Про голод голодних і легковажність легковажних

І хто заподіє вам зле, коли будете ви оборонцями доброго?

1 Петра 3:13

У Марини Цвєтаєвої було два вороги: голод голодних і ситість ситих. Думаю, якби вона опинилася у ХХІ сторіччі, кількість цих умоглядних, зненавиджених поетом зол помножилась би. Принаймні я віднаходжу в ефірі ще два: легковажність легковажність і злочинність злочинних.

Таке воно, враження, коли під апокаліптичні акорди майбутніх змін ми вступаємо в кінцеву фазу першого кварталу ХХІ сторіччя, про яке наші бабусі та дідусі мріяли, як про епоху розквіту: Людини, Технологій, Цивілізації Справедливості.

Ми, нащадки тих, хто помирав за ці ідеали в добу Першої та Другої світової воєн, навіть радіємо: наші пращури давно в могилі, і хоч вони не побачуть і не почують апокаліптичних безумств цивілізації від Комфорту і тотальної толеранції.  Яка ставить під питання не тільки комфорт, а саме існування. Як пише The Independent, більшість американців уже впевнені: третя світова війна неминуча (64 відсотки опитаних вважають саме так). І тільки 15 відсотків вірять у протилежне. Серед можливих причин війни в США назвали загрозу тероризму та протистояння в Сирії і на всьому Близькому Сході.

У Великобританії третю світову війну пророкують 61 відсоток респондентів. Чи про таке мріяла Європа 75-70 років тому, лежачи в руїнах.

Притому, що коли вслухатися і в читатитися в міркування тодішніх лідерів – від Сталіна і Рузвельта до Гітлера і Черчілля, їхні наміри були нібито присвячені винятково "щасливому" майбутньому. Однак це щастя, схоже, як і зараз, бачилося по-різному.  Одні "інтеґрувалися в Європу" завдяки "власним національним проектам" (тодішній Третій Рейх, теперішній Четвертий Рим), інші, приміром, Франклін Делано Рузвельт, мали ризикувати затишним сумирним благополуччям власних голодних і ситих громадян заради ідеалів безпеки.

Об`єднує часи одне:  і тоді, і зараз, принаймні допоки полум`я всесвітньої війни жевріє, всі "ситі" сторони активно збагачуються на крові, стражданні і людському лихові. Може, геноциди й попереду, але "поки що ні". Природа людини, вона незмінна, люди просто займаються улюбленими справами, намагаючись не "заморочуватися" на мораль. Як герой "Колискової для кішки" Курта Воннегута, Фелікс Гоннікер, творець атомної бомби, скинутої в Хіросімі, вони просто "працюють заради майбутнього".

13 січня 1990 року (тепер це День захисників свободи у Литві) у Вільнюсі під колесами танків, як вважалося, "останньої імперії Зла", загинули 13 мирних громадян. Тепер, коли ми підраховуємо українські втрати – мирного і військового населення, які перевалили вже десятки тисяч (не рахуючи сотень тисяч біженців), смерті, до яких безпосередньо причетна "імперія буцімто Добра" Путіна, то, чесне слово, мені починає здаватися, що президент СРСР Михайло Горбачов – янгол Божий, а маршал Дмитро Язов – його апостол!     

Під час розслідування вільнюських подій із боку литовської влади у злочині проти людяності було звинувачено 69 військовослужбовців, громадян Росії, України та Білорусі. Покарано було лише двох із них — лідерів литовських комуністів Міколаса Бурокявічюса та Юозаса Єрмалавічюса, які просили Михайла Горбачова ввести до Вільнюса війська. Скільки громадян із інших країн, причетних до українського сепаратизму в Донбасі не те що "вже покарано" чи сидять на лаві підсудних, а хоча би перебувають на олівці всесвітніх трибуналів прокуратур?

Поки що, все, на що ми здатні – принижено випрошувати у "того боку" повернення полонених, які у принципі-то й полоненими не вважаються, бо ніякої війни у нас немає. Просто: триває якась дивовижно підвищена смертність, головопад як наслідок тероризму.

Якщо раніше ми раділи (хоча чи можна такому радіти по-справжньому) кожній санкції проти розпалювача воєн, то зараз, таке враження, що радіти надалі нічому.

Правителі, що не тільки допустили, а й ініціювали 100 років тому всесвітню печаль світових воєн, хоч виглядали як серйозні. Це важкувато сказати про деяких ключових теперішніх лідерів. Такі "вічні хлопчаки", як Путін та Трамп, особливою мужністю поведінки не вирізняються. І якщо з керівником проекту з "російської євроінтеграції" все клінічно ясно, то важко очікувати поборника цивілізованого від украй легковажного Трампа, для якого нормою є "опустити" по ТБ людину-інваліда чи обізвати "шісткою" епічно знану Мерілл Стріп. Крім цих двох лідерів, сучасний світ може сподіватися ще на парочку одіозних і на цілу плеяду "аморфних" гравців від великої політики. І Христя Фріланд, проукраїнський голова закордонних справ Канади навряд чи врівноважить цю аморфну недалекоглядність на шальках світових терезів.  

У разі маленьких і великих катастроф у нас навіть немає на кого сподіватися всередині країни.

Це нагадує наші снігопади і заметілі: контраст поведінки наших мерів під час дарування новорічних подарунків породіллям і їхньою готовністю протистояти негоді, яка згубила вже не одну людську душу – і не тільки на трасах. Тим дисонансніше лунають банкети і салюти на честь днів народжень ситих. І тим похмуріш виглядає голод голодних у заметах, що в селах сягають вікон – від півпояса і вище.

У ці заметілі я якось їхав в автобусі. У переповнений салон увійшло не старе (30-35 років) подружжя з чотиррирічним хлопчиком на руках. Дружина – подруга моєї сестри, заміжня повторно. Салон забитий ущерть, і жінці з дитиною одразу поступилися місцем. Оскільки кондуктори на цьому маршруті не передбачені, водій почав нарікати, що "задня площадка" не поспішає з оплатою. До салону примудряється вриватися хурделиця. Кілька пасажирів передають цілу пачку з "одиничок" та "двійок" чоловікові описуваного мною подружжя. Спокійно, без омоцій, не ховаючись – настільки, що я вже почав вірити, що то його власні гроші  – пан акуратно складає купюри і кладе до власної кишені. Водій постояв трохи, автобус рушив. Ніхто – ні влада (водій), ні громада (чоловік, що, не розплатившись, привласнив чужий проїзд), ні ті, хто це бачив (у тому числі я та його дружина) не нарікали і не підіймали теми. Дружина посилено вдавала, що засипляє дитину. Я  ж малодушно так і не спромігся "здати" добрих знайомих своєї мами та сестри. Чоловік був у досить уже престарілій куртці, в його пальці врізалися важезні кульки з якимись новорічними харчами. Безживним  поглядом поверх моєї голови він 30 хвилин дивився у вікно і вдавав, що ми не знайомі.

І я збагнув: він із породи "голоду голодних"! Немає в нього на проїзд! У нього взагалі немає грошей! І невідомо, чи з`являться. І ще одне: уся ця ситуація – алегоричний дружній шарж на все українське суспільство. Він – це ми. Нам також байдуже щодо дій водія: тих, хто намагається вивезти нас з хурделиці в бік дому. Певною мірою водій – наш ворог, а не слуга-возниця. Тому що ми не отримуємо таких зарплат( і можливостей), як водій. Тому що можемо сподіватися тільки на випадок, на "та якось воно буде, якось прорвемося!"… Хіба що, коли Європа збере на проїзд, і ми…

Если душа родилась крылатой —

Что ей хоромы и что ей хаты!

Что Чингисхан ей — и что — Орда!

Два на миру у меня врага,

Два близнеца, неразрывно-слитых:

Голод голодных — и сытость сытых!

Марина Цветаева, 18 августа 1918