Неймовірне словосполучення: "спортивна журналістика"

Для мене словосполучення "спортивна журналістика" забриніло всіма відтіками реальності якось восени 1997 року. 

В Україні ще ніхто про це не знав, але саме з тієї осені розпочинався великий футбольний бум: стартувала перша Ліга Чемпіонів УЄФА, київське "Динамо" з Валерієм Лобановським на чолі дебютувало в "групі смерті" разом із ПСВ"Ейндховен", "Барселоною" та "Ньюкаслом". Мої знайомі колеги по факультету, спортивні журналісти, також "грали" за кілька конкуруючих на різних рівнях журналістських команд: Гена Чеховський очолював легендарну газету "Команда", Саша Наказненко "виступав" за "Спортивну газету", яка намагалася вижити на ринку вільної спортивної преси, мені, тоді ще неспортивному журналістові, хотілося також долучитися до Великого Футболу. Мене "взяли" на гонорарній основі. Спочатку я намагався на основі аналізу приватних гороскопів гравців команд спрогнозувати результати матчів. Але, хоча "Динамо" і тріумфувало того сезону, гра з ПСВ у киян завершилася з рахунком 1:1, а я ж бо спрогнозував 2:2. І тому, оскільки всі спортивні журналісти хотіли сидіти на стадіоні, або висвітлювати винятково "Динамо", мені доручили репортажі матчів за участю "Ейндховена". Писати з телетрансляції вважалося моветоном: у 1990-ті потрібно було не тільки проаналізувати і захронографувати матч, а ще й передати дух матчу.

Деоккупация юга страны – как украинские военные отвоевывают территории

Запрет на передвижение по стране для военнообязанных – все детали

Ракетные удары по мирным украинским городам - июль 2022

Ядерный терроризм россии

1990-ті та початок 2000-х — епоха, коли телебачення та інтернет ще не відтерли на закапелки друковане слово, зламати гегемонію газет. Рідкісна доба, коли в спортивні журналісти не йшли винятково колишні спортсмени (хоча деякі види спорту — біатлон, фігурне катання, гімнастику — ніхто споконвіку, крім екс-чемпіонів, у нас, здається,  і не освітлював), доба конкуренції за місце на прес-конференції під футбольним сонцем "акул пера". Пора, коли на десятки помилок та "опечаток" телекоментаторів із кожнісінького матчу  чемпіонау світу та Європи реагували хіба що листи розлючених глядачів, а не роботодавці чи спортивні оглядачі, колеги-конкуренти. Епоха становлення сучасної національної спортивної журналістики, – це коли часом, щоб вирушити за напівекіпірованою через відсутність фінансування жовто-блакитною збірною на етапи з біатлонного кубку світу журналіст-ентузіаств вирушав не за ""законні добові на відрядження, а за нелегальну оренду власної квартири в Ірпені.

"Спортивна журналістика" – те, без чого складно уявити світ медіа сьогодні. Із часом, конкуренціює та відбором стало менше помилок в ефірі. З`явилися „клубні" журналісти, журнали і теле- та інтернет-канали. Колишні спортсмени перетворилися на повноцінних  гуру-експертів, на бренди-обличчя спортшоу, а шістнадцятирічні юнаки не перестали мріяти про гарні оцінки за ЗНО з мови/літератури, тільки тому, що з першого ж класу мріють про одне – вступити на журфак, тільки аби писати лише і лише про футбол.

Спорту багато, ефіру премного, перемог — як от перше українське чемпіонство з юніорського футболу — уже не бракує. Не тільки перші українські медалісти-олімпійці та чемпіони-боксери змусили світ повірити в існування українського гімну (для чемпіонки-фігуристки, Оксани Баюл, його шукали двадцять хвилин у світовій фонотеці): а тепер він лунає на стадіонах по кілька разів під час кожного футбольного матчу — від співаків і з трибуни. Спорт – гарний не тільки для здоровля, не тільки як заняття для персонального тонусу м`язів та релаксу — він був і залишається запорукою і спонукою до плеканння високого національного духу. 

І сьогодні, в день спортивного журналіста, виникає тільки одна маленька ностальгія: за колишнім, нині втраченим відчуттям змагання спортивної преси, за днями, коли обиватель часом сумлінно заощаджував по 25-30 баксів. Щоб з нового сезону зробити обов`язкову в житті передплату, в незмінну свою вболівальницьку теку: "Спортивна газета", "Команда" і "Український футбол". Аби читва вистачило людині від туру до туру. А ще – аби порівняти різнобій у написанні перших іноземних прізвищ легіонерів, та різносол хвилин, на яких забили м`яча — тому що голи часом фіксувалися не за буквою післяматчевих нотаток арбітра, а за духом персонального секундоміра спортивного репортера, який робить свій запис на трибуні, пише півночі текст і здає його вранці у набір. Щоб не пізніше, наступного вечора або завтрашнього ранку, вболівальник міг співставити свої свіжі, але суб`єктивні враження з не менш свіжими, від "футбольної трави" враженнями репортера.