Соцсамоизоляция. И не завтра. Уже сегодня (укр.)

В Україні приблизно з півтора тижні, відколи активізовано боротьбу з коронавірусом згори, тривають палкі дискусії: які шанси вберегтися від пандемії, чи пронесе, як пережити епідемію не захворіши, максимально убезпечивши власне здоров'я тощо? Та в боротьбі з цим захворюванням щеплення, тим більше – паніка, не допоможуть. Допоможе лише прагматичний здоровий цинізм, який означає уявити повну картину катастрофи., не занижувати дані, а краще вже завищувати, аби холоднокровно приготуватися до війни, можливо затяжної, але достеменно виснажливої, з епідемією. Адже якщо є перші хворі, кількість яких в Україні тривалий час вважалася попри логіку як усього п'ять випадків, отже ця нова пошесть прийшла в наш український дім, і за помахом палички джина вона ніяк Україну не залишить.

Доведеться боротися, продемонструвати і український характер, і нашу здатність до вуличного звичаєвого права, і включити на проотивагу ймовірній державній глупоті нашу громадянську мудрість. Отже, коронавірус наразі має дві надзвичайно виразні риси, які значно вирізняють цю епідемію від інших пандемій та зумовлюють його переможну ходу в тих регіонах, які виявили хочаб щонайменшу легковажність щодо цього захворювання.

По-перше, до цієї хвороби лікарі апріорі не готові і не можуть бути готовими ніяк – з коронавірусом світ ескулапів, як і решта людства, вперше ознайомилися і починають набувати досвід "контакту" з початку цієї пандемії, від Уханя, отож місцевих фахівців – катма. Тобто, щоб і як не повідмоляли б в Україні чи будь-де про повну готовність до епідемії, це не так, і з цим фактом треба змиритися.

Раз лікарі не мають "досвіду роботи" з цією хворобою, то їх можна порівняти в цій битві наразі з новобранцями, набраними з населення, що не пройшли досвід бойових дій: навіть тижневі солдатські курси і повний боєкомплект медичного устаткування не зроблять із наших медиків боєздатних одиниць. Українські лікарі, якщо громадськість, ми самі, потенційні хворі, їм не допоможемо, однозначно не впораються з коронавірусом. Вони вже не справилися: в Україні не забезпечено можливості швидкого тестування на коронавірус по місцях (кількість "запалень легень" росте, а в облцентрах усе ще відсутні тести), у нас не достатньо ні масок, ані решти устаткування. Трапляються випадки, коли "швидка допомога" відмовилася виїздити на виклик за пацієнтом з підозрою на коронавірус, мотивувавши це "відсутністю умов у салоні швидкої", внаслідку чого пацієнта доправили на таксі – слава Богу, той виявився не зараженим. Але в контексті заяв Олександра Алієва, що інформповідомлення про смерті в Італії – це фейк, а життя на Оболоні прекрасне, нічому дивуватися не доводиться.

По-друге, підступний коронавірус якраз і підступний саме тим, що захворюваність на нього має експоненційні темпи росту, тобто спочатку графіки захворюваності на нього "лежать на дні", а потім кількість захворюваних несподівано і катастрофічно зростають. Так було в Ухані, в Північній Італії та в США. Ось приклад експоненційності коронавірусу. У Південній Кореї коронавірус успішно стримували за перших 30 пацієнтів, але пацієнт №31 виявився суперрозповсюдником хвороби, що спричинило пандемію. Експоненційність передбачає те, що навіть найдокладніші, найоб'єктивніші та найчесніші офіційні дані про кількість інфікованих на порядок відрізняються (і мають відрізнятися) від дійсної кількості інфікованих. 21 січня, коли вважалося, що в Ухані в цей день інфіковано до 100 осіб, насправді, як пізніше виявили, їхня кількість перевалила тоді за 1500 нових випадків захворювання, 23 січня, коли місто закрили, виявили 400 нових випадків (насправді – 2500), а 24 січня, коли закрили ще 15 міст Хубею і коли владі було відомо про 500 випадків коронавірусу, насправді інфіковано ще 2700 людей. Що це означає? Це свідчить про те, що не зайвим є самотужки вираховувати й уявляти ймовірну кількість заражених: уявляючи такий собі ніби завищений масштаб небезпеки, легше змиритися з тими самозаходами, які ми самі собі визначимо, аби максимально уникнути захворювання. А лікарі вже в міру своїх можливостей, державних та спонсорських ресурсів, спробують зробити все від них уже там залежне.

Найкраще упорався з епідемією Тайпей (усього 50 хворих при безпосередній близькості китайської провінції Хубей): моментально "закрили" країну. Найгірше справи йдуть в Італії: італійці масово злегковажили проблему, і зараз, хоча вжито суперпуперзаходи, аж до дозволу пересуватися Італією лише з подачі муніципалітетів, та й то з указанням власних маршруту і точного часу перебування деінде похвилинно, ситуація в Ломбардії, за недавнім постом українки Мальвіни така: "Щодня кількість захворюваних невпинно росте, так само, як і смертей. Але ми щиро надіємося, що колись епідемія таки зупиниться". Де поміж Тайпеєм та Італією опиниться українська епідемія, важко спрогнозувати. Так, влада забезпечила лише чинник готовності до пандемії де-юре: що означає закриття метро та збільшення цим ймовірності інфікуватися на переповненій автобусній зупинці? Або випадки, коли аби взяти тест, людину з температурою за сорок з Ірпеня везуть до Білої Церкви, де відповідні тести вже закінчилися, і де з подивом рекомендують... проводити тест в Ірпені, а потім таки надсилають проби... до Києва.

Але можна точно сказати: якщо ми неусвідомимо небезпеку захворіти і те, що відтепер нашим єдиним, на жаль, стовідсотковим другом може вважатися пан карантин, італійського ефекту, тобто епідемії, яка забере непередбачувану кількість життів, нам не уникнути. Так, виходячи зі статистичних даних, лише 20% хворих потребують шпиталізації (іншим вистачає карантину), і лише 5% хворих на коронавірус потребують спеціального легеневого апарату, яких ще кілька років тому у світі було всього 250. Тобто 800 із 1000 хворих, звісно, видужають у домашніх умовах, але де взяти 200 ізольованих від решти лікарень ліжок і 20 легеневих апаратів, скажімо, у райцентрі Радомишль (там померла перша українська пацієнтка)? І як доправити їх до лікарні, коли водії "швидких", побоюючись пацієнтів, мов Чорнобиля, не хочуть їхати на виклик у сільську глибинку? Загальноприйнятна цифра летальності від пандемії складає, на відміну від різних інтернет-пліток, що активно поширювалися в Україні спочатку, в залежності в епідемії в кожній країні окремо, лише від 0,5 до 5%, але в штаті Вашинґтон, який легковажно "профукав" заходи безпеки 8 березня, летальність склала 33%.

Отож зосередьмося на головному: намаганні не захворіти на коронавірус. Щонайперше, потрібно знати не офіційний стан справ із кількістю захворюваних, а справжній. Якщо відомо, що від початку захворювання до летального кінця минає 17,3 доби, а середній час подвоєння випадків коронавіруса 6,2 доби, то, знаючи, що перша українська смерть від вірусу настала 5 днів тому, а друга два дні тому, навіть першокласник розуміє, що декларована кількість у 18 чи 24 хворих на коронавірус людей – несправжня цифра, й насправді небезпека враження вірусом тебе саме там, де ти перебуваєш зараз, якщо це не підвал чи лісова галявина, а вулиця чи проспект, яким треба йти по хліб, не тільки існує, але вона значна. Тому що насправді вражених коронавірусом в Україні наразі зараз можуть бути від восьми сотень до тисяч людей. І в цьому не винна держава чи лікарі: просто ці інфіковані люди ще не виявлені. Але повірте, коли буде оприлюднена статистика про тисячі інфікованих в Україні, буде вже дещо пізно: бо насправді таких на той момент будуть уже сотні тисяч, і з десятки тисяч потребуватимуть ізольованого стаціонару. Коли епідемія піде в рознос, спочатку не вистачатиме тестів, ліків та устаткування, але найгірше в тому, що може настати момент, коли, як в Італії чи Вашинґтоні, бракуватиме вже лікарського персоналу, і мобілізуватимуть навіть медиків-пенсіонерів.

Що ви повинні робити не якщо, а коли це трапиться. По-перше, зараз ви маєте заспокоїтися, забути про паніку та після цього ще й набратися від мене здорового прагматичного цинізму. Отож, коронавірус наближається до вас. Він наближається з експоненційною швидкістю: спочатку поступово, а потім – раптово. Це питання кількох днів. Може, тижня чи двох. Коли це трапиться, ваша система охорони здоров'я буде перевантаженою. Ваші співгромадяни лікуватимуться в коридорах. Виснажені медичні працівники зламаються. Деякі з них загинуть. Їм доведеться вирішувати, хто з пацієнтів отримає лікування, а хто помре. Й останнє – не обмірковується, іншого виходу не буде. Звичайно, ви можете готуватися, аби стати в лави помічників лікарів.

Єдиний спосіб запобігти цьому всьому – повна соціальна ізоляція вже сьогодні. І не завтра. Сьогодні. Це означає під будь-яким приводом тримати якомога більше людей удома, починаючи з сьогоднішнього дня. Повністю, а не частково уникати громадського транспорту. Намагатися вже зараз тримати дистанцію до ближніх принаймні один метр, якщо не можна два. Краще, звичайно, тиждень два тому було накупити продуктів і вирушити в глухе село за 70 км від райцентру. Але ні тоді, ні зараз не можна було б мати гарантії, що разом із собою ви не привезете на далекі села мор, який винищить українське село дотла.

Якщо ви керівник в офісі, політик, громадський діяч, то маєте владу, і у вас існує унікальна можливість включитися в процес запобігання чумі ХХІ сторіччя коронавіруса, максимально налаштуйте своїх підлеглих на повну ізоляцію. Зараз вони навряд чи виявлять вам вдячність за це. Деякі глузуватимуть із вас. Знайдуться ті, які розлютяться на пропозицію глибокої самоізоляції. Багато хто назве вас дурними. Утім, краще не чекати, доки інші зроблять перші кроки. Є і гарна новина. За 2-4 тижні, коли весь світ буде закрито й ізольовано, й коли виявиться, що кілька дорогоцінних днів соцізоляції, вами організованої, врятували людські життя, вас більше уже не будуть критикувати. Шанси є у всіх. Я вірю, що хоча коронавірус – супервипробування, всі ми вийдемо з нього зміненими, очищеними і кращими. Не тому, що не існує зла, яке не сприяло б добру, а тому, що маємо можливість оцінити можливості власної людяності. Коронавірус – не лише випробування нашої фізики, а й етичний тест.