Віталій Квітка

письменник

Наречені більше не мріють про помічників депутатів

мнения

5 Августа 2015, 10:01

kvitka_02_06_08_01

Здається, останнім часом усі ми беремо участь не в реальному житті, якого гідна кожна людина на цій землі, а в якомусь анімаційному серіалі за участю злих, добрих і взагалі невідомо яких карликів. І це дежавю не повторюється – воно триває.

З`являються студенти, після чого приходить хтось, хто їх розганяє. І суспільна думка стає на бік розігнаних. Люди вимахують палицями і трощать транспорт МВС (до речі, той самий "Правий сектор", який збурюватиме народну уяву через півтора року у Закарпатті і пропонуватиме новий Майдан, тільки ому що ПС так хочеться); їх, однак, виловлюють, лупцюють, знущаються тощо – і ми, звичайно, стаємо на бік знедолених і співчуваємо їм. Трощать і відстрілюють Майдан 20 лютого, і, без сумніву, громадська думка гойдається в бік загиблих та постраждалих (хоча є ті, які вимагають більшої крові). Пізніше злі карлики залазять на дах парламенту АР Крим, по чому там же бігають зелені чоловічки. Знову когось притісняють, розганяють. І гуманна суспільна думка – але лише вона – на боці постраждалих.

З початком же "війни за Донбас" алгоритм і карлики суспільної свідомості змінюють своє забарвлення: у ролі постраждалих у 2015 році виступають уже не студенти, а пенсіонери і взагалі всі. У невигідній ролі злих карлів дедалі частіше фігурує інша влада – та, яка скасувала рішення, але не вчинки попередньої. Та сценарій фарсу, здається на небесах зрежисований, залишається той самий: когось "ображають", а хтось, тепер це уже вчорашня влада-сьогоднішня опозиція розпинається за постраждалих, поступово з наближенням місцевих виборів приваблюючи і громадську думку, і електорат. Зрештою, події типу слів про саму можливість логічного припинення "непродуктивної" діяльності "Південмашу" (підприємства, де за СРСР вироблялося до 70% ракетоносіїв)  – тільки цьому і сприяють.  

Одні кажуть: ми рухаємося в Європу. Хоч і повільно. Інші переконані: у кращому випадку, у прірву. Де правда? І що це взагалі за такий стиль життя, як у нас уже майже ось як два роки поспіль?

Правда в тому, що ми самі дожилися до ситуації, в якій не тільки звичайний громадянин, а, мабуть, і олігарх, почувається маріонеткою. А ще в тому, що сьогодні уже не можна змахом чарівної палички змінити цей сценарій. 

Давайте погодимося: є події, які не дозволяють втілювати ідею про конституційну демократію в Україні за світовими стандартами. Доки в країні триває АТО, завжди існуватиме привід для інсинуацій чого завгодно під прикриттям благородних ідей. Не війна оздоровить український дух і націю, вона може їх тільки, даруйте, спалити. Припинення конфлікту на Донбасі – запорука принаймні спроби відбудови нормального громадянського суспільства та оздоровлення нації. Тому що тепер, коли ми озираємося в той чи інший ідеолоґічний бік, і всі ці боки грають на нервах і спекулюють нашими душами, усі наші рішення – влади, опозиції та громадянського суспільства – слід визнавати завідомо ненормальними та неефективними.

Якщо новітні українські політсили завжди формуватимуться під гуркіт гармат на Сході, громадянське суспільство вічно провадитиме свої реформи з похибкою на воєнну політику, а уряд вимушено прийматиме рішення з урахуванням чергових втрат – територій та людей, то до чого ми доживемося через кілька років? І де буде в тій точці неповернення весь наш міжнародний боротьбістський авторитет, замішаний та настояний на крові власних громадян?

Тому що доки триває трагікомічний фарс "ані миру, ані війни, а уряд – революційний", не можливо утримати власних співвітчизників – і не тільки юнь, від однієї єдиної мрії: як змінити прописку і почати будувати власне нове і щасливе життя українця, нехай і не в українських, але в спокійних, нормальних умовах. Так, як про це мріє двадцятидворічна дівчина, зустрінута в поїзді, якій не бракує ані освіти, ані патріотизму. Зате бракує держави, в якій можна будувати приватне майбутнє, не озираючись ані назад, ані в бік мін, що вибухають неподалік. І тому єдиною її мрією є познайомитися з іноземцем – байдуже з ким, хай би навіть з помічником вождя закинутого у пустелю африканського племені – і виїхати. І спробувати жити, дихаючи не гаром вирв, а просто – на повні груди.

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...