Віталій Квітка

письменник

Незалежність-26, або Мистецтво навчитися мати зиск із власних помилок

мнения

24 Августа 2017, 09:51

Усі ми різні. Може, саме тому дехто – і я також з цієї когорти – вважає, що на дні народження, особливо коли йдеться про цілу націю та державу, краще критикувати, виявляти власні негативи і взагалі говорити погані слова, ніж помпезно дякувати – щоразу кожній із нових влад, що співпадають з Індепендент Дей – за здобутки, перемоги, трофеї, чесноти та досягнення, які, коли відверто, належать цілому народові.

Цілому – а отже ніби й нікому. Звичайно, я обома руками "за", щоб якомога раніше і швидше виходити на День Незалежності на вулиці, а на майдани – вийнятково у вишиванках, а в День прапора – щоб підіймати власний найвище за всі в синьому мерехтінні небес. І все-таки, коли відверто, традиція привселюдного святкування Незалежності "ввійшла в моду" з-поміж широкого загалу людських сердець порівняно недавно.

Із Революції Гідності та її наслідків. Саме в останні чотири роки ми з вами масово РЕАЛЬНО, зі значним тремтом у серці, більшим пієтетом та гідною пошаною почали ставитися до поняття "патріа", явно усвідомлюючи, що ця патріа таки жовто-блакитного кольору, і не менш щільно чуючи душею, а часом і носом запах крові – приємний чи ні – через який це вистраждане відчуття патріотизму почало в дні свят протікати широкими щирими потоками на вулиці міст і сіл.

Однак цьому всьому тріумфу Вітчизни, гідність якої, зав'язуючи сьогодні святковий крават чи прасуючи вишиванку, ми відчули, передували два сторіччя в масовому плані, можна сказати, цілком печерних патріотичних відчуттів і можливостей. Про деякі хочеться згадати, аби не забути, до чого можна знову скотитися і як подібне "викачування" в минулому може вилізти боком і жертвами уже днів майбутніх.

День Незалежності України певною мірою народився 17 березня 1991 року: з проведення єдиного в історії Всесоюзного референдуму про збереження СРСР. Для тих, хто народився в епоху незалежної України, питання плебісциту, вільного волевиявлення, свободи, тощо такі ж самозрозумілі, як кола на прилавках супермаркетів. Однак ті, хто застав СРСР і не застав там кока-коли, чудово розуміють: і підняття питання волі народів, і незалежність "15 республік-сестер", і в подальшому їхня державність на той історичний момент мають почати сприйматися на рівні чуда ходіння по воді.

Будь-хто, хто в попередні 70 радянських років просто хоча б на кухні прохоплювався про ймовірну незалежність від радянської імперії, автоматично зазнавали переслідувань, часто разом із родинами.Та ось залізна завіса пада, й Україна зокрема отримує незалежність. Попри ажіотаж та ентузіазм із тогорічним грудневим голосуванням за "вільну Україну", попри уже власні прапор і герб, ставало зрозумілим, що тільки швидкий (і мало не негайний!) успіх України як держави на міжнародному та внутрішньому політико-економічному рівнях гарантуватиме, що місце всенародного ентузіазму не посядуть скепсис, розчарування та реваншизм разом із пострадянською ностальгією.

Однак вся наша історія незалежностей – це хроніка, здорового чи ні, але скепсису.
1992 та 1993 роки – ми просто не встигаємо ані відчути, ані як слід відсвяткувати перші незалежності. З-поміж куцої групки справжніх патріотів (не йдеться про перефарбуванців від партноменклатури – вчорашніх комуністів, які суцільно "націоналізувалися") спостерігається стримана віра, що нація от-от розправить крила. Межи тих, хто просто "змирився" з незалежністю (більшістю) – таке саме стримане очікування нового, відчуття, що нічого іншого все одно не "світило" – у нас, мовляв, хоч війни, на відміну від Росії, нема.

1994-й, триріччя незалежності. Тотального мінору і бажання повертатися в Союз ще нема, однак святкувати, за великим рахунком, ще нічого. Економіка продовжує падати, підприємства – розкрадатися, місцева валюта перетворилася на пшик, зрештою відмова у грудні від статусу ядерної держави – як жалюгідна спроба підняти настрій нації хоч перед новим роком.

Перша "кругла" дата – це 1996-й. Ознаменована вона початком краху сподівань демократів – два роки тому Вячеслав Чорновіл не переміг на президентських виборах (ще через два роки він загине за туманних обставин), в країні, попри те, що восени з'явиться власна потужна (2:1$) валюта – гривня, уже всі ознаки уповільнення і перекручування та згортання реально демократичних процесів. У наступні два роки можна буде говорити тільки про локальні успіхи, гривня ж розпочне своє зигзагоподібне сповзання донизу. Україну у світі, аж до 15-річчя Індепенденту, вперто продовжують плутати з Росією, ідентифікуючи переважно за перемогами спортсменів.

1999-й. Восьмиріччя незалежності дивовижним чином співпадає з необхідністю президентського вибору, під дивовижним для недокомунізованої країни гаслом "аби тільки не повернулися комуністи", повторно перемагає Леонід Кучма. У державі вже тривають неголосні дискусії щодо олігархізації України: 2001 року, на десятиріччя Незалежності, вони вперше виллються в антипрезидентські виступи під гаслами "Україна без Кучми", "Геть пахана!", "Бандитам – тюрми" тощо (усі ці гасла перекочують у словники двох подальших революцій). Почавшись із протестів кількох не згідних зі свавіллям влади студентів, підхоплені модними та стрімко прогресуючими "матьорими" політиками від демсил, вони не виллються в ніщо суттєве. І в сенсі реформ, і щодо новітніх технологій енергозбереження зокрема, та й загалом на шляху зближення з Заходом та євроінтеграції Україна "зависла" аж до Помаранчевої Революції 2004-2005 років, яка привівши до влади президента від демократів Віктора Ющенка лише задекларує, однак не втілить курсу на відновлення, розвиток, відродження та переродження країни.

Таким чином 15-річний ювілей незалежності 2006 року, попри вишиванки, які нарешті стали модними не тільки з-поміж фольклорних акторів, святкувався практично в ще більшому притлумлено-мінорному настрої, ніж, скажімо, у рік кризи-1994. Люди, які повірили, що можна змінити обличчя власної країни та майбутнє власних дітей, уже через рік мерзлячки на Майдані мали всі наочні підтвердження: народною революцією знову скористалася у власних цілях група політиків, яка діє, живе і будує Україну за методами попередників і згідно зі старими лекалами.

20-річний ювілей Україна святкувала за діаметрально іншого президента і відповідно нового курсу країни: декларувалося розлоге поняття "стабільності", яке лусне уже в грудні 2013 року.

День Незалежності 2014 року – назавше особливий. Намагання розколоти Україну на кілька частин, яке до Революції Гідності можна було уздріти хіба що в передвиборних спічах окремих політиків та деяких публікаціях віщунів-політологів, частково справдилося. Однак попри анексію Криму, заколот на Донбасі та спробу "підірвати зсередини" решту сходу та півдня України, День Незалежності, що святкувався де-факто у воєнному часі, міг стати тріумфальним – якби не Іловайський котел. Ми можемо говорити про абсолютно безчесну поведінку нашого північно-східного сусіди, про недалекоглядність українських полководців, однак той Індепендент Дей став чорною датою. Навіть зараз, вдягаючи святкову вишиванку, і хоч Незалежність-2015 та чвертьсторічний ювілей минули відносно спокійно, подумки ми запитуємо себе: а чого чекати від свята на наших прикордоннях?

По-людському так не повинно бути, але так є: наша незалежність справді вистраждана, і з кожним новим роком святкування її ціна зростає. Щороку – в мир і на війні – ми втрачаємо когось найкращого, кого ніколи не буде більше поруч із нами. Відповідно цінність прапора, відчуття єдності в спільноті однієї держави, відчуття справжності свята Індепендент Дей – також вищає. Давайте не затьмарювати його один перед одним. Дайте відчути в ці два дні гідність – не тільки пропагуючи власну, а й – в інших. Тих, хто поруч, хто разом із тобою несе свій хрест українства – як належності однієї, усе ще великої, перспективної, гідної держави Україна.

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...

Комментарии

осталось символов: 1000 Правила комментирования