Віталій Квітка

письменник

"Не ту страну назвали Г(г)ондурасом"

мнения

26 Июля 2017, 07:42

…Переважно нічого не змінилося відтоді, якщо не брати до уваги, що я став значно більш свідомим, мій марксизм укорінився в мені і очистився. Вважаю, що збройна боротьба – єдиний вихід для народів, що борються за своє визволення, і я послідовний у своїх поглядах. Багато хто назве мене шукачем пригод, і це так. Але тільки я шукач пригод особливого роду, з тієї породи, що ризикують власною  шкурою, аби довести свою правоту.

З останнього листа Ернесто Че Гевари батькам

Трапилося так, що цю фразу – "Не ту страну назвали Г(г)ондурасом!" – один мій знайомий крізь сміх сліз полюбляв повторювати якось наприкінці 2000-х. Відбувалося це тоді, коли, наприклад, зменшувалася або зовсім зникала оплата нашої (чи тільки його) праці. Коли з медіа ковшиком свідомості вичерпувалися повідомлення, після яких здавалося – ну далі б нікуди. Ще колись і ще чомусь.

Однак, виявляється, не буває отієї, омріяної  межі погіршення – "далі, мовляв, нікуди". Завжди "є куди". І тому завжди, виявляється, все-таки може бути гірше. Ми з другом, а будьмо відверті – мільйони нас – за чверть минулого сторіччя "докаркалися" зі своїми "гондурасами"… Зараз Сергій, який нарікав, що за "непристойні" копійки доводиться сидіти в будці й охороняти міську "йолку, стоїть на кордоні з, умовно кажучи, ґвинтівкою М-16, і намагається його охороняти. І щоразу, коли я натрапляю на повідомлення про чергового полоненого, забитого чи скаліченого на тій неоголошеній війні, серце стискається – не хочеться бачити в списку знайомих імен. Але тут вам – немов після точки неповернення – дійсності байдуже, чого ти хочещ, а чого – ні. Ніхто сьогодні вже не дає ніяких гарантій. Тому що закон життя на цій маленькій планеті,яку ми не назвали чомусь Г(г)ондурасом, невблаганний: якщо тільки може бути ще гірше, то обов`язково – і буде.

Це, приміром, як отаке: були часи, коли на вулицях не стріляли в відомих людей – ні в ерц-герцогів, ні в журналістів. Або: ще вчора писали, що в найбільшій пустелі на планеті – чилійській Атакамі – уже принаймні 400 років як не випадає жодної краплі дощу (і хмари оминатимуть пустелю вічно), але от минулого тижня після шалених злив Атакама раптом бурхливо зацвіла – і туди, мов бджоли, одразу з устрнр світу з`їхалися захищати незбагненно тимчасові квіточки екологи. Або стійке уявлення американських мільйонерів наприкінці 1940- початку 1950-х, що немає чемніших, сумирніших – ні слуг, ні взагалі людей – від кубинців…

Однак рух червоно-чорного М26 – "Рух 26 липня" – поклав край усталеній в мізках кубинській сумирності. За шість років острів гламурних курортів, шабашу грального бізнесу та орґій латифундистських плантацій перетворився на столицю всесвітньої карибської кривавої кризи на ймення Кубинська революція. Усе почалося з явища диктатора Фульхенсіо Батисти та світанку 26 липня 1953 року, коли Фідель Кастро вирушив з натовпом на штурм казарм Монкада.  

Досі сперечаються: чи закінилася б Кубинська революція перемогою, якби не Хрущов, совіцькі хлібні каравани з боєголівками в нутрощах "мирних" пароплавів та береги Каліфорнії в перископі есересерівських підводних човнів. Але правда в тому, що Куба відбулася в історії планети й ментальних наших уявленнях саме як Острів Свободи. І хоча десятки тисяч кубинців, що втомилися від свободи вільної праці та диктатури пролетаріату, виявилися похованими на дні Атлантичного океану, при втечі так і не допливши до берегів омріяної Америки, правда в тому, що гірше бути могло.

Не знаю, чи передчував останнє – що гірше може бути навіть при комунізмі – аргентинець Ернесто де ла Серна Че Гевара, із заклопотаним виразом на обличчі фотографуючись в нетрях мексиканського півострова Юкатан із перщою дружиною Ільдою Ґадеа. Однак Че Геварі, подейкують, принаймні імпонував колір чорно-червоного прапора УПА – існує міф, що команданте Че вивчав і втілював у життя практику українських повстанців Другої світової.

Яким би прикрим не був комунізм у ХХ сторіччі, романтику Кубинської революції – з її змагами в джунґлях, ідеєю свободи від рабства та відновлення людської гідності та спроби експорту її на весь американський континент, та й не тільки це  – складно заперечити. Навряд чи Куба – найсвітліша пляма в історії комунізму.  І все-таки до кубинського унікального випадку ми ставимося якось так більш лояльно, ніж до азійських, європейських чи африканських "історичних стандартів". Буцімто, якщо це й зло, то воно найменше. Ще не вивітрилися з народної пам`яті кубинські радянські студенти: після їхнього спудіювання на наших теренах з`являлися перші мулати-українці. Пригадуються й часи, коли у борні за золото літніх Олімпіад у 10-11 з дванадцяти вагових категорій боксери були кубинці. Існувала ціла епоха "моди на Кубу": і на цигарки, і на путівки, і на хоча б одного кубинця під час травневого параду в райцентрі з транспарантом у руці.

Без перемоги Кубинської революції світовий комунізм виглядав би абсолютно нещиро, вкрай незугарно і геть невиправдано як соціальний експеримент. Хоча хто з нас виправдає загибель хоча б однієї людини, народити яку ми не в змозі? Принаймні, міф про Кубу, в якій перемогла справедливість, як на мене, років на десять пригальмував розпад СРСР, надихнувши прикладом, який нашим пращурам обійшовся в мільйони золотих червінців.  Адже в Совку революційний романтизм, рівний Острову Свободи, існував хіба що в забороненому романі "Чевенґур" Андрія Платонова, де автор і герої вперто разом із сюжетом мчать уперед у пошуках комунізму і його торжества, сіючи навколо лише трупи, трупи, трупи.

Як-не-як, а з усіх комуністичних диктаторів лише Фідель Кастро помер у 90-річному віці, в оточенні засмучених співгромадян і родини, щасливий і нажившись досхочу, в листопаді минулого року.

Куба у відношенні ресурсів існування – не Україна, не Росія і навіть не Румунія. Тому для пересічних кубинців 26 липня 1953 року та ще впродовж 5 літ поспіль вибір справді був куций: або рабство на плантації, чи за скручуванням марудно коштовних і неймовірно міцних сигар, чи в ролі готельного служки, повії  або копійчаного чистильника взуття. Як альтернатива – диктатура пролетаріату. 1/6 планети Земля 7 листопада 1917 року ще могла обирати між "недобрим", "поганим", "ще гіршим", "далі нікуди" та існуванням життя поза "далі нікуди".

Пригадуються мемуари маршала СРСР Георгія Жукова: спочатку він згадує, як принизливо для людської гідності було працювати майстром з пошиву взуття"на дядю" по цілих 16 годин на день (винаймаючи притому пристойно "рабську" квартиру в центрі Москви, непогано харчуючись і маючи, звісно, вищий кастовий статус, ніж бідолашні пролетарі). Георгій Костянтинович забув (або не відрерагувала цензура), але пізніше він описує перші дні своєї служби в майбутній Червоній Армії. І (як навсмисно, ті самі 16 годин!) Жуков натщесерце чистить свого улюбленого коня, проте бадьорий, вільний та щасливий, а світле майбутнє – перемог Громадянської та Другої світової (300 тисяч полеглих лише під час штурму Берліну, 1,5 млн за цілий  1942 рік "визволення" Ржева, своїх рідненьких солдатів) – лише тільки попереду.

Така вона природа: революцій, революціонерів, рівенств(14 липня – дата взяття Бастилії) і свобод. Дрібне – одна, дві, тисяча, мільйони людських життів – як правило, у гонитві за майбутнім щастям десятків мільйонів (а в перспективі – і мільярдів) рахується, звісно. Однак ця жертва є, вважається і навіки увічниться як "вимушена необхідність", "перебір", "зловживання". Чи як сталінське "запаморочення від успіхів". Останній уже цікавий термін нами підзабуто: це коли в гонитві за абстрактним "щастячком" треба конкретно прибрати з дороги і самих гончаків. Ернесто де ла Серна Че Гевара закінчив у Болівії як злодій – болівійці добивали і добивали мерця, ймучи віри в саму смертність найхаризматичнішого комуністичного ідола. У ту мить навіть щодо Че правило "гірше буває просто тому що гірше може бути" виявилося справедливим.

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...