Віталій Квітка

письменник

Маленький антикремлівський ювілей: два місяці без "соц-Росії"

мнения

16 Июля 2017, 13:41

16 травня 2017 року президент України, здається, поклав край цьому виду інформаційних озброєнь, видавши указ про заборону россоцмереж. Система заборон, переслідувань, перепон, цензур тощо  – не найкращий спосіб виростити інтеліґентного, щирого та свідомого українського патріота. Тому що колись ми мріяли про відкритий світ. Про скасування заборон. Про досягненість людини на іншому кінці планети, та ні, хоча б на тому кінці області завдяки миті – а не годинні простоювання в черзі перемовного пункту з мідним жетончиком у руці. Інтернет, а згодом соцмережі, однією з перших для багатьох із нас стали Однокласники чи Вконтакте, спочатку допомагали надолужили цю замкненість у самих собі. Вони стали незамінним чинником нашого існування – іноді додатком до "Доброго ранку" чи вранішньої кави. Але якщо правда, що інтернет – павутина, то в ній мають існувати павуки. Як написав Макс Кідрук у своїй книзі "Небратні": "На початку 2000-х Україна зависла поміж двох світів, прагнучи до цінностей західного світогляду, однак не позбувшись особливостей східного". 2014 року настав час, коли російські павуки неприховано полізли з усіх мереж та щілин. Почалася наймасштабніша й найневидиміша з воєн – доба гібридної війни, в якій роль соцмереж не остання.

Сьогодні минає два місяці з дня, який ні рік, ані два тому ми не могли уявити навіть уві сні – дня вето на россоцмережі. Місяць тому сайт "Сегодня" провів опитування, згідно з яким практично для двох третин розрив взаємин з російським медіапростором не мав становити особливих проблем: ці користувачі або вже перебували поза російським медіапростором (31%), або збиралися віднайти альтернативний, зокрема Фейсбук (18%), чи могли зосередитися на пошуку інформації в українських чи якихось інших сайтах (10%). 13% збиралися викинуть смарти чи ноутбуки на смітник. Приблизно третина респондентів була "заточена" винятково на російський медіапростір. Але сьогодні ця третина замовкла. За цей час, між тим, особисто я не побачив жодного смарта в міській урні. Не стали ми свідками також і показових викидань комп`ютерів з балконів багатоповерхівок. Практика засвідчила: прогулюватися попід балконами так само безпечно, як і до президенстької заборони, між тим, саме перебування в мережі стало безпечнішим.

Зникли сайти-"самогубці" штибу "Синього кита", інформацію про які поширювали якраз соцмережі. Зниклий чималий шмат виходів на порнографію, відверті антиукраїнські спільноти і заклики до решти всесвітніх ксенофобій. Колись пристрасна дискусія щодо "мало-" та "великоросійства" зосередилася довкола скромних фейсбуківських перепалок на тему, чому київський поет Олександр Кабанов почав писати вірші українською і добре це чи погано.

Є люди, які в обхід заборони, запевняють, що вони, як і раніше не вилазять з "вконтактів". Однак те, що раніше було продовженням русифікації українців, тільки за допомогою соцмереж, нині перетворилося на приватну справу кожного. Хочеш – обходь закон, і входь у ворожі соцмережі, хочеш –ні, приватна справа, так би мовити. Як сказав один полковник, на Донбасі 15% люто підтримують "ДНР", інші 15% – так само люто за Україну, а 70% – байдуже, аби тільки запанував мир. Можна сказати, що подібне мислення добре пасує до теперішнього буття, від россоцмереж незалежне: звісно, що кожен десятий "люто вітає" заборону, а кожен дев`ятий – "люто навпаки". Головне, що решті восьми з десяти дихається мирніше й вільніше без усілякої російської похабщини, фейкування та пропагандизму. У день цього одного з перших, нехай і дрібних ювілеїв наших перемог в інформаційних війнах, можна пошкодувати хіба про одне: важко побудувати 400-кілометрову стіну довкола російського кордону, але вирубити московські  інформаційні кінці – зачинити для України крити боронити Вконтакте, Одноклассники, Яндекс тощо – потрібно було ще 2014 року. Тоді, коли ці мережі завдали нам усім найбільше шкоди, – коли контактівські спільноти, діючи як провокатори та координатори, вбивали все українське і Україну в буквальному сенсі слова. Саме так прості українці-користувачі, щойно почалася відверта антиукраїнська агресія Москви, і діяли.

Нині ми маємо українські мережі. Але взагалі-то давно потрібно було мати аналог Фейсбуку – ще в 2000-ні. Благо, наші програмісти, ледве не найдешевші в світі після індусів, за півціни нині успішно працюють на кого завгодно, крім України (або на Україну в останню чергу).

Здатність вижити без "соц-Росії" – це вже другий, по-справжньому масштабний успіх у боротьбі за національно свідому українську Україну: для всіх вільних націй, що здатні перейматися ідеалами особистої свободи в рамках правил людського співіснування. Першою, маємо надію не останньою, виграною з часів Революції гідності ментальною битвою був успіх із декомунізацією міст.

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...

Комментарии

осталось символов: 1000 Правила комментирования