Віталій Квітка

письменник

Патриціанка з Одеської залізниці

4 ноября 2019, 08:33

До Дня залізничника

Реклама

Сон мурахи – здається, найнеможливіша з речей, яку можна уявити собі в цьому світі. Тому що мурахи, виявляється, ніколи не сплять. Думаю, людина, навіть коли б не спала, за звичкою займалася б невідь-чим невідь-навіщо. Приміром, один німець, чи австрієць, мав можливість і дійсно відвідав абсолютно всі футбольні матчі чемпіонату, що саме проходив тоді в його країні. Він, безсонний, перелітав із міста в місто, і скрізь його вихоплювала репортерська відеокамера. Завжди спокійно, ніби сновида з якимись вічно відчиненими очима, він сидів трохи поодаль від решти поціновувачів цих ґладіаторських змагів. Іноді він був єдиний на цілий сектор. І, запускаючи руку в неодмінну колоду попкорну, ніби якийсь небесний споглядач, продовжував фіксувати ігрові моменти та хвилини, які саме зараз проживалися іншими.

Не відома доля цього, єдиного на все людство і на всю його історію, безсонного. Але думаю, вона чимось має нагадувати долю кожного мурахи – раз, розпіарений і безперервно спогляданий у часи свого публічного безсоння, він не був згаданий потім жодним рядком журналістської епітафії ні в годину своєї смерті, ні в якусь іншу. Однак саме в цей час, як я оце переповідаю, щось схоже на другу спробу заперечення сну мурахи відбувалося в одному з поїздів, що саме прямував з Одеси до Харкова. Була третя година ночі, і безсонний пасажир, що сів на поїзд о третій годині ночі десь у Користівці чи Кременчуку, саме збирався пірнути під зручну пасажирську ковдру, аби в першому купе під маминий колисковий стукіт коліс повністю поринути у відпочинок. Аж раптом із ним відбулося те, про що в народі полюбляють відгукуватися як про пороблене.

Сплять мурахи чи не сплять – це ще залежить від того, що вважати сном. Якщо стан нерухомого кокона бабки розцінювати як аналогію сну, відпочинку чи взагалі повної відключки, то той кокон, в який із головою загорнувся нині наш герой, свідчитиме в такому випадку з протилежністю до навпаки. Повного усамітнення не відбулося – мураха поїзда продовжував свій невпинний біг, а з купе провідника неслися запахи тютюну і дешевої водяри та сиплі і напівтихі голоси. Нібито і голоси, і опівнічний шмурдяк невідомого походження, і гидкий запах, який проникав у ніздрі навіть тих із пасажирів, що не визнавали політики мурах, всі разом були нічим іншим, як якимось містичним пальним, яке насправді і запалювало електричні розряди в ногах цього світляка на колесах, що мчав зі швидкістю в сто кілометрів на годину у напрямку своєї, як сновидіння наступної станції.

Усвідомивши, що стан кокона – все-таки ще не зовсім сон, пасажир змінив тактику і, намагаючись не нюхати, не чути і не думати, зачав густо, мов яке жорно чи свиня на пруті, крутитися, повільно перехиляючись із одного боку на інший, потім на спину, а тоді ліг на живіт і задер ратиці, чомусь намагаючись зачепити верхню полицю.

Реклама

Зачепив, опустив ноги і знову не заснув. Сон не тільки не приходив, але, здавалося, вже і не збирався повертатися в голову. Причому, якщо хтось подумає, що голова пасажира була роз’ятрена якимись душевними роздумами на тему роботи, невимовно кошторисної коханки/дружини, що його залишила, власного похмурого минулого, чи невдалого випробування якогось чергового ядерного реактора/моста, на якому відмито гроші, купівлі нового/ретроградно-колекційного авто, то такий помиляється. Як і у його опонента, мурахи, голова цієї людини взагалі не була обтяжена аніякими роздумами. Від вище згаданого трудолюбивого комахи нашого героя відрізняло одне. Форма буття трутня, якою зараз він намагався загнати в тупик чергове людське безсоння, збігалася зі змістом його буття. Навіть коли, щасливі і п’яні, провідник та два його колеги, обкурившись, нагикавшись та наригавшись і, зрештою, все-таки на сьогодні напившись, поснули, і про їхнє життя на цій землі нагадувало лише у куражі випадково включене на весь вагон світло, сон у хату, так би мовити, не вернувся. Минали станції, колеса вибивали різний свій дощовий дріб заліза, поїзд то запізнювався, то випереджав графік, ковдра сповзала, потім була не раз наново тягнута на себе і стелена, а голова з різними дивовижними вихилясами суглобів підпиралася або ні рукою, і тіло собі і далі крутилося мов смажений молоденький веприк на вертелі. Навіть більше: інші мешканці поїзда зачіпали ноги беззвучно чи з поспішним і не дуже щирим вибаченням, однак – сон таки не йшов.

Нарешті збагнувши, що сон може не прийти вже ніколи, пасажир вирішив зробити єдино можливе і єдино чесне в такому своєму стані самогубство – мріяти. Згодом вже де його тільки не було і ким тільки ним себе не бачено. А в самому кінці марень усе дійшло до своєї логічної точки – до того, що пасажиру захотілося до вбиральні на колесах. І тоді ця, з-поміж решти ефемерних і не дуже тривких мрій, проте найсильніша у його безсонній голові, виявилася єдиною і навіть вічною, – у сенсі, коли б довелося вибирати за допомогою чарівної квітки.

Він підійняв своє тіло і повставляв ноги в черевики. Однак дуже скоро зрозумів, що неіснуючі мрії мурах про їхні замки набагато ближчі до дійсного свого втілення, ніж його теперішня нехитра людська потреба, яка через неймовірний залізничний розтряс тіла, а ще через міріади нервових закінчень, як зорі, розкиданих по всьому тілу, якому сонце мозку друкувало нині свій невпинний імпульс, стала просто-таки фантастичною.

– Відкрию, але хвилин через тридцять, може – двадцять, санітарні зони по всьому периметру Одеської залізниці! – наче смертельний вирок промовила не молода вже, але ще дуже кріпка провідниця (що заступила місце нічних своїх алкашів-побратимів) із сиплим і дуже низьким голосом, що нагадував голос матроса.

З тамбуру в жерло сутеніючого коридору раптом проплив шикарний довготелесий одесит з такою ж непомірно і навіть літературно довгою головою і розкішними вусами. Крім вусів, легесенького чоловічого перегарного запаху і казкової для нічного поїзда довжини й худорлявості тіла, в око впадав також і головний елемент його костюму – чорно-білі штани. Чи не на два розміри більші, ніж треба, з велетенськими поздовжними смугами вертикального характеру.

В тренде
Зачем нужна национализация "Мотор Сичи" (укр.)
Реклама

У темряві світанку походження їх розрізнити було важко. Однак у задумі брюк вгадувалася звичайна піжама надзвичайного кольору і фасону. Пасажир із Вараждина раптом, наче це снилося, вгадав в одеситі одного з двох співпляшників нині вже покійного від алкоголю провідника, що туберкульозним своїм аритмічним хрипінням, наче торпеда корму "Бісмарка", таранив обезженщену через власну бридотність і вженеспроможність самотність свого сміхотворного кубрика, в якому висів сильний запах аміачних випарів. У руці нічна одеська примара тримала фрак під целофаном – який саме і винесла, затиснувши рота, з пекла того аміачного кубрика. І від виду цього – довготелесість/вуса/чб-піжама унд фрак у руці, враження якоїсь казковості і неймовірності ситуації побільшилося. Він узагалі залишив щойно купе провідника так, наче персонаж "Фауста" вийшов із гостей від персонажу "Майстра і Маргарити".

Час, між тим, тік так уперто довго, як ніколи. Ухопившись обома руками за верхню, страшного бордового кольору полицю, вараждинець ніби засуджений до ешафоту чи приречений до власного весілля чекав своєї гіркої участі. Зрештою, щоб хоч трохи відволіктися від цієї проблеми, він почав безсоромно розглядати свою провідницю.
Вона була якась "коротка". Але навіть при цій куцості зросту кидалося в вічі лихо кричущої диспропорції між довшим і огряднішим тулубом та куцими ж, вдягненими в чорні спортивні ногами. Усе, що було в ній приємного, це череп, схожий на череп римської патриціанки – з тих, що навіть через півтори тисячі років подекуди все ще зустрічаються над узбережжям Чорного моря. Навіть не зважаючи на скаженіло, мабуть, вітхуючий вік, ця голова її викликала якусь мимовільну симпатію – в її синіх очах можна було розгледіти жар, блиск і невідворотну, хоч і сутеніючу на тлі пам’ятника вродливого обличчя жагу далекої юності.

– Мабуть, скоро вже і на пенсію? – запитав пасажир із Вараждина.

– Да, уже двадцять сім років мучуся на желєзці, скільки можна? Допрацюю, мабуть, до нового року – і туди, – сказала одеситка страшним жіночим владним басом, перед яким не тільки відкривають двері будь-яких чиновничих кабінетів, а й закриваються абиякі, хоч і індіґо, занадто язикаті роти. І зробила відмашку в одній тільки їй відому невідомість.

– Це і всі роки, які ви працюєте? – перепитав пасажир, який мріяв тільки про одну життєву свою жагу.

Реклама

– Ні, перед тим я п'ятнадцять років ходила у море.

Коли промовлялася ця фраза, тримаючи пресом те, що прагло пролитися назовні, він мимохідь кинув погляд на її непривабно худі для цієї страшної ночі ноги та надвузький зад, і подумав, що сорок два роки тому вона мала виглядати свіжіше і апетитніше.

– Тут такого надивишся, що деінде в житті ніколи не побачиш, – і вона раптом, на кілька десятків хвилин свого вщухаючого, але все ще повноводного життя, перетворила цього нічного мураху на свого конфідента.

Це відбулося так швидко і несподівано, що він на якусь мить навіть забув мету своєї подорожі. І тепер уже намагаючись втримати в уламках пам`яті цілу і таку саму, як і він, безсонну людину, він знову нагадав нам мураху, який тягне прутика, долаючи неймовірні як на вагу свого власного тіла перешкоди. Нарешті вона пригадала. Взяла ключ, повернула ручку. І він, увійшовши туди, подумав, що не забути йому оце, старе святе покоління залізничників, ніколи. Під потягом кілька трудолюбивих побратимів-мурах саме, безсонні, як колгоспники тяжко тягли додому смердючою шпалою колосок.

Подпишись на наш telegram

Только самое важное и интересное

Подписаться

Реклама

Читайте Segodnya.ua в Google News

Реклама

Новости партнеров

Загрузка...

Новости партнеров

Загрузка...
загрузка...
Хочешь быть в курсе последних событий?
Подпишись на уведомления. Показываем только срочные и важные новости.
Хочу быть в курсе
Я еще подумаю
Пожалуйста, снимите блокировку сообщений в браузере!

Нажимая на кнопку «Принять» или продолжая пользоваться сайтом, вы соглашаетесь с правилами использования файлов cookie.

Принять