Навіщо упіймали вбивць Бузини?

Два факти останнього часу не тільки не заспокоюють, до чого вони покликані, але, навпаки, насторожують – відставка Наливайченка та затримання підозрюваних у вбивстві Олеся Бузини.

За ідеєю, обидва з повідомлень мають викликати у суспільстві не просто схвалення, а безперервні оваційні оплески. Однак насправді обидві ці "гучні" події ризикують ще більше розгойдати і без того ненадійний човен українського суспільства.

Звичайно, це гарно, коли оперативно затримуються злочинці та підозрювані у вбивстві журналістів. Знову ж таки, за ідеєю, це має свідчити про дві дуже позитивні риси українського сьогодення: будь-який злочин супроти свободи слова вгамовується у нас буквально негайно, а правоохоронні орґани працюють в Україні мало не ідеально – всього місяць знадобилося підопічним Арсена Авакова, аби знайти не тільки виконавців, а й потенційних замовників вбивства. Такому, приміром, російські правоохоронці, що розшукують сліди замовників Бориса Нємцова, можуть лише, кусаючи лікті, позаздрити.

Однак є моменти, які дозволяють сумніватися в тому, що з нашими правоохоронними обов’язками все так уже гарно. Найбільше антипатій викликає термін розкриття злочину з Бузиною. Приміром, перший підозрюваний у вбивстві Ґії Ґонґадзе був виявлений (наголошую, у мирній, не атошній Україні) аж через понад десять років після початку його пошуків, а замовники резонансного вбивства і досі не оприлюдені і не покарані.

Якби вбивці Бузини були упіймані на гарячому під час розпиття гарячих напоїв у перші години 16 квітня, щиро вірилося б, що взяли тих, кого треба. Якби ними виявилися наркомани, які випадково під кайфом розгулювали Дегтярівською зі зброєю у руках, тим більше українські міліціянти заслуговували б на премію, причому – негайно. Однак убивці не були затримані в перші кілька годин своєї розбійницької стрілянини 16 квітня. Більше того, підозрювані виявилися українськими патріотами, майданерами, професійними політичними націоналістами і взагалі людьми, які одразу заговорили про замовний характер їхнього арешту. І за ними одразу в СІЗО потягнулися натовпи прихильників, готові підняти чергові антиміліційні майдани. У цьому зв’язку виникає риторичне запитання. Навіть якщо правда, що зараз у справі Бузини арештували саме тих, кого треба, невже пану Авакову і його відомству з метою не розбурхання настроїв наелектризованого дійсністю суспільства не можна було діяти якось інакше – затримати, але не оголошувати про те, що справу розкрито. Не затримувати взагалі і продовжувати стеження в сподіванні, що сліди "злочинців" приведуть, можливо, до якихось узагалі чи не орґанізаторів терактів в Україні. Однак, перше, що зробив головний силовик України – радісно повідомив про те, що резонансний злочин розкрито.

Олесь Бузина

Тенденція розкриття резонансних злочинів, та ще й проти журналістів – гарна. Однак якщо з'ясується, що все це – таки правда, відчуття гіркого смутку позбутися буде все одно важко: виявляється розкривати подібні злочини ми спроможні лише тоді, коли щодня наша Небесна Сотня на Сході поповнюється все новими і новими іменами. Тобто у мирний час резонансні злочини ми розкриваємо за десятиріччя, у воєнні – за лічені дні. (Залишається лише пошкодувати, приміром, що 22 листопада 1963 року у США не було АТО, а в Далласі не працювали українські правоохоронці – уже під новий 1964 рік світ знав би імена справжніх замовників Дж.Ф. Кеннеді).

Не менше гіркоти викликає звільнення президентом і підтримка цієї ініціативи парламентом пана Валентина Наливайченка. Той же Арсен Аваков, персону якого на своїй посаді нещодавно намагалися поставити під сумнів, у кріслі утримався. Наливайченко, навпаки, попросив депутатів підтримати його відставку з благородною метою "зберегти єдність команди". І парламент підтримав "не глядя".

Не зайве пригадати приказку, що дорога в пекло вимощена зазвичай благородними намірами. Посада голови СБУ в епоху гібридної війни, можливо, більш ключова, ніж навіть булава президента України. Тому що від надійності і, головне, злагодженості, ще вчора зрадницьки налаштованих правоохоронних орґанів залежить в країні надто багато, аби розкидатися кадрами. У той же час звільнення Наливайченка нагадує те, що революція починає пожирати своїх головних героїв. У відношенні Наливайченка – це так, тому що його дії, думки, позиція і професійність рік тому, коли було відторгнуто Крим і гойдано весь південь і схід України, важила багато. Я не прихильник силовиків і не думаю, що Наливайченку уже час ставити пам’ятник, однак якби не такі люди, як він, то, безумовно, минулого року на бік сепаратистів перейшло б набагато більше фахівців. А арґументи, за які президент звільняє голову СБУ, а парламент з цим погоджується, якщо не смішні, то принаймні ніяк не переконливі. Особливо останній – мовляв, звільнити через не дуже вдалі успіхи нашої розвідки в АТО. За подібний арґумент можна було звільняти, і не тільки Валентина Наливайченка, на посаді голови СБУ щотижня впродовж останніх півтора року. Однак ніхто нікого не звільняв – вочевидь, проблема не тільки в стані української розвідки в АТО, а і в тому, що їй на Сході протистоять не самі лишень "шахтарі", байкери та бомжі.

Валентин Наливайченко

"Жодних інтриг особистого, політичного характеру у цьому не має. Просто глава держави вважає, що СБУ на цьому етапі має очолювати не дипломат, не політик, а фаховий працівник розвідувального напрямку", -тонко підмітив голова фракції Блоку Петра Порошенка Юрій Луценко. Сам Петро Олексійович вважає, що Валентин Олександрович має і хоче піти в політику – тому його і потрібно звільнити. І в яку ж політику піде найближчим часом голова СБУ №13 Валентин Олександрович Наливайченко – мандат нардепа йому невдовзі ніяк не світить, хіба що восени спробує балотуватися в мери рідного Запоріжжя. При цьому нікому з тих, хто ініціював і підтримав це звільнення, схоже,не цікавий арґумент того, як поставляться підлеглі Наливайченка до знакової події з їхнім шефом.

Навіть у мирний час звільнення голови подібної служби означало б у будь-якій країні, що справи зорґаном, який стоїть над усіма рештою правоохоронцями, ідуть дуже погано. Звільнення ж подібної за значущістю персони у воєнний час викликає, як мінімум, підозру в несправжності мотивів цього звільнення. Укупі з феноменальним розкриттям головного злочину проти свободи слова 2015 року від нього пахне закулісними політичними іграми, зміст яких нам насправді ніхто не збирається пояснювати. Відчуттям, що чиясь приватна політика знову і знову під шумок канонади на Сході бере у нас гору над здоровим глуздом як таким.