Віталій Квітка

письменник

Навіщо вбивати Сашка Білого, якщо не можеш вбити сотень Сашків Чорних

мнения

10 Августа 2015, 08:18

kvitka_02_06_08_01_01

Не знаю, як хто. Я людина, в принципі, чуттєва. Мені складно в нинішній ситуації. Постійно – іноді мінімум через два дні на третій – в останні місяці двох років доводиться приймати якесь рішення. Як казав барон Астольф де Кюстін, не варта назви людина, яка не здатна змінювати свої погляди. Але змінювати їх так часто…

Ще наприкінці листопада-2013 усе, чого мені хотілося, щоб ручка Януковича в Вільнюсі якось випадково сприснула з руки і підписала ту злощасну угоду сама. Десь на початку грудня-2013 – негайної відставки Захарченка і Азарова: навіть не з принципу, а як логіки розмінної монети в народній дипломатії – аби просто уникнути жертв. Наприкінці січня-2014, все що хотілося душі, аби Майдан негайно залишили всі політики, щоби президент Янукович просто прийшов, упав на коліна і покаявся: аби уникнути ще більших жертв.

Далі – наче згори покотилося. 20 лютого 2014 просто хотілося, щоб снайпер якось так випадково заснув на даху, і перестали зростати цифри, що тепер означали мертвих людей. 27 лютого, щоб повідомлення про захоплення аеродрому і кримради виявилися страшним, але не більш ніж сном. У перші кілька днів березня хотілося, щоб українські солдати, яких уже почали оголошувати героями нації, просто перестали слухати наказів і зробили щось – скажімо, вийшли за межі зони утримування оборони.

Хотілося за два роки багато чого. Щоб хтось із Ради і нового уряду міг реально чимось заради власному народові. Щоб Правий Сектор вирушив туди, де йдуть бої, а не триває дерибан, першим, а не останнім з добровольців. І щоб він не починав відкривати другого фронту на заході країни.

Зрештою, хотілося неймовірного: щоб у всіх прокинулася совість і вони відчули, що ця земля їхній дім як частина спільного українського дому, а не лише скотське бажання, аби всю справу життя й надалі за них виконував дядечко: байдуже, з Києва чи Москви. І тоді б не потрібно було ні АТО, ані ще чогось.

Я про що. Людській душі, певно, є межа страждань. Хоч події останніх місяців і років і зробили з неї, людської душі, якісь безрозмірні стрінги страждання. Але натомість знову доводиться переписувати власні погляди. Усе, я більше не соборист. Кордони і території, так-так, мене більше не хвилюють. Я зібрався не наступати і навіть не контратакувати в борні за свою Батьківщину. Я твердо вирішив: відступатиму. Доти, доки Україна, саме така поганьблена Україна як уже два роки, зовсім не зникне з мапи. Тому що Україна – це не тільки територія, це ще і частина мене, мого життя. І я не хочу ніякого такого компромісу: маріонетковий уряд, той чи інший. Переписування законів – з політдоцільністю чи ні. Списки жертв, оголошених героями або зрадниками. Територія, що номінально завжди залишатиметься українською, а на ній насправді пануватимуть підпанки: байдуже, Заходу чи Сходу.

Знаю, думати так – кричуща слабкодухість. Але мені набридло. Тому що компроміс безмежним не буває. Є рамки якоїсь гідності, зрештою – політкоректної загальнолюдської, не політпридатної.

Тому що вся ця байка, в якій ми живемо – про сепаратизм, про боротьбу "за", про зрадників і героїв – фіґня, насправді. Я ніяк не можу збагнути одного. Навіщо було вбивати Сашка Білого або Олеся Бузину, якщо не можеш вбити пару сотень Сашків Чорних – тих злих геніїв, із тих, хто готові перечекати і використати, знову мати з народного горя і вічно політприждатного для оборудок моменту приватний зиск?

Чоловік іде на війну і чоловік вертається з війни. І потім, ніби вже не на війні його приґвинчують до деревини і катують, і пишуть у звіті про смерть: "серцевий напад". Допоки так? Питання риторичне. Ні, ми не хочемо жити так. За подвійними законами – війни і миру – гіршими навіть за колишні подвійні стандарти. Ми хочемо, щоби зло було покарано, а перспектива того, що запанує добро, з горизонту перетворилася на цілком осяжний факт. Хочемо, щоби не тільки репортер, а і комбат мав мужність сказати правду. І щоби ні за яку правду – байдуже, з якого боку вона виходитиме – ніхто і ніколи більше не був покараний. Принаймні, в рамках цієї країни.

Бо якщо – не так, то пощо всі ці гасла. Пощо боротьба за правду, якщо кількість благородних гасел і доцільних постанов та навіть поправок у Основний закон продовжує множитися.

Пощо, зрештою, благородні державотворчі ідеї, якщо кожен бачить державу по-своєму. І в жодному випадку не хоче бачити її такою, якою бачить сусід по метро чи маршрутці.

Пощо, нарешті, патріотизм, якщо все, до чого він призводить – чергове коло підкилимного крамарування батьківщиною. Ми починаємо з продажу магнітів героїв Небесної Сотні – коли Крим уже починає бути не наш. А закінчуємо можливістю продажу "доходних місць" у зоні АТО та посвідок учасників бойових дій – у миті, коли ще сподівання залишити за собою Схід.

Всі ми запитуємо себе сакраментальним: що робити? І опускаємо руки, тому що чіткої, як колись кордони рідної країни, відповіді на це питання нема. Залишається втішатися всіма цими невтішними фактами останніх двох літ. Тому що немає нічого більш втішного, як знання, що – годі ТАКОГО, далі нікуди, ЦЕ треба припинити. І з цим знанням треба щось робити. Тому що якщо просто його фіксувати, то "стволи" банд заговорять не тільки на Сході.

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...