Віталій Квітка

письменник

Майбутнє є, його не може не бути

мнения

2 Июня 2015, 08:37

kvitka_02_06

Якщо відверто, кожен із нас почувається зараз не надто затишно: стабільності нема, а є високі ціни, військові дії на Сході, є черговий виток виживання, який за доби безробіття виглядає подвигом. І ніхто не зна, хто більший герой: той, хто з автоматом стоїть на своєму посту в Донеччині, чи той, хто на грані зубожіння, намагається врятувати себе й власну родину від економічного краху на тому місці, де перебуває зараз у тилу. Разом із тим цей самий кожен – тобто я і ти – чудово розуміє: що би ти не відчував, як би ти не хотів, як би не розумів, які помилки в громадсько-політичному житті України були допущені у минулому, просто так не можна повернути коліщатко на дисплеї історії і примусити її змінитися.

Ми не можемо завтра прокинутися і опинитися в казці стабільності і добробуту. Однак ще можемо вплинути на майбутнє – історію власних дітей і онуків. Звичайно, тут потрібен не сон, а діяльність. А для цього потрібно розуміння, що відбулося. І яких помилок треба і можна уникнути.

Так, ми мало можемо вплинути на те, що завтра скаже або зробить президент, прем’єр чи спікер парламенту. Так, ми лише частково – у формі власної волонтерської допомоги чи участі у військових діях – здатні вплинути на ситуацію на Сході України. Однак надто очевидно: тут, на місці, де ми перебуваємо, наша роль, а відтак і значущість кожного члена суспільства може стати винятково корисною й конче потрібною вже зараз.

Не зла воля якихось поганих людей, як нам розповідають іноді, а саме ситуація з пасивністю громади, з небажанням нас як громадян брати широку участь у громадському житті села, міста і країни у вигляді такого механізму як громадський контроль, призвела до Майдану. Спочатку трапилася моральна криза, повна моральна деґрадація можновладців, а вже потім як реакція на неї виник Майдан, а не навпаки.

В даному випадку, навіть після Майдану ситуація не надто змінилася: давайте бути щирими, ми з вами досі очікуємо, що хтось, ті, хто за це відповідає, найвищі можновладці, мери, парламентарі, президенти, міністри тощо розрулять ситуацію, тому що ми знову ж таки їх вибрали і обрали.

Практика політики, коли ми стаємо в позу поза політикою, свідчить: влада, обрана нами, завжди приречена на слабкість. Тому що ми самі 24 роки схильні до слабкості і неефективні в контролі обранців. Влада – це дзеркало нації. Як же можуть бути ефективними і зрілими депутати, яких ми обираємо, якщо ми самі не зрілі і неефективні в управлінні власною громадою в місті, селі, на житловому майданчику чи на вулиці?

Однак частково, хоч і платячи за це занадто високу ціну – іноді життям і кров`ю власних друзів, знайомих, родичів – щось за останні півтора року все-таки змінилося.

Якби хтось сказав, що сучасні французи, італійці, росіяни зрештою, у випадку війни і неефективності власної армії і держави здатні були напружити ментальні зусилля й самотужки утримувати армію для війни, перебинтовувати рани поранених, тонами забезпечувати харчами фронт і біженців, то ніхто б у Європі не повірив, що таке ймовірне. Однак в Україні минулого року відбулося саме це: навіть не зважаючи на часто неправильний вибір та відносну ефективність урядування, народ, тобто ми з вами, явили світові подвиг небувалої підтримки в обороні власних кордонів та власної державності. І ознака ця — дуже позитивна. Питання в тому, на який термін інерції усеукраїнського патріотизму вистачить.

Я переконаний: якщо ми можемо згуртуватися ради війни заради миру, то, звісно, ми є здатні згуртуватися і заради миру ради миру. Війни, спротиви і теракти рано чи пізно, нехай це краще буде рано, але завше закінчуються. І тоді настає час знову жити мирно. І саме тепер, всередині 2015 року нам обирати, як жити. Чи так, як раніше, покладаючись на когось. І тоді, як і у випадку з Великим Вибухом, все, як завше, на 99,9% у руках простого випадку, долі, фарту. Чи так, як потрібно – покладаючись на себе. І тоді… неможливе – можливе.

Що ж робити, коли скінчиться війна? Зокрема, з владою, яка себе дискредитувала і з достатньою регулярністю продовжує дискредитувати себе в очах нас, громади? Що робити з руїнами, в що перетворили частину наших земель 23 літа не тільки бомбометань, а й цілком "леґальних" розкрадань ресурсів, підприємств, благ, будівель тощо? Зрештою, що робити з майбутнім наших дітей, якого, здавалося б, уже немає – і все, про що починають мріяти наші діти, це про життя в Європі, але не в Україні, але вже зараз?

Доки жива людина, майбутнє є завжди. Може, сьогодні хтось за інерцією мислить песимістично: одні навіки перебираються жити в Європу, інші – до Росії. Але де ґарантія, що завтра з Росією чи Європою не станеться чогось іще страшнішого, ніж те, що сталося з Україною? Такої ґарантії не може дати ніхто. В Європі, в Росії, в Америці, Азії чи навіть в Африці з Австралією і Новою Зеландією кожен все одно мусить бути тамтешнім громадянином, на всі 100%. Якщо ти не громадянин власної країни, то ти – дипломований бомж будь-якої іншої. Незалежність від громадсько-політичного життя, на жаль, можуть ґарантувати собі в сучасному світі лише пінґвіни в Антарктиді. І то доти, доки там є крига. У нас крига скресла навесні Революції Гідності: тому-то ми маємо неусипно стежити за подіями і громадського, і політичного життя. За найменшої можливості впливаючи на розвиток усіх цих подій.  

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...