Секти українських письменників

Література – дзеркало культури народу. Письменницькі твори віддзеркалюють стан побуту і народної душі. І водночас видозмінюють цю культуру, духовно, морально й естетично скеровуючи цей самий менталітет, прищеплюючи йому інші, які той досі не мав, цінності. Що зрештою змінює побут та душу нації. І тому письменники, не тільки тому що вони усолоджують слух великих як трубадури влад і режимів, – важливі для суспільства, навіть в періоди, як наш, коли воно їх назагал ігнорує.

Нещодавно хотів привітати українських письменників з їхнім "професійним" святом – Міжнародним днем письменника (відзначається 3 березня). І раптом збагнув, що доведеться яку-небудь із їх національних сект.

Справа в тому, що у нас немає професійних письменників: таких, хто жив би, не виживав, на дохід від продажу власних книжок. За малими винятками братів Капранових, Андрія Кокотюхи, Люко Дашвар, Сергія Жадана і ще кількох прізвищ, навряд чи людина, яка вирішила б прожити з письменства, не померла б із голоду.

Секта (лат. secta – школа, вчення, від лат. sequor – наслідую) – поняття, що використовується в релігії для визначення груп, що відокремилися від основного напрямку. Майже всі наші письменники відокремилися від соцреалізму і протистоять йому, наразі декомунізуючи. Але для літератури цікавіше друге з значень слова "секта", яке вказує на організовану традицію, за якою стоїть засновник/авторитет, котрий проповідує своє особливе вчення або погляд на літературу.

В Україні чимало різноманітних письменників – і часом саме їхня кількість асоціюється з можливостями соцмереж, а не скажімо клятвою присвятити своє життя без останку літературі, як, скажімо, присягалися письменники сивого минулого.

На виході з Радянського Союзу ми мали незугарну ситуацію: письменників також було багато, але всі вони були уніфіковані одностроєм соцреалізму. Саме тому на початку 1990-х українці кинулися розбудовувати нову, вільну від шор українську літературу. Станом на 2016-й рік ця боротьба за укрліт з благородної справи "герцю за українські мову і книгу" виродилася в примітивну розбудову окремих сегментів і, мовою програмістів, контентів укрліт.

Якщо у нас, скажімо, є український Джойс (на думку випадкового критика, компетенція якого визначена самою можливістю публікації), то більше укрліт не потрібні Джойси. Якщо існує український Пушкін 90-х Сергій Жадан, то оскільки цей контент наповнено, Пушкіни не потрібні. Якщо немає жанру горрор, то всі кидаємося створювати горрори заради горрорів. А нема флешфікшна (дуже коротка проза), то негайно розбудовуймо саме цей контент.

Щойно банальне наповнення контенту завершене, цікавість до жанру чи інших письменників, твори яких не вписуються в цей жанр, зникає, – припиняється процес  створення справжньої літератури самородків. А натомість вигадуються не заповнені контенти під нових "зірочок". Якість цих контентів не враховується –головне їхня кількість, наповненість як така. Гонитва за наповненим контенту характеризує літературний процес останніх 30 років. Саме ця формальна жанрова наповненість укрліт і створює у сучасних критиків, літературознавців, а також читачі ілюзію багатства українського літератури.

Я не хочу змалювати подвигу численних письменників, ким і було наповнено контент, він гідний поваги, і все ж. Насправді стан речей в укрліт дуже сильно нагадує сектантство. Якщо за Союзу в літературі не допускалося інакомовство людської волі, то тепер на зміну тоталітарній назагал ми отримали літературу авторитетів і сект. Спочатку була створена одна альтернатива Спілці письменників – Асоціація українських письменників. Паралельно на громадських засадах за наявності літературних авторитетів виникли інші секточки Бу-Ба-Бу, ТА 500, гурт Марка Проклятого, Школа вільних мистецтв – такий початок українського літературного сектантства в 90-х.

Те, до чого ми прийшли в двотисячних  повна відсутність самої здатності збагнути, яка ж українська книга є найкращою щороку. Хтось скаже, що це не правда, що є "Коронація слова" чи думка української служби Бі-Бі-Сі, авторитетний Костянтин Родик та "Балтія-друк" тощо. Але коли до розмови долучиться будь-яка інша шанована секта української літератури – це можуть бути портали "Буквоїд", "Читомо" або Спілка письмеників України з її Шевченківською премією, і ми так і не дізнаємося авторитетної думки просто тому, що всі учасники діалогу рівноавторитетні і не існує  жодного спільного знаменника (таким не є навіть мова, бо є ще й українські російськомовні автори, такі як Лада Лузіна чи Олександр Кабанов), за яким можна хоча б наблизитися до вирішення завдання з’ясування контентної якості укрліт. Усі ці портали, і всі ці шановані видавництва, і всі ці шановані зірки письменства від Андруховича і Забужко й до Шкляра та Кокотюхи – рівноавторитетні.

У зв`язку з цим мені шкода випадкового інтуриста, який захоче прочитати найкращу українську книжку на сьогодні. Придбати її у звичайній київській книгарні він не здатен, якщо в нього немає в друзях українського письменника-авторитета. Але читач-щасливець змушений буде піти на поводу суб`єктивної оцінки авторитета.

Є ще така практика. Юрій Андрухович їде у Польщу, Тетяна Малярчук мешкає у Відні, Міла Іванцова повертається з Японії, а екс-депутатка Анна Герман – з Москви. Як гадаєте, на які мови будуть перекладені їх книжки? Це ще не все: місцеві видавництва кожного з письменників-туристів відтепер краще продадуть на батьківщині. Правило літуспіху № 1: щоб стати гарним українським письменником, треба опублікуватися за кордоном.

Але набагато гірше, коли майстри віншуються в Україні, отримуючи гран-прі від різних, часто грантових установ, а потім, коли вчергове починають міркувати, хто ж гідний українського Нобеля за літературу, з подивом з`ясовується, що на інші мови взагалі нема кого перекладати. Чому?  Тому що література, яка здатна задовольнити смаки вчителів української літератури та місцевого літературознавства, не вписується в уявлення про оригінальність у світовому контексті. Є приємні винятки – Олександр Клименко з "Прихованою фортецею", Тарас Прохасько і його "Непрості",  Олег Поляков та його "Рабині й друзі пані Векли". Але ці автори, для яких наша культура визначила як максимальний наклад у 2000 примірників, не зможуть конкурувати з мінімальним накладом Харукі Мурокамі в один мільйон примірників.

Про них пишуть і їх читають тільки члени їхніх сект. Чому? Тому що й інших читають тільки адепти їхніх сект. Таким чином не тільки успіх автора, а і сприйняття якості його творів в Україні часто залежать від того, в скільки сект вхожий автор, чи наскільки секта даного письменника впливова. Якщо це видавництво, яке може дозволити собі 16000 чи 30000 примірників, то можна не сумніватися, хто визначатиме якість літератури: торгаш. Те саме, до речі, відбувається з підручниками української літератури:  із наших сучасників туди потраплять тільки ті письменники, чиї друзі представлені на кафедрах вищої школи.

А там кругова порука. Здається, ми маємо корупцію в культурі набагато більшу, ніж в юриспруденції. Люструвати верховних суддів якось при вольовому бажанні чи стихійному бунті ще можна. А як люструвати інженерів людських душ, які по вуха загрузли в графоманії та кумівстві? Політпартії чи впливовому політику в Україні потрібно утримувати цілу армію журналістів, аби мати вплив. Однак "авторитету" від культури – байдуже, авторитету-видавцю  чи авторитету-автору достатньо мати одного-двох васалів критиків, навіть не дуже талановитих, і безпека його секти забезпечена на десятиліття.

До речі, якось днями ми з френдами хотіли все-таки визначити, хто ж найбільший авторитет з-поміж сучасних письменників. Моя знайома пропонувала Ліну Костенку або Оксану Забужко – на підставі хрестоматійності, я – Василя Шкляра, на підставі популярності й тиражу. Уже навіть самі критерії, якими ми послуговувалися, а точніше відсутність і навіть неможливість спільного знаменника, свідчать про те, що в сучасній українській літературі – бардак і що вона – секта.

У добу перебудови письменник мав працювати, скажімо, двірником, кочегаром чи сторожем, і там під дешеве вино писати безсмертні романи, заборонені владою, його не друкують.

Зараз український письменник часто – службовець, він заробляє гроші, щоб самому видрукувати свої безсмертні твори, але п`є при цьому вже не дешеве вино.

Міркую, що невдовзі з письменником асоціюватиметься переважно депутат Верховної Ради, урядовець, високопосадовець чи олігарх – він "дерибанить" країну, даючи "бидлу" вижити, паралельно створюючи зразки високохудожніх творів, випиваючи при цьому що завгодно. Оскільки меценатство у нас швидше за все невдовзі обмежиться винятково літературою, писаною дітьми, ніхто інший, крім олігархів, просто не зможе видавати книжки.

Таким чином невдовзі рівень інтелекту і майстерності буде прямо пропорційний рівню освіти високопосадовця. Діти олігархів, які отримають освіту за кордоном – ось наші майбутні письменники. Дай Бог їм отримати гарну закордонну освіту.