Віталій Квітка

письменник

Слугам народу треба жертвувати своїм життям, а не плакати на плечі начальства

мнения

12 Мая 2015, 08:08

kvitka_02_01

"Мертві душі" Миколи Гоголя поки що залишаються ледь не неперевершено точним стандартом суспільного уявлення про чиновництво та явну і приховану корупцію. Принаймні, це так для пострадянських країн. Коли ми дивимося, як на камеру чи в кулуарах поводяться чиновники всіх рівнів сучасної Росії та України, мусимо відзначити, що всі вони за півтора сторіччя недалеко еволюціонували від стандартів, обнародуваних безсмертним романом Гоголя. І якщо наші чиновники нині й отримали якісь дещо інші ознаки й манеру поведінки, то їх також можна знайти: вони зображені, зокрема, в творах Ярослава Гашека. Проте головна суть чиновництва залишилася незмінною в авторів обох епох: прероґатива в чиновництві кар`єризму над властиво службою як такою державі, яка, хоч і через царів та президентів, але все одно уособлює народ.

Днями я спостерігав якусь масмедійну новину, на перегляд якої запізнився: в одного шанованого новітнього можновладця вимагали подати у відставку. Майже до сліз спантеличений, як мантру, він повторював одне: якщо Арсеній Петрович чи Петро Олексійович скажуть, я піду. Я хотів було взагалі проіґнорувати цей дрібний факт інтелектуального життя чиновництва в нашій державі. Аби чиновник не повторив цю саму фразу "якщо мені скажуть верховні" ще кілька разів. А він її повторив.

Насправді теледрібниця, побачена мною й украй випадково вихоплена з медійного простору України свідчить про багато що. Не про "злочинність" намірів влади. І не про те, що цей чиновник був на своїй посаді такий уже поганий. Ні. Про уявлення цього чиновника щодо того, якою саме він бачить службу власному народові, якому він присягав на вірність під бадьоре і патетичне лунання національного гімну України. Службовець, якого застали не на своєму місці, вибачався не перед тими, чию довіру він зрадив і закони чиєї країни він порушив  - перед усіма громадянами своєї країни. Ні, він сподівався на вищий, аніж власний народ, вердикт: на тих, хто безпосередньо посадив його в крісло.

Я впевнений, що жоден із призначених службовців різних калібрів не пише напередодні вступання в службу таємного листа, в якому зобов`язується залишатися абсолютно підвладним та відданим господарю. Я думаю, справа тут банальна, ініціатива йде від самих відданих своїм безпосереднім патронам по службі чиновників. Але вона, ця ініціатива дуже показова. Тому що свідчить про відсутність ментальної підготовки до обіймання подібних службових посад.

Проблема, знову ж таки, в словах (а тоді вже і в діях). Слово "чиновник" у свідомості всіх, крім самих чиновників, "застовпилося" як синонім вислужування перед вищими начальниками різних рівнів з метою передовсім кар`єризму. Навіть в армії, де на відміну від цивільних дуже жорстка дисципліна та винятково важливою є субординація, які означають професійність і гарантують боєздатність, подібне вислужництво, яке існує скрізь у світі, але в різних масштабах, призводить до того, що здатність до успішного ведення воєн падає. Тому що у чистокровних холуїв в армії погано з власною ініціативою і вони не здатні в разі потреби прийняти на полі бою яке-небудь власне рішення за відсутності рішення командування. В подібних ситуаціях гинуть чи потрапляють у полон цілі армії. Прикладів – гора.

Однак кар`єризм в цивільному суспільстві не менш небезпечний. Єдиний шанс боротися з явищем угодницького чиновництва – це дресирувати чітке розуміння природи того, чим чиновник займається, коли перебуває на службі. Слово "слуга" передбачає службу – як акт жертовної поведінки заради виконання компетенцій, у випадку з нашим чиновництвом – компетенцій, пов`язаних з управлінням державою. Слуга ж, той хто на службі, байдуже, буде вона державною чи ні, на відміну від найнятого працівника (для останнього завжди головне сума, за яку він зголосився виконувати певну роботу) має одну перевагу й один недолік свого особливого становища. З одного боку, оплата праці слуги/службовця: чиновника не прямо пропорційна об`єму виконуваних ним робіт, що часто гарантує максимум оплати за мінімуму фактичної праці. З іншого боку, поняття служби – байдуже, армійської, державної чи ще якоїсь – передбачає жертовність службовця. Тобто іноді службовцю треба пожертвувати становищем, добробутом, а інколи, як військовики, навіть і життям. Однак саме така жертовність є неодмінною складовою й основою служби. До неї, до втрати на певний час усього через ймовірні обставини, не обов`язково об`єктивні, службовець теоретично має бути готовий завжди. Якщо ні, то не треба йти на службу.

Та в модерній Україні, в якій за попередньої влади єдиним дійсно доходним і навіть певною мірою райським (тому що це робота сьогодні і вища ніж в інших пенсія завтра), стала держслужба. Тому що посади роздаються у нас згори, а не знизу, службовець/чиновник не вірно трактує власне становище. А воно унікальне і добре не тому, що тобі довірили цю посаду вищі на субординаційному щаблі, а тільки тому, що цей народ із цією Конституцією, яку ухвалили його ж обранці, гарантував наявність подібних місць як держслужба. До речі, забувши перевірити, чому це в сучасній Україні повністю збереглася стара царська система, що передбачає 15 рангів (в Законі про держслужбу 7 категорій, але суть одна, стандарти – дореволюційні) чиновництва: відповідні посади на держслужбі уже не відповідають 14-ти військовим рангам та званням, як до 1917 року, але сама система – звідти, і пенсії чиновникам у нас нараховуються за Миколою ІІ та Олександром І. А плакати і скаржитися потрібно народові, а не в старшого за званням чи в Чічікова на плечі. Якщо, звісно, ти все робив правильно на займаній посаді. Правильно – себто справді в інтересах сорокадвохмільйонного народу.

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter

Загрузка...
Загрузка...