Віталій Квітка

письменник

Про що мріємо у XXI столітті

мнения

29 Сентября 2016, 06:52

Чесно кажучи, часом на ніч після гарного футбольного матчу, коли якась там улюблена "Боруссія" чи ще якась футбольна трясця зрівнює собі рахунок або виграє матч і диктор бажає уже традиційне для українських телеканалів "Миру вам!", на душі починають шкрябатися кицьки.

Кицьки бувають різного кольору – та ці темні. "Обідно" стає: не за країну, точніше, не за одну тільки країну – просто стає до болю образливо… за багато країн. Скажемо так, – за всіх нас, за 21 сторіччя…

Колись ми мріяли про гарне майбутнє – з миром, із блакитним телеекраном попід цвинтарним хрестом домашньої антени та блакитним же небом над головою(коли визирнути в кватирку). І бабусі пророчо, цілісінькі десятиріччя по Перебудові, не забували вставляти своє набридливе: "тільки б не було війни". Тепер, третій рік поспіль, ясно: пращурки мали рацію – вони щось пам’ятали; вони конкретно знали, про що  треба мріяти.

Не про захмарні нереальні для втілення далечі – про те, щоб димар, як у сорокові, не стирчав самотньо над згорілою хатою. Щоб за кукурудзу та трудодні, як у п`ятдесяті, не гнути спину на олігарха на абстрактне ймення "родіна". За те, щоб не з`являлися чорні тіні серед ночі, як 30-ті – забрати когось зайвого із цього суспільства. Щоб не пристрелили просто так, знічев’я, серед білого дня на вулиці – як одразу після революції-17. Аби був собі на столі кусень чорного хліба, з того боку щоб плямкав на всю хату, живий і здоровий, муж,у дітей, на усіх на печі – гумові чоботи для школи. І щоб заревла корівка з клуні, півник над тином закукурікав. Не про мир і сьомий iPhone: мріяли банально просто, щоб "не було війни".

Днями вичитав в інтернеті, як гарно, коли співвітчизники за кордоном не забуваються спілкуватися рідною мовою – мовляв, цим вони (а скільки їх там уже, цікаво? не беручи до уваги титульних громадян Канади? – 7, 10 мільйонів, більше?) свідчать, що Україна є. Яка вона, та Україна, наші громадяни, які віддалилися безстроково – звісно, ніхто ж не винен у нашому низькому рівні життя і безпеки – скоро забудуть. Цим своїм "Миру вам!", киваючи нам щасливими фізіями звідкілясь звідтіля, вони трішки нагадують отого вечірнього коментатора. Аж починаєш здогадуватися, чому ж таки шкреблись кицьки.

А тому. Бо "Миру вам!" раніше бажали, маючи на увазі мир із Богом, а не ідей щодо припинення війни між людьми – байдуже, на фронті, чи в трамваї. Бо воно коли мир із Богом, то тоді мир і з людьми. Саме такою була логіка європейського суспільства до Клаузевіца й Леніна (перший вигадав нові неписані правила воєн, коли головним стало тотальне винищення, а не упокорення супротивника, інший блискуче реалізували цю воєнну стратегію на прикладі 1/6 Земної Кулі, навіть фюрер Адольф долучився).

Тому що будь-який мир, про який ми між собою зможемо тут по-добро чи -злосусідськи домовитися нічого не означає, коли наші серця розтривожені і зруйновані: економічними і політичними кризами, культурним шоком, перманентною депресією у боротьбі за виживання, зовсім необов’язковою дочасною втратою рідних і близьких, – відчуттям, що в цьому світі вже не так весело, а отже і не так уже й хочеться жити.

Поки що рятує конкретна загальна суєта: в гонитві за хлібом щоденним і щоденними ж турботами ми змушуємо себе тимчасово забути про цю колосальну втому – втому від самого такого ще куцого 21 сторіччя. У якому під вибухи терактів та викиди з електростанцій і холодильників нам доводиться забувати про омріяну колись цивілізацію якісних, самостійних, творчих, соціально ефективних індивідуумів, яка буцімто нарешті знайде можливість підважити цю Землю і змусити її закони рухатися в зворотному, винятково на користь гомо сапієнсу, напрямку.

З голови не виходить кадр, що залишився з вікенду: жінка в білій шкірянці і в білій же хустині – теж чомусь шкіряній – йде відпочиваючим, ще теплим містом і зо всієї сили проклинає всіх і вся. Вона пройшла усміхненим вересневим містом через увесь центральний проспект. Зупинилася на місці, де колись стояв Ленін, а тепер кольорова плитка і  знов поодиноко заволала: "Піду пішки до Києва і влаштую там!..." – і її альтовий крик переходить на вереск із шипінням, навіть не зміїним! Поодинокий протест залишається, проте, непоміченим: точніше, спокійне місто успішно вдавало, що не поміченим. Хтось крутнув біля скроні, хтось зареготав у кулачок, хтось просто перейшов на інший бік, коли дорогою зустрічалася ця соціально і не тільки небезпечна божевільна. Я ж брів, як заворожений, намагаючись не обігнати і водночас угадати мотиви цього моментального – кажуть, такі речі стаються моментально – божевілля. Дуже дорого вдягнена жінка. Дуже божевільна. Судячи з обнародуваного списку прокльонів – "довели" медіа і політики. Поодинокий протест у нікуди. Та й усі психлікарні цього часу дуже зачинені. І єдина рада – то негайно примиритися з Богом, шанс, якого для неї – зачинені двері душі – можливо уже й не залишилося…

Коли говорять про віру, у нас зараз же мають на увазі щось глибоко приватне, індивідуальне і, звичайно, якесь ледь не інтимне відчуття. І саме тому часто чуємо: у мене Бог є, але там, у душі (тобто на її смітнику чи все-таки в її підвалі?)… Десь, словом, на самім денці. Однак якщо ми відкриємо Біблію, і прочитаємо місця, де Бог улаштовував заповіт "шалому" (тобто – миру нам!), то завжди малася на увазі угода з народом, з усією спільнотою, з повнотою громади. Ця колективна, ніяк не приватна угода, означала, що та обрана спільнота – наразі ми, якщо ця країна справді християнська – зобов’язується ходити Божими шляхами. Шляхами дотримання правди, справедливої для всіх, і справедливого для геть усіх без винятку закону. І тоді Бог, даючи мир, зобов’язується захищати нас: в тому числі й від нас самих, якщо буде потреба.

От така забута пісня. От такий "інтим". По іншому цей інтимний договір не працює – усі ми цього свідки. І що ж? У що ж таки ми віримо, власне кажучи, крім самих себе? І що це дало нам, крім амбіцій і проблем, пов’язаних із їх реалізацією? Ну, добре, якщо тобі все одно – і ти камікадзе, готовий умерти за середній палець, висунутий із автівки навпроти, тоді це одне. Але якщо ні? Якщо ти просто людина, якій потрібне спокійне життя. Без озирання на всілякі "але ж". Просто – тут, не за кордонами, спокійне, у міру комфортне життя, з його нехай і поміркованим рівнем "аби не було війни"…

Невже наші одвічно найслабші мусять закінчити у божевільні, га? Нехай навіть і з нафарбованими губами та в білій глянцевій шкірянці…

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...