Радянська "закваска", або Чому наші мамонти так вперто не вимирають

Є в українського народу риса, яка з кожним роком починає подобатися все менше. У липні, скажімо, тяжко не помітити коротких спідниць. Так само, щойно розтане сніг, особливо неприємно стає спостерігати занепад, що відкривається довкола. Мова не про руїни десь там, у Сирії чи лінії вогню. А про ті, які тут, в самому серці України. Про розруху в незасніженому просторі, яка багато чого свідчить про українські душі. Риса, яку важко не помітити: це коли ми смітимо скрізь де бачимо (і навесні це проступає крізь сніг) і коли беремо, все що вважається "нічийним".

Ось, наприклад, будинок у самому серці "зажиточного" мікрорайону середньостатистичного міста: він простояв, весь у ґрафіті нічийним — роки, але ще напередодні зими-2018 мав дах і стіни. Зараз вони зникли, неначе за помахом чарівної палички. Хто їх "поїв" – не ясно.

Буквально поруч — а це "доларовий" район міста — ділянка, на якій колись стояла гарна хатка — придбана у 1990-ті, вона чомусь так і лишилася пусткою, а паркан з червоної цегли дочасно перетворився на майданчик для вправ живописців.

Але якщо в містах подібне — швидше виняток, то на селах "завелися" зовсім інші настрої. Щойно господар надто довго продає хату по смерті родичів, як, буквально за два місяці зими, двір перетворюється на щось схоже з прифронтових кадрів.

Можете бути певні: якщо ви придбали сільську затку під дачку, навесну город залишиться, але погріб, будований десятиріччями одразу по Другій світовій, на потові й крові, – навряд чи. Більшість кадрів у цьому міні-репортажі — з зовсім не "забитого", а з цілком цивілізованого села на 3000 мешканців, яке по нещодавній адмінреформі громад ледь не ввійшло в місто-стотисячник. На одному зі знімків — класичний пустир, перетворений селянами на імпровізоване сміттєзвалище. Але 30 років тому — це млин та олійниця, які в повоєнний період забезпечували селян усім необхідним. До 1917 року на місці нинішньго звалища возвишалася найбільша на всю північ повіту церква. Але пустир краще — подумали нащадки.

Звідки ростуть ноги в подібного, зовсім не європейського ставлення до землі та майна спігромадян, що мешкають поруч? Один не надто високий посадовець якось сказав: "Життя в Україні покращає тільки тоді, коли всі вони вимруть як мамонти". Він мав на увазі комуністів. Але в перспективі років — почуто це було перед Київрадою 1996 року — міркую, що йшлося про посткомуністичні навички. З-поміж яких корупція, хабарництво та подвійне дно вічно повторюваних в Україні реформ — це лише манюсінький вершечок айсберга.

Пригадаймо наші і чужі мрії. Нині діти і підлітки марять про дуже різні професії. Часом батькам навіть не зрозуміти: гарні та "прибуткові" ці фахи (а матеріальне майбуття дітей часто для нас — головне), програміста, нардепа, соціолога, журналіста тощо, чи навпаки – погані вони та ганебні. Одна моя донька, приміром, мріє стати мером, а інша — професійним музикантом, і тут в родинних соцопитуваннях, хто з них збирається обрати кращий шлях, як то кажуть, можна заплутатися в здогадках.

Приблизно всередині 1980-х, пригадую, все було простіше, ніж зараз: 99,9% людей у нашому шахтарсько-аграрному регіоні мешкали стати: а)хлопчики – "водилами", бульдозеристами чи машиністами підземних електровозів, б)дівчатка — працівницями "общепиту" або хлібозавода. У гіршому випадку напівгарною ідеєю вважалося податися до великого промислового міста, щоб працювати там слюсарем, регулярно випиваючи і калічачи собі пальці. Це був з точки зору великого планування малого родинного добробуту правильний вибір: водії, крім зарплати, активно зливали зайве с Союзі пальне в землю або "наліво"(повернення з роботи з невідпрацьованим бензином свідчило, що ледар і пролежав у посадці замість горбатитися на всесвітній соціалізм). Робітники поступово проносили через прохідну автомобілі, а працівниці хлібозаводів — хліб по 24 копійки, яким вигодовували вдома свиней. Маючи "подвійний" заробіток плюс від підприємств машину-дві дешевого вугілля на зиму та "лівий" цукор із місцевого цукрозаводу (на домашнє виробництво самогон), 99,9% людей дивилися у світле майбутнє на мільйонні світові роки вперед, і горя собі не знали. У "розбазарюванні" чужого, бо державного майна, ніхто ніколи тоді не бачив нічого поганого — попри міліцію і закон, які вряди-годи карали когось із особливо нахабних громадян.

Звичайно, в регіоні і туди далі, поближче до столиць, жили, як їх тут у нас називали, "ідіоти" (по-теперішньому – лузери), що мріяли працювати простими науковцями, чесними інженерами, сердобольними медсестрами, правдивими журналістами та невтомними вчителями за мізерну зарплатню, щоб жити, як пожартувало з них радянське кіно, "на саму зарплату". Але таких, за винятком абітурієнтів медичних факультетів по зубопротезній лінії, кількох елітних професій, партвискочок тощо були одиниці. Навіть міліціонери були тоді скорше "лузерами соціалізму" (треба було пройти армію, часто Афґан, щоб потрапити в перші "беркути"). Такі люди — скажімо, чесні, принципові, віддані певним ідеям, вищим за стабільне "трудове" насичення шлунків та ледь не випадкове продукування потомства — здавалося, збиралися виживати попри обставини і загальну тенденцію до відсутності честі, совісті та поняття приватної власності або особистого життя. Звичайно, якби не розпад СРСР, вся ця неробітнича еліта була приречена на вимирання. Тому що у "радянських — власна совість". Це означало, що моральним є те, що вважається моральним у масах: і якщо пролетарські маси є "за" хапання й привласнення несвого на виробництві, а радянські закони "проти" цього, то на практиці перевага була на боці думки більшості.

Не сказати б, що коли Союз все ж розвалився, більш моральні або більш інтелігентні отримали перевагу: усі разом вони потрапили "на панель" човникового бізнесу праці не за власним фахом — і пролетарі, і непролетарі. Однак, на мій погляд, сьогодні все ж таки нащадки перших, роблячи свій щоденний бізнес, навчилися виживати найкраще.

Мамонти, якщо і вимирають, то вимирають надто повільно. У тому числі мамонти радзвичок навичок, схоже, передані з покоління в покоління. З того відношення (до людини і до суспільства, до спільного та приватного), що кожен із нас може спостерігати довкола щодня, ясно, що в країні з часом узагалі частково атрофувалося поняття "своє-чуже". Таке враження, особливо коли подивишся на "нічийні" чи майже "нічийні" будинки Великої України, що все, що в країні не заміновано або не охороняється за допомогою пса, "розтяжки" чи звичайної сокири — для більшості громадян є "теоретично моїм". Що ж, залишається очікувати, що мамонтів переможуть євроінстинкти, один із яких — відчуття не совістливості (вона бува різною), а шанобливості до закону – з пелюшкого віку.