Письменник. Хто це? Навіщо? Як?

Жодного разу не писав про День письменника. Зрозуміло, чому. У цей день хочеться: а)щоб хтось першим згадав і привітав; б)здивувати, привітавши людьми забутого Майстра (він якраз лаштував самогубство, аби помститися світові); в) розслабитися, відчувши як все-таки багато гарного зроблено письменниками довкола. 

Допитливому читачеві вже цікаво: якого ж типу бувають письменники? Від мови, від пихи та за покликанням (чи – в якійсь із комбінацій). Письменник – насправді не дуже це круто. Усе-таки не рок-зірка, не президент, не олігарх і тим паче не зірка телешоу, яка розповість, як вірно укруту зварити ранкове яйце на сніданок. Хоча... бувають різні: приміром, є письменник рок-зірка, Сергій Жадан, а на екранах вимальовується чимало акул пера, здатних навчити приготуванню їжі навіть гурмана роману Велша про майстерність шеф-кухарів. Однак, на загал інтерес до письменника в сучасному світі (хіба що мова про новий бестселер дуже вже видатного штибу Макса Кідрука, Юрія Андруховича, Василя Шкляра, Андрія Кокотюхи, Лади Лузіної, Дарки Корній...) – мінімальний. Найбільш інформаційно доречний будь-який письменник у день своєї смерті (часто газетна епітафія на останній сторінці – це і є його "15 хвилин слави").

Вдахи і невдахи. Замріяно-спокійні і нервово-праґматичні. Флеґматично-апатичні й піднесено-поетичні. Веселі або сумні. Цікаві чи ніякі. Чоловіки та жінки. Можна змарнувати години, перебираючи вервечки антонімів, і все одно майже не дізнатися, які ж. Тому що правда в тому, що письменники реально трапляються будь-які. Нота бене: в Україні насправді дуже багато письменників, потенційно – сотні тисяч, реально – з тисячу абсолютно талановитих. Був навіть час (початок 1990-х), коли вважалося: якщо письменники прийдуть до влади, Україні ґарантоване швидке і безхмарне майбутнє. Зрештою, вони таки потрапили до Верховної Ради, до влади. Надій на райський хист, проте, не виправдавши. Швидкого було багато, але це було аж ніяк не безхмарне майбутнє. 

Деоккупация юга страны – как украинские военные отвоевывают территории

Запрет на передвижение по стране для военнообязанных – все детали

Ракетные удары по мирным украинским городам - июль 2022

Ядерный терроризм россии

Сьогодні українські полиці не порожні. Однак попит не той на книжки, що в 1980-х. Полиці сучасних книгокрамниць – українського письменника повні. Але за ними не стоять (і чи колись стояли?) черги. Пише він не гірше і не краще за інших – за російськомовних, іншомовних. Однак спочатку, в 1990-ті – видавнича криза за кризою, потім у 2000-ні – не змогли вчасно видворити за власні межі конкурента – російську книжку, тепер – просто щез попит на художника слова в папері. Крім дрібного, легкого  - десь між фотками соцмереж. Там слово – лаконічне, "прохавне" для мозку, швидке на образ – і образ щоб простий і доступний, читач-бо – індіґо. 

Сьогодні про письменника люди хочуть знати кілька речей. Хто це? Навіщо, реально, існує? Як Ви перетворилися на письменника? Як самому стати письменником? Не позбавлений здорового ґлузду читач може закортіти ще: а що ж утрачаєш і чого набуваєш, якщо ти – таки письменник?

Хто це? Мова про людину, щасливу в юності і, як правило, глибоко нещасну, коли вдасться дошкребти до старості. Стереотип – але, якщо письменник викладається на всю, то цей стереотип є досить стабільним. Письменник – усе-таки не філософ. Думка для письменника не головне, головне – слова. Як навчав на одному з тренинґів друг мій, психолог Іван: заводиш щоденника, щодня берешся написати одне речення, з часом збільшуєш кількість речень, головне не випасти з графіка, а через місяць, прочитавши, спалюєш усе написане. І починаєш писати усе спочатку. Пацієнти запитують: і допоки? Я втручаюся: допоки не "випишешся". Колись же таки "випишешся" і по-любе тобі ставати тоді письменником!

Навіщо він реально існує? Він, письменник, не зна. Бо йому про це ніхто ніколи не казав. І чесно ніхто ніколи не скаже: в нас же ж люди – виховані. Сатиричні твори, щоправда, час від часу порівнюють нас із трутнями: є велика доля ймовірності в тому. Лихо лише в одному: дуже часто письменниками стають люди, яких суспільство навряд чи спромоглося б використати деінде, у більш практичний, так би мовити, спосіб (при комунізмі письменники рили "Бєломорканали"). Ми й самі кажемо, що не можемо без "цього" жити (ані дня, мовляв, без рядка). Звичайно, брешемо, звичайно, "розгрузочний" день без рядка проживається навіть ліпше, аніж отой – що з ґеніяльним рядком! Іноді письменникам\поетам щастить. Справді, час від часу зі своїми рядками вони опиняються в потрібному місці в потрібний час – певно, на те "час від часу" цивілізація нас і тримає. Ми – як незабивні форварди, яких усе-таки тримають тренери на останню чверть тайму. Ми прикладаємо бальзам/сіль до рани, а потім знову мовчазно блукаємо по полю суспільства. Як траґічний П`єро: до наступного виходу на сцену, до чергового розмахування білими рукавами-словами. 

Як Ви перетворилися на письменника? Я – просто. Мені напророчила дівчина Інна, з вулиці Героїв Дніпра, з Оболоні. Я повірив. І почав писати і знищувати. Знищувати і писати. Дещо не знищувалось  - або друкувалось, або потрапляло до "письменницької" шухляди, до отих численних поліетиленових кульків (колись вони були дефіцитом). Поліетилен брався пилом, я чхав і писав усе нові і нові речі. Знищував, чхав, і переписував старе, а потім знов писав: щось нове. Як у розмові з психологом, написавши, раптом відчував, що починаю одужувати. Скажімо, від кохання. Як я закохувався в сімнадцять! Не одним днем – я жив однією годиною, – адже щодня мені здавалося, що ніяк не дожити до жодного вечора – так я любив ці світлі образи з обцасами, які дріботять Андріївським узвозом. Якби я не писав чергового рядка, я б однозначно б помирав. Багато разів на день би. Сотні разів би на тиждень. Тисячі разів на рік помирав би. Але диво: щойно писалася ода моїй черговій Дульцінеї з Тобосо, як інтерес до неї вивітрювався. Спочатку я вижив тільки завдяки такій терапевтично-серцевосудинній літературі...

Як самому стати письменником? Писати. Про все і скрізь. Особисто я переконаний, що "виписатися" вдасться не всім, – я роблю ставку на талант. Та якщо зовсім не писати, як ти дізнаєшся, що він у тебе був? Хтось підставить тобі плече – "погладе", схвалюючи. Сумління ж весь час шепотітиме: "нічого не виходить". Доки нарешті не "вийде". Або надрукують. Або куплять, бо продасться. Чи просто мовчатимуть довкола, з чого все одне якось вгадаєш чимало про якість власного твору. Сучасна література завжди відповідає на запитання "Як?", але все одно починається зі власного "Що?". Усе є можливим. Сотні набагато менш талановитих, ніж ти, з тих, що уже оточують тебе на полицях, – письменники. Можливо, тисячі кращих за них ними чомусь не стали. Але не ти, бо твоє бажання – це вже щось у цьому бізнесі.

Що втрачаєш і чого набуваєш, якщо ти – таки письменник. Якщо ти таки відчув, що навіки письменник, відповідно втрачаєш усе (чи майже все) з того, що лежатиме поза інтересами письменства (чи заважатиме, як гадатимеш, йому). Усе що ти отримуєш – твори в шухляду, надруковані книжки та параноїдальне відчуття того, що найкращий твій рядок десь навіки попереду. Це останнє, як до упору вичавлений стопою "газ" – але з тим, що ти безсилий змінити стопи положення. Можна спробувати: вчасно зіскочити зі свого Пегаса. Зайнявшись реальною справою, живою родиною, справжнім життям. Проблема в тому, що важко відчути, коли ж стрибати. По-друге, можна ввійти в смак від гри в уявлений світ (або в уявлення про власний ґеніяльний хист). Письменник – це каторґа щоденного вливання-переливання світу тобою, з усіма його болями, хворобами, катастрофами – все це час від часу ти переживатимеш як особисту катастрофу. Хіба що ти холодний як камінь і штампуєш романи з чистого розрахунку – але навіть на це потрібні і фарт, і талант. 

Як казав мій викладач іноземної літератури, "Доки юнаки та юнки закохуватимуться навесні, вони змушені будуть писати одне одному вірші". Додам: доти існуватиме література, а отже, й письменник.