Віталій Квітка

письменник

Один день на свободі

мнения

14 Июля 2016, 11:24

Якось я почув від знайомої, що побувала за кордоном: там атмосфера не та, там таке, знаєш, враження свободи — щойно перетинаєш кордон, звільняєшся від якогось незримого тиску песимізму, притаманного тут, в Україні, ніби спада пелена тягучого отого воєнного стану, яка невидимим смогом висить у тутешньому повітрі.

Зараз я вирішив перевірити справедливість цього судження.

За кілька місяців до подорожі беру квитка на літак до Вільнюса: виходить, до речі, дешевше, ніж автобус (коли зі Львова автобусом мінімум півтори тисячі гривень в один бік, "літаком заздалегідь" – дві тисячі).

Я лечу вперше: колись прсиягався не сідати на літак, але і росіяни колсиь присягалися вважатися за вічних братів. Отож, з легкістю ламаю власну тлінну "традицію".

Після проходження паспортного контролю в аропорту — щасливого в усьому, крім хіба явища забирання в мене складеного тесака — я в залі очікування. Усі ціни уже в євро, картку, забуту в терміналі по оплаті штрафу перед фейс-контролем, уже не повернеш.

На відміну від очікувань – нуль переселенського бедламу серед майбутніх пасажирів. Таке враження, що вся соціальна суєта, людський гамір, включно з підрізанням автівок та маршруток одна одною лишилися там — у далекому, милому, душевному і незбагненно-рідному Києві.

Тут, в аеропорту, цей смог, про який казала баришня — смог батьківщини з її щоденними, побутовими та прифронтовими, війнами — ще висить. Але вже перебуває, так би мовити, в не такому критичному, в рухомому стані. Пасажири, що очікують, наразі, майже всі рейсів до Батумі та Вільнюса — напрочуд спокійні і навіть дещо відморожені — ніби Прибалтика для всіх них почалася після минання останнього митника. Навіть не з борту повітряного корабля, а з аеропотних валютних кафе та шопінгів.

Всі якісь такі без емоцій — ніби доля їх вирішена раз і назавжди і нема чому захвилюватися чи про що потурбуватися. Біла американка з переламаною ногою про щось недбало перекидається словом сама з собою, кілька темношкірих мусульман пару разів прорипіли в повітрі несподівано гучними репліками. Защебетала маленька дівчинка з-поміж сімейної пари за кілька рядів від мене навпроти. Хлопець, який запитує, чи можна купити пачку цигарок в аеропорту. І це – всі емоції.

"Можна", – кажу. Але тут це вже коштує 3 євро або 81 гривню по курсу.

При посадці на літак нічого надзвичайного не відбувається. Хіба що дещо дивує, що майже всі пасажири Вільнюського рейсу — хлопці, яким від 20-ти до 35-ти. І це зрозуміло: деякі з них "втомилися" очікувати на армійські повістки. Щодо дівчат віку цих самих хлопів — таких не дуже охоче пропускають до Європи: побоюються залишенців.

Насправді починаєш розуміти, наскільки простою є геополітика сучасності, коли літак майже миттєво пре у небо під кутом ледь не у 45 градусів. Хвилин двадцять він набирає висоту, хвилин двадцять намагаєшся збагнути: він ще пливе під кутом чи все-таки вже висить рівно. Пауза: виловлюєш у словах каптана корабля слово "Балтарусія" (ми над Білоруссю, швидкість 800 км.год, висота 4,500). А потім уже оголошують про початок посадки, а ти якраз посудишся до дабл ю сі, – і там ти й сідаєш...

Усього година з невеличким гачком, і Україна стає Литвою. А Литва — Україною.Ти навіть не встиг відчути різниці. Хіба що замість спеченого на сонці трапу, ступаєш тепер на сходні, якими щойно добряче продріботів свою чечітку дощ.

На диво, жодних перевірок багажу. І ти з гіркотою на серці розумієш, як міг би озолотитися на цілих 30 євро, якби купив блок цигарок за 150 гривень у Києві! І як би тобі ці гроші у місці, де навіть за місце у вбиральні потрібно платити 30 центів у євровалюті, зараз би стали в пригоді!

Ще одне марнотратратсво. Після розпеченої пательні українських небес дощ явно не сприяє аналітичному мисленню: ти не шукаєш ніяких варіантів з електричкою до столиці Литви в кілька десятків центів і сміливо переплачуєш десятикрат у таксі.

b1d00c3a-a1e6-4ccb-9ee4-753eddbcc828

Стоячи вже у районі залізничного вокзалу, раптом розумієш: настав час економити.  І одразу вигадуєш чудово-безкоштовний туристичний маршрут. Звідси, від вокзалу ти спустишся до Аушрос Варти, пройдеш крізь оцю Остру Браму, дійдеш до вулиці Пілєс, подивишся на президентський палац — колишню філармонію, в якій колись ти слухав ансамбль старовинної французької музики "Ле Нуво Сан Фронтьєр", а в антракті французька співачка, спускаючись до вбиральні зачепилася сукнею за перила і ти їй допомагав від них звільнитися.

Потім підійдеш до свого, не менш від Київського, рідного Вільнюського університету – там ти побачиш зачинені двері свого філологічного факультету. А тоді сфотографуєшся з молодим Тарасом Шевченком, ще раз пройдешся стінами університету до Пілєс-гатвє, а там пройдешся до собору святої Анни. Усередині костелу ти побачиш ту саму картину Ісуса, про яку розповідає фільм "Покладаюся на Тебе" українського-литовського режисера Олекси Матвеєва. Це її місяць тому ти закликав підтримати у Фейсбуці, і стараннями багатьох українських друзів вона таки перемогла.

22e4acde-31a1-4436-a97b-0c77e447c78d

Потім, у назагал у не зовсім людному Вільнюсі ти побачиш христини. Прогулюючись у парку над річкою Вільняле, раз у раз ти наштовхуватимешся на цю ватагу христин: то тут, то там учасники цього дійства виникають із фотокамерою, сміхом, радощами і поважними товараристськими балачками. Ти впізнаватимеш їх по матері дитини, яку христять, – вона в білій сукні, схожій на весільну. У парку фонтани під музику виконують свої танки.

Ти памятаєш цей парк 26 літ тому, і дивуєшся, як сильно і в який гарний бік він змінився.

Дорогою до тролейбусної зупинки (весь надлишок твоїх коштів поїло таксі), звертаєш увагу на панів і панянок, які вольяжно розкинулися по кріслах. Таке враження, що час для них зупинився. Погомонють свої розмови, посмокчують свої напої. Вони схожі на вже намальовані, ще не розпродані картини художників. І раптом починаєш розуміти, що ця безтурботність НЕ ПОВИННА тебе напружувати.

Чогось не вистачає, міркуєш собі, до повноти пейзажу, але чого?

І тут ти розумієш: хоча минуло чотири з половиною години, як ти блукаєш центром Вільнюса, і шість годин як ти з Києва, на крилах у тебе, як в темного ангела, все ще залишилися краплиночки українського смогу, про який колись казала знайома. Ніби на замовлення, спотикаєшся поглядом об туристичну групу явних росіян  – один із них у білім кепі, з інформаційно-прогнозованим невдоволенням вищірилася його щелепа в бік зірчастого американського прапора, що звисає поруч із литовським штандартом.

Я почуваю обрережність до цих людей, але не почуваю ненависті. І тут уперше розумію: я на свободі, – ось про що говорила моя колежанка! А сам подумки все ж кидаю услід "товаришу в кепці а ля Лужкоф": ти ще навпроти Катедри, на самому початку проспекту Гедімінаса українського прапора не бачив — то ж бо ви заспіваєте, шановний!

Що довше ходжу центральним проспектом, то більше вражає безтурботність литовців. А колись же нею полумянів і Хрещатик, Поділ та й увесь Київ! Хто і навіщо забраав у нас цю свободу: почуватися не просто вільними, а – безтурботними. Гінта та Лорета, подруги моєї дружини, розчаровують: мовляв, ти просто зустрічав ЛИШЕ безтурботних людей. Насправді в Литві чимало людей зі зморшками й проблемами на обличчі. Певно, всі вони перебували вдома або десь подалі від туризму.

649a8210-9dfd-4672-94a4-f669c5202d91

Завтра я поїду у напрямку Шяуляя — побачу, що дала чи забрала Європа в маленьких містах. А сьогодні на мене очікує іще одне невеличке розчарування, яке нагадає мені мій рідненький український духовний смог. Дівчата розповідають про одного достатньо відомого діяча української культури. Такий собі показовий у нас "міст Україна-Литва". Їм імпонує, що він нещодавно переїхав до Литви. І що одружився з їхньою співгромадянкою. Однак їм не дуже приємно, і вони хочуть знати, чи з усіма в Україні так, що "відомий представник української культури" якось так не дуже добре висловлювався про Майдан, нинішню владу, згадував, як раніше, до 2014-го, було в Україні СТАБІЛЬНО. Дівчатам з Литви, які тоді побували на Майдані, бло соромно, що ніби довелося його... переконувати.

"Він, мабуть, сюди перебрався, щоб уникнути армії?" – перепитують.

Якось не хочеться розчаровувати дівчат, не хочеться розчаровуватися перед сном самому.

"Не знаю, можливо". А сам пригадую всі ті уривки фраз про необхідність негайної еміграції з України будь-куди і на будь-яких умовах — почутих у всіх випадкових моїх подорожах, по всіх транспортам.

Я справді не знаю.  Але мені прикро. За тих, хто мав би вважатися кращими. "...І щиро кажучи, тяжко йому доводилося, бо не щодня і наїдався він удосита й, встидаючись власних злиднів, із відчаю ще заповзятіш брався тоді за своє мистецтво, прагнучи за всяку ціну досягнути привільного життя, від якого нема нічого прекрасніш людині, поглинутій працями величними" – писав про таких Оноре де Бальзак у "Відчаї закоханого".

Источник:

"Сегодня"

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...