Гомер – проти!, або Чому у нас ніяк не народиться ані Мікеланджело, ані Рембо

На вихідні вирішив "сходити" до Києва, культурно, так би мовити, "просвітитися". У митця, автора трьох дітей у цьому світі і однієї цілком щасливої родини, зазвичай із коштами не густо – вже паломництво в культурну Мекку міста Кия, Щека, Хорива і Либіді варте в фінансовому плані усіх скарбів Агри. Тому в столиці я обираю піші маршрути. Моє улюблене – місцини поблизу Олімпійського. Мені завжди подобалося блукати неподалік від русла закутої десь там попід землею в бетон річки Либіді та вулиці Великої Васильківської й аж так до метро "Либідська". У межах цього периметру і ринок, на який у 1990-ті  студент вирушав у чергу за дефіцитними цигарками зранку, замість зарядки, і помешкання деяких моїх друзів.

День суботній був вечором дощовим, на руках світився годинник російського виробництва (аби не звинуватити себе в відсутності патріотизму, я його розглядаю, як такий собі військовий трофей), уже конкретно звечоріло, і от-от, о 19-й, десь у районі Хрещатика (замовчимо достеменне місце з метою нерозповсюдження ганебної реклами) має розпочатися автограф-сесія однієї з моїх улюблених авторок-мисткинь (я взагалі вважаю, що жіноча літературна культура останнім часом розвинулася навіть краще, ніж її чоловіча конкурентна частина). От я вже на порозі місця, де має відбутися сейшен. Вітальня приміщення, де проходить захід, краще висловити це російським "битком набита" – переважно опарфюмленими дамочками в недешевих сукнях, джинсах, норках, котиках, кайманових сумочках і з волоссям, фарбованим в усі кольори райдуги – закінчуючи зеленим і помаранчевим. Звичайно, я ще не щасливий, але вже у передчутті сьомого неба: зараз я побачу предмет моїх мрій і відчую запах її книги. І що ж? Тут я завбачаю, що щось не так: люди маркеровані бейджиками, дамочки з-за столику раптом гальмують мене, запитуючи, "чи я в списках", як ні – пропонують заплатити 120 гривень.

Ось воно. Тут і закопаний собака! Знаєте, чому? Тому що спокон віків – від Гомера  до Джойса, і від Еліота до нашого нещодавно почилого Олега Лишеги – митці ніколи ні за що не платять і не мають платити! Особливо за вхід на культурний захід!

Яким би коштовним для його організаторів не видалася оренда "модного" приміщення, вони мають розуміти дві речі: по-перше, переважна більшість митців (нічого тут посилатися на Європу і Америку – і там також) це категорія громадян, яка за персональними статками вже доганяє бомжів, але вочевидь, оскільки бізнес із жебракуванням поставлений краще, ніж книжковий в Україні – все ще безнадійно пасе задніх. Коли ж панночка запитує в мене: "А хто ви такий?", і, дізнавшись, що митець, але не безпосередній учасник сейшену, пропонує пропускну "знижку" у 60 гривень, вона або не вірить у те, що я (а на моєму місці міг бути кожен) – той, ким назвався, або не поважає мене, як письменника. У першому випадку в неї має бути вочевидь щось не так із нервами і людською довірою. Але якщо випадок усе-таки другий, то ситуація ще гірша. Бо тоді випливає, що в моїй особі вона або ненавидить мистецтво, прагнучи зідрати "десятину" на оплату оренди та роботи вхідної рецепції, або вважає (а швидше за все, саме так воно і є), що подібні культурні заходи організовуються для тих… хто і є їх героями.

А це вже, даруйте, по факту є  прихованою корупція в культурі, про граничну небезпеку якої для наївного нашого суспільства я попереджав уже неодноразово. Тому що не є нормальним щоб письменник був єдиним читачем і єдиним популяризатором письменника. Однак саме так і є: на всіх заходах, крім митців,які є друзями митців, і їх  95%, іноді присутні хіба що випадкові студенти (це якщо заходи – безкоштовні, або якщо студенти – мажори, що останнім часом починає переростати з недоведеної  теореми в аксіому)  та такі ж випадкові директори видавництв та "спонсори" сейшенів.  Але якщо письменник і надалі буде платити за працю письменника, то виникає достатньо слушне запитання: а кому, якій нації, якому народові (тому що письменники хоч і краща, однак надто мізерна і сумнівно елітарна, зважаючи на свої здобутки, частина суспільства) такі письменники потрібні?

Є ще один момент із всіма цими платними фестивалями:  через оплатність вони не тільки не популяризують мистецтва (а саме про це організатори звітують "угору", при цьому нарікаючи на владу що вона не допомагає: не оплачує їм їхньої оренди діамантових приміщень довкола Хрещатика), вони його ховають, закопуючи у завтрашні спогади п’яних мажорів, як у могилу.

Справа у тому, що митці – художники, письменники тощо – не ростуть на деревах (як вочевидь гадають ті, хто добряче нагріває на них руки та власний імідж). Секрет високого мистецтва – того, яким захоплюються потім сторіччями у картинних галереях і за які дають Нобеля в галузі літератури – полягає в тому, що митці ростуть якраз на митцях. Тобто на творах один одного, на авторитеті і відчутті причетності  та спадкоємності мистецької місії один від одного, що може бути передане під час без посереднього спілкування,  ментального обміну досвідом. Ніякого іншого секрету росту митців нема. І якщо на випадковій електричці до салуну в серці Києва, де проходить презентація книжки, раптом завітає який-небудь новий Мікеланджело чи український Артюр Рембо, то він взагалі ризикує не стати ні Рембо, ні Мікеланджело (а всі наші да Вінчі, ледве досягнувши паспортного віку, хутенько мігрують деінде). Він, попри власний потенціал і дар,  ризикує так і залишиться Василем Тягнирядно  з хутора Ніякий просто тому, що в нього не виявиться 120 гривень на вхід. Внаслідку: він не побачить видатного твору, не отримає можливості поспілкуватися з геніальним автором, повернеться на хутір і так і проведе решту днів за вудкою, люлькою і дитячою колискою.

Я до чого.  Може, музичні фестивалі і можуть бути з "платним входом" (але наші музиканти – у переходах і на площах, особливо студенти з музичного фаху – якраз дедалі частіше насолоджують естетичні відчуття українців безкоштовно), але в жодному випадку – не письменницькі. Інакше письменники можуть перетворитися на закритий клуб – на мафію, з якою, можливо, суспільству доведеться боротися так само нещадно, як і зі справжньою "коза нострою".

Якщо хтось завбачить в моїй позиції "прояви соціалізму", то скажу, що справа ніяк не в зрівняйлівці та "шарі". Крім того, прямувати в Європу не означає мавпувати геть в усьому і геть завжди: "ось бачте, які ми цивілізовані, в нас уже, як у людей, за мистецтво платять" (запитується: а чому ж не платили/не підтримували раніше). Мистецтво народжувалося як спосіб колективного і персонального очищення на майданах та в гаях. Тому наразі бути цивілізованим – означає якраз не платити! До речі, за моє оповідання в книзі, що щойно повернулася з Франкфуртського фестивалю, на презентацію якої я на вище згаданий сейшен не піду тепер із принципу, мені не заплатили ані цента. Більше того: я навіть не тримав цієї книжки в руках (підозрюю, як і у випадку з попереднім виданим твором, доведеться купувати за власні кошти, поповнюючи тим самим оголошеної мною лави поза законом "коза ностри"). Однак я бачив її обкладинку в інтернеті. Дякувати Богу, Цукерберг не виставляє рахунків за спожиті під час перебування у Facebook каву, газ, електроенергію та користування WC.