На фуршеті у Мельпомени

Коли востаннє ви особисто відвідали театр? 

Я маю на увазі не приміщення міського театру, де часто провадяться різного роду фуршети, інтернет і просто конференції, передвиборчі заходи, богослужіння різноконфесійного штибу тощо? Ні. Коли ви останній раз переглянули драматичну постановку, п`єсу за участі всесвітньо знаних чи місцевих зірок драми чи комедії? 17-річним я у Києві відвідував "усе справді живе", що стосувалося театру як такого: в Оперному ходив на "Хованщину" Модеста Мусоргського та "Запорожець за Дунаєм" Гулака-Артемовського, в театрі оперети — на будь-що з піднесено-натхненного Імре Кальмана, в Лесі Українки –  на сучасну постановку "Ідіота", у Франка ж— на "Енеїду" Котляревського з неперевершеним Зевесом, Богданом Ступкою. Але за останні роки я особисто не пригадую навіть того, коли властиво востаннє переступив театральний поріг.

Нам, людям віртуальної реальності та голлівудських блокбастерів, взагалі сьогодні важко пояснити, яка ж це гарнюча штукенція  — живий театр! Але, скажімо ще років зо сто тому Всесвітній день театру, мабуть, за своєю бучністю вражав би не менше, ніж віншування національного дня незалежності. Сторіччя тому доводилося б вистоювати багатокілометрові черги, аби потрапити на, скажімо, Айседору Дункан чи Мату Харі власною персоною. Зараз квиточок на виставу з відомою акторкою може бути дефіцитом хіба що в межах обмеженої когорти інтелектуалів-літературних гурманів. Мату Харі ж із успіхом замінить порноканал, а Ізідору Дункан — ток-шоу талантів або звичайна медодраматична бульбашка.

Деоккупация юга страны – как украинские военные отвоевывают территории

Запрет на передвижение по стране для военнообязанных – все детали

Ракетные удары по мирным украинским городам - июль 2022

Ядерный терроризм россии

Мата Харі

Айседора Дункан

Театр як його першозначення "місце видовища", причому не тільки наш національний чи європейський, постає і виростає виключно з димуючих на відстані тисячоліть руїн стародавньої Еллади. Саме греки вигадали муз, вирішивши, що людині не під силу прожити без гарного мавпування життя один поперед одним. Власне, театр постає з релігії і певною мірою релігією є (і навіть такою залишається досі). 

Мельпоме́на (грец. Μελπομένη — від "співати" або "мелодійний") — одна з 9 дочок Зевса і Мнемосіни (богині пам`яті), є муза трагедії, мати сирен. Спершу Мельпомену вважали музою пісні взагалі, згодом — журливої пісні та трагедії. Її назва походить від грецького дієслова, що означає "святкувати з танцями і піснями". Часто вона також тримає ніж або кий в одній руці і трагічну маску в іншій. Її сестрами були муза епічної поезії Калліопа, муза історії Кліо, муза ліричної поезії Евтерпа, муза танцю Терпсихора, Ерато, муза еротичної поезії, муза комедії Талія, Полігімнія, муза гімнів, та Уранія, муза астрономії. З відповідальності за сфери, як бачитм окладені на муз, ми дізнаємося про значення, яке надавали древні елліни гармонійному розвиткові людини.

Виникнення давньогрецького театру пов'язане зі святами на честь бога виноградарства Діоніса — Діонісіями. Учасники процесій зображали пошт Діоніса і, надягаючи козячі шкури, співали і танцювали (слово "трагедія" в перекладі з грецької — "гімн цапів"). Сполучившись із літературною традицією, театр із релігійних уявлень перетворився на самостійний вид мистецтва. Театралізовані вистави стали невід'ємною частиною державних свят — Діонісій та Леней. Для них будували грандіозні кам'яні театри, розраховані на тисячі глядачів (театр Діоніса в Афінах, найкраще за інші зберігся амфітеатр в Епідаврі).

За переказами, прем'єра першої театральної вистави у Стародавньому Римі відбулась саме 27 березня, тому-то Всесвітній день театру – сьогодні. Відзначення цього дня палко добивався театральний діяч і актор з Франції Жан Кокто, котрий оголосив про таку урочистість 1962 року. Ініціатива ж святкування Всесвітнього дня театру належала Міжнародному інституту театру (ITI) у 1961 році. 

Жан Кокто

Театр японський, йородзу кьоген, запозичений в еллінів, та тайпейський, досі зберегли основні риси первісних дійств-вистав доби грецьких Діонісій. Театральне ж мистецтво  сучасної західної цивілізації майже цілковито постало з античної класики, технік, відроджених в епоху Ренесансу. З особистостей Есхіла, Евріпіда, Софокла (між іншим, комбінував службу в афінських збройних силах з зайняттями високим мистецтвом), Плавта, багатьох інших, передовсім греків. Якщо говорити про класичну драму, за останні дві з половиною тисяч років за драматичною напругою та майстерністю з "ідеальною трагедією" "Цар Едіп" Софокла, написаною 429 р. до Р.Х., можливо, з натяжкою можна порівнювати лише шекспірівського "Гамлета". Попри популярність театрального мистецтва — починаючи з доби відродження до гегемонії мистецтва кінематографа в ХХ сторіччі — властиво, нічого принципово відмінного за засобами впливу на глядача в порівнянні зі світом еллінізму, на який завжди рівнялися, за винятком Вільяма Шекспіра, на цій ниві не виросло. 

Вільям Шекспір

На нас "повпливали" театр Станіславського та Чехова. Чехов і досі в ціні, попри модернізм та постмодернізм, який в особі естетики та підходів Енді Воргола абсолютно переформатував театральне мистецтво в щось цілковито протилежне його античним першовитокам (моєливо саме цим якраз і наблизивши до них?). Щодо Станіславського, то попри відомий вислів "Є хороший театр, а є – театр Станіславського!", на Костянтинові Сергійовичу досі виростають, вчаться та спокійнісінько отримують путівку в життя десятки тисяч, якщо не мільйони радянських та пострадянських майстрів Мельпомени. 

Україна —держава історично особливо театральна. Принаймні корифеїв театру у нас, мабуть, навіть більше, аніж навіть видатних полководців. На честь одного з найбільших популяризаторів властиво україномовного театрального мистецтва, Марка Кропивницького, навіть, як і на честь  найзначнішого гетьмана Богдана Хмельницького, названо обласний центр. Іван Карпенко-Карий, Марко Кропивницький, Микола Садовський, Панас Саксаганський — це неповний список тих достойників, які народилися ще у ХІХ сторіччі, але плідно потрудилися на ниві Мельпомени  та Терпсихори, залишивши про себе згадку в рамках кількох національних театральних культур.

Марко Кропивницький

Іван Карпенко-Карий

Театр, "вимираючи" спочатку в кінематограф, а потім і в Ютюб, однак апріорі бере участь у творенні не тільки їх, а й нас самих. Усесвітній день театру — стовідсотково українське національне, хоча й неофіційне, свято. Є надія, що сьогодні кожен трохи відчує себе актором, режисером або драматургом. Засне і прокинеться зіркою: або навпаки. Якщо вже забуваєш відвідувати театр, то чи твоє власне помешкання не є щонайкращим місцем для його... самореалізації? Для початку ж можна просто, одягнувши яку-небудь гелловінську маску, потренуватися. Скажімо, поперед свічадом. А вже потім зіграти і перед глядачами: родичами, друзями, відвідувачами кафе тощо. Правду кажучи, театр не зможе цілком занепасти: доки існує людина, існуватиме театр. Іноді події, які самохідь розгортаються довкола нас — це трагікомедія, гідна пера і постановки Великого Майстра. Що ж, залишається лишитися гідними учасникам цього фестивалю, вистави, ймення якій — життя.