Коси і камені (вдавано міжвиборче)

Коли відбувається щось, що у плані президентських виборів, які виявилися неочікувано тяжкими для сприйняття всіх виборців, навіть для симпатиків фіналістів, доречно пригадати про косу і камінь.

Складно сказати, хто нині – коса, хто – камінь. З точки зору чергових очікувань (щось подібне ми переживали майже кожних президентських виборів) на абсолютно нові зміни й принципово інші імена, очевидно один і є тим, хто намагається на своєму шляху видобути з асфальту броні камінь нині діючого володаря булави. З точки зору опонентів цієї команди, каменем – зі стародавніми інтересами якихось стародавніх людей – виявився якраз він, тоді як його антагоніст – відчайдушна коса реформ, яка має нарешті справдитися, взявши до уваги всі висновки з критикаріуму, але насправді вже впродовж наступного терміну.

Люди ж, прості українські люди, не хочуть очікувати ні сьогодні, ні завтра, ні вчора, ані позавчора. Гідне європейське, але передусім людське життя – це в принципі те, на що мали б розраховувати українські громадяни задовго до президентських виборів 2019, або навіть 2014.

Гідне життя, як властиво і сама гідність – це те, що ми, як будівники власної держави і як постійно делегуючі власні повноваження всім українським вибраним особам, з президентами включно, мали дати Україні, власне кажучи, від самого початку – в 1990-ті, тобто дати це самим собі "ще вчора".

Усі ми вийшли з минулого, усі ми вийшли з радянщини, всі перебували у Варшавському блоку тощо. Зрештою, не лише Україна, а майже всі держави з 15 "республік-сестер" чи Варшавського договору від самого початку падіння комунізму та "холодної війни" були оточені якимись країнами-аґентами чи субаґентами чужинського впливу. Практично всі колишні соціалістичні країни, за винятком кількох, украй успішно та досить оперативно подолали виклики постмодернізму та посткомунізму. Деякі з них, як Польща, Хорватія, Чехія чи країни Прибалтики, взагалі стали взірцем демократії, і не тільки східноєвропейського розливу.

Однак нині вчергове виникає небезпідставне враження, що Україна – одна з небагатьох, якщо не єдина, кому подолати бар`єри постколоніального мислення та минулого ледве чи вдається.

Принаймні подібні речі "вилазять" чомусь саме посеред виборчих перегонів.

Водій міжміського рейсу не знає, за кого голосувати. Однак, ледь продираючись через сцілли та харібди розладнаної за зимну пору дороги, на якій якраз робиться крапковий ремонт, він переконаний, що до попереднього повернутися можна.

"До якого попереднього?" – запитую.

Він – не просто водій, але власник кількох автобусів на різних міжрегіональних маршрутах. 40 років Віталій узагалі не підіймається з-за керма ("Як гадаєш, чи міг би я просидіти вдома хоч годину?", – мені саркастично він), 15 з яких пропрацював у державних автопарках. І тому він пам`ятає, як то воно бувало раніше. Між Кременчуком та Павлишем він мені показує місце, де 1985-го розбили вітрове шкло його буса просто тому, що відмовився взяти пасажира без квитка (усі мали тоді купувати квитки в спеціально для цього створених робочих місцях).

Він, звісно, не має на увазі повернутися "аж до такого минулого". Він - і каже, що таких нині 40% – "за те, щоб усе повернулося, і стало, як за Януковича". Я йому пропоную воскресити Леоніда Ілліча Брєжнєва: але він розуміє, що це жарт, як і певною мірою його Янукович. Я йому пояснюю: повернути минуле абсолютно в незмінному еквіваленті неможливо. І він погоджується з тим, що існують сотні тисяч людей, які не зможуть чогось пробачити один одному. І мільйони тих, які вже чогось, можливо, комусь не пробачили.

Мій співбесідник просить, щоб ми розмовляли якомога тихіше, не знаю чому. Ми обидва розуміємо: розмова наша хитра й обидва ми по-українському хитрі. Реально: ми не збираємося псувати настрою ані один одному, ані пасажирам, які куняють позаду нас. І все-таки – така вже природа людини – ми розуміємо, що хтось із нас зараз до кінця шляху все-таки має обдурити один одного. І що хтось є правий, а хтось – ні.

У випадку, як от із виборами одного-єдиного президента, не буває двох правд. На жаль, ми не можемо (хотілося б – хоча б заради всеукраїнського свята братання!) обрати двох консулів України, які розділили б повноваження й здійснювали подвійне керування. Та це неможливо, схоже, не тільки тому, що немає такої засади в Конституції. Радше тому, що таке могло б образити нас самих як виборців. Правду кажучи, люди-то голосують зовсім не за того або іншого – швидше-бо за власні принципи, за власну еґоїстичну ставку в цій грі на ймення життя, за незламну поставу (гідність) у власних пріоритетах, за постійну впевненість, що наше життя, яке ми прожили вже аж ось до цієї точки, чогось варте.

Тихе мирне місто Кременчук. Серце міста. Світить сонце. Парк повний молодих мам, які за всіляку ціну хочуть бути щасливими. Правду кажучи, вони навіть не підозрюють про можливості нещастя. У них на вустах – слова про "морозиво, яке, дитино, не треба їсти, бо ти зараз переходитимеш вулицю", про гарний одяг для "наших дівчаток", про "акварелі, які я тобі, сонечко, пообіцяла купити, і матимеш їх – сьогодні ж!". Від "кофеєнь" зусібіч, неначе різні кольори веселки, долинає запах найвродливіших кав (чомусь кави ввижаються мені дічатами з минулого). Вряди-годи алеями простують – і я дивуюся, як їх багато бабусі попід руку одна з одною або зі своїми поодиноко у всесвіті "аж до сюди" вцілілими дідусями. Попри одяг – гардероби гарно випрасуваного ретро, ці старі, мов із чорно-білих фільмів плащики, хустиночки та пальтишка – крокують вони повільно, із гідністю. Цей стиль паркового походжання уперше я розгледів у Києві, 1988 року, і ця "гідність" – гідність повоєнного покоління, – покоління тих, хто здолав багатьох ворогів, і хто виховує молодь до щастя, і хто побачить (або якось там відчує) правнуків у їхньому діамантово-"світлому майбутньому". Нічого не змінилося, стиль перемоги весни оптимізму над песимістичною зимою щоденних політвикликів докотився і до квітневого Кременчуку. Що ж, живи, Кременчук, дбай про мам, Кременчук, квітни й сяй, Кременчук (і вся Вкраїна)!

Ніхто не заборонить простих людських відчуттів. Навіть попри те, що якісь коси постійно потраплятимуть в чиїсь камені. Для людини головне лишитися самою собою: Людиною Великої Надії.