Продолжая просмотр сайта, вы соглашаетесь с тем, что ознакомились с обновленной политикой конфиденциальности и соглашаетесь на использование файлов cookie.
Соглашаюсь
Новости Сегодня
Сделать стартовой
26,62
29,61
УКР

Віталій Квітка

письменник

Перемога ціною в Небесну Сотню

мнение

Мне кажется народ сам не ожидал, что он на это
способен.
Міла Іванцова, з книги О. Виноградова "Слово Майдана"

18-20 лютого 2014 року сталися одні з найкривавіших днів у мирний український час. Саме в ці дні протистояння на Майдані перейшло у свою останню фазу: перемоги народу над тиранією, свободи — над неволею, світла — над темрявою. Це перемога. Люди перемогли: себе, обставини, власну на той час країну. І Небесна Сотня — ціна. Незграбна (побиті цивільні), невдала (за день до втечі джерела конфлікту, В. Януковича), несправедлива. Цього разу (і починаючи з того разу) Україна почала, щоправда, сплачувати занадто велику та занадто нечувану ціну за власне становлення. У двадцять першому сторіччі ніхто в Європі не платив таку високу ціну за слово "воля". Ніхто не платив такої ціни і за саме слово "Європа". Нікому ще не доводилося платити стільки за те, щоб над ґанком майорів звичайний прапор твоєї країни, а в квартирі лунав державний гімн.

Ця історія — Майдану, його перемоги, Небесної Сотні — повна парадоксів. Починаючи з мови по обидва боки протистояння: і захисники, і вбивці демократії завжди у нас двомовні. Ця історія змусила Україну — назавжди змінитися, сусідів — з братів перетворитися на ворогів, підлітків — дочасно посивіти, старих — відчути себе молодими, мовби щойно народженими.

"Ми більше ніколи не будемо такими, якими були доти!" – крик розпачливий як червона нитка лунає в спогадах багатьох майданерів. Одні кажуть: "Сподіваюся, що більше не будемо...", інші: "Ні, ніколи, ніколи, ніколи!", але неодмінно – про безповоротність змін.

Ще один спогад: одвічний подив тих, хто майданував: мовляв, ніколи не сподівалися на те, що наш народ — кияни, дніпряни, луччани, донеччани, всі решта "ани" — спроможні отак, встати,і вийти на Майдан, стовбичити там без зброї під градом куль, у пелені газу, в смороді згарищ, стовбичити, немов залізні. І падати потім мертвими, прикриваючись благеньким щитом з дерева, замахнувшись на невидимого снайпера на даху. І ридати над домовинами, не в змозі стримати дорослі сьозові потоки. І мерзнути, кипіти обуренням на засніженому асфальті, – мов плоди ґранату, видираючи з Хрещатика бруківку, лупити її як горіхи — і стояти, стояти, стояти. Невже то воно і є, козацьке, москалями і нами, письменниками, потім, за комуняків, переінакшене: "Моя хата скраю, ворога першим стрічаю".
Іще: ніхто не вірив, ніхто до останнього не вірив, що у Майдан будуть стріляти. Уже були вбиті — спалені в Профспілках — й поранені, вже були підірвані кульками з цвяхами та вибухівкою, "подаровану" активістам провокаторами. Усе, усе, чого не було досі, у жах чого не вірилося — у вільній, демократичній, сучасній Україні, – усе було. Й однак, коли від куль на Інститутській почали падати близькі, рідні, живі, кимось народжені люди, сучасники самої України, не вірилося в очевидне. Не вірилося. Тим, хто в барикаді, що людина на її очах, ще дві хвилини тому побратим, перетворюється на безмовну крапку у всесвіті, стаючи Небесною Сотнею. Тим, хто біля екрану ТБ — що дивиться не відеомонтаж, а трансляцію наживо, з самого серця України, артерії, що нині стіка кров’ю. 
Не вірили тому, що в таке насправді просто неможливо повірити. 

Зараз, озираючись на Майдан, на спробу його лютневого розстрілу, хочеться зробити якісь висновки. Додати пафосу. Виростити, так би мовити, на квітнику трагедії плоди щасливого майбуття. А хочеться, прагнеться, розуміється серцем — просто б не забути. Дай Боже просто не забути. Тому що, на жаль, людиною все переоцінюється. Усе забувається. З часом все здається інакшим. От сьогодні, можливо (а може вже й у березні-2014), багатьом здається, що можна було б уникнути: Майдану, протистояння, війни на кордоні, та й самої Небесної Сотні. Що можна було проскочити, якось же "вискочили з халепи" в "помаранчеві" 2004-2005-ті. 

Просто забувається. Таке враження, коли читаєш стурбовані насущним людські вуличні лиця, думки, слова, бажання (бажання "не заморочуватись"). 

Забувається, тому що жертовність людську "вбиває" інше: персональні проблеми кожного в наступні 5 помайданних років також мають вагу. Медіа, історії, самому життю вдалося змістити акценти в інший бік: набагато болючішим і розтерзанішим, ніж Майдан, виглядає в ці роки український схід. Набагато тяжчою, потребуючою більшої витримки, не меншого героїзму і звитяги — доля, спроба виживання нації в ще тяжчих умовах. Мовляв, до і під час Майдану ми хоч щось мали.

Ніхто ніколи напряму не пов`яже з Майданом тисячу гривень за день на заробітках в Польщі (замість такої ж суми вдома за місяць 5 літ тому), яку отримує мій колишній сусіда. Ніхто не асоціюватиме якийсь інший євроуспіх із Євромайданом, на якому в тому числі й за це гинули люди: надто далеко розкидані поняття й терміни. Крім того, ми маємо звичку бути вдячними, мабуть, лише в ту саму мить, коли за нас жертвують. Та й то не завжди зізнаємося в цьому: спочатку не дозволяє відчуття провини (ми ж там не стояли, і нас же там снайпери не вбивали). Потім заважають пихаті самовдоволені гордощі: мовляв, я б ще краще зміг, ми — теж, хоча б на дивані, але... А треті: просто забуття. Це коли починають сумніватися: а чи було воно взагалі?  Причому навіть ті, хто там стояв. А ті, хто ні — "ми вас туди не посилали". А треті називають "міфом". Мовляв, міф — так справді краще, так воно менше болить, краще вже не лякати нащадків...І ти думаєш: Господи, а як же воно насправді?

Якби не фотографії... чи якби не кров рідної тітки (тричі відривалася в неї внутрішня кровотеча — так переживала "за дітей на Майдані")... чи якби не батько, який жив  Майданом, і помер з піснею про Майдан на серці... якби не десятки друзів, що перетворилися на ворогів, не сотні нових друзів... можна було б і підзабути, підмарафетити під міф, як порцелянову статуетку поставити все це в шафу.

Якби не такі спогади, як от, наприклад, у майданера Руслана Ільясовича Муждабаєва з АР Крим: "Молодые ребята очень много получали пуль. Кто в ногу, кто в руку. Я тоже получил осколки. По ногам, правда. Угрозы мне это не сделало. Они атаковали нас три дня: восемнадцатого, девятнадцатого, двадцатого. Двадцатого числа они могли нас взять, им осталось чуть-чуть, один бросок — и они бы взяли нас, но они оказались трусливыми шакалами, а нам Бог помог". Азербайджанський художник Расім Сейдимов розповідав: могли взяти і в ніч з вісімнадцятого на дев`ятнадцяте. Пригадує, як він, стоячи в ланцюгу оборони, з годину дивився у отвір в касці, за яким пломеніли ненавистю беркутівські очі. Дивився і міркував: "Ти тільки підійди до мене, тільки наближся..." Пригадує чудо, коли "вони просто не наважилися піти до останнього".  І, мабуть, саме тому запустили назавтра снайперів: на відстані воно, мабуть, якось легше з совістю... 

Читайте самые важные и интересные новости в нашем Telegram

Источник:

Сегодня

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter
Орфографическая ошибка в тексте:
Послать сообщение об ошибке автору?
Сообщение должно содержать не более 250 символов
Выделите некорректный текст мышкой
Спасибо! Сообщение отправлено.