зовсім не черги з бажаючих дізнатися власне місцеве майбутнє городян та селян, а в кращому випадку який-небудь випадковий кум, що, проходячи повз, не криючись, візьме й обійме куму, яка якраз і "працює" в аґітпалатці.

Загалом для нинішніх виборів, мабуть, є характерними дві речі: чергова очевидна економія на людях, і агітаторах, і журналістах (між іншим, починаючи з 2006 року "прибутки" цих верств населення в провінції з кожними виборами, за невеликими винятками, невпинно падали) з боку політиків, що балотуються, та падіння з боку виборця, а часом і повна відсутність інтересу до того свого очільника, хто має реорганізувати структуру українського низового управління на місцях та стати майданчиком для чергових злетів регіонів у громадсько-політичному сенсі.

Причини останнього, апатії до виборів, звичайно, три: війна, набридливість виборів як така та зростання недовіри до чиновників та політиків будь-якого рівня.

Що ж до першого – економії на агітації – то тут гарною модою стало говорити про "зростання національної свідомості національного виборця" за останні два роки, внаслідку чого більшість політсил, причому діаметрально протилежних за напрямом думки та діяльності, спробують знову перемагати не так грошима, як на чистій "народній інерції правди". Це стосується як грошовитих та напівгрошовитих ідеалістів, так і полтпрагматиків із гаманцем, які все одно, як завжди, спробують підкоригувати результати на рівні виборчої дільниці та підписного бюлетеня.

Думаю, більшість, якщо не всі представники сіх 132 партій, що візьмуть участь у виборах, переконані, що все для них у фінальному забігу за місцевими мандатами та булавами вирішить фактор війни. Лівіші переконані, що вона змусить голосувати за їхніх представників, бо набридла, праві та центристи – тому що війна, мовляв, уже переконала виборця, що зупинити її здатні тільки "ми" – завдяки конструктивним діям, власному гаманцю та міжнародному впливу, до якого долучилися їхні верховні очільники.

Серед політологів побутує думка, принаймні ще з кінця літа її нав’язують у медіа,що фактор величезної кількості партій, що візьмуть участь у перегонах, створить ідеальні можливості ґлорії-вікторії для перемоги політично крупним гравцям. Не зовсім. Певною мірою, це може бути справедливо щодо вибору мерів та сільських голів – та й то тут ситуація на місцях, як завжди, залежатиме не від політприналежності кандидата, а (тому що сучасні партії та їхні благородні наміри місцевим мешканцям мало відомі і у народу, який затягнув паски, немає часу їх з`ясовувати) від того, що Кандидат реально зробив у попередні роки для міста/села, особистого, так би мовити, авторитету чи фактору його відсутності.

Таким чином у випадку з мажоритарним обранням картина повториться: люди оберуть тих, кого знають і хто завжди в останні кілька років перебував з ними поруч – навіть якщо ці їхні фігуранти в списках переметнуться з одного табору в діаметрально протилежний.

Звичайно, існує можливість побачити у майбутніх радах та в кріслах мерів "дітей війни", "добрих самарян" чи представників "піратів України", але, міркую, на загал боротьба пройде між кількома політичними гравцями, уже представленими у ВР.